Останнім часом Босвелл спостерігав, як кохана замуровує свої почуття. Він знав, що вона не влаштовуватиме ніяких сцен. За це він кохав її ще дужче, бо, якби Кат хоч на мить показала свою слабкість, граф не зміг би її покинути так само, як він не зміг би жити з нею, усвідомлюючи, що занапастив родину Леслі. Хоч би що теревенили про нього його вороги, Френсіс Стюарт-Гепберн був людиною честі. І це його погубить.

Вони провели ніч, лежачи перед палаючим каміном і розмовляючи. І лише один раз перед самісіньким світанком він любився з нею. Востаннє його руки ніжно пестили її прекрасне тіло, даючи їй найвищу, найтоншу насолоду. Востаннє вона відчула його твердість у собі й злетіла на найвище небо, куди завжди злітала з ним. І коли все скінчилося, він схилився та поцілував її вже помітно округлий живіт.

Вони виїхали з абатства вдосвіта й дісталися до берега з першим промінням сонця. Стоячи на скелі, закохані споглядали корабель, що гойдався на хвилях, — чорний обрис у темному морі під ледь освітленим небом. Подали сигнал, і, спускаючись до моря, вони побачили човник, що прямував до берега. Озброєні люди Ґордона непомітно розсипались узбережжям.

Кат і Босвелл стояли обличчям до моря. Його рука обіймала її, але вона нічого не відчувала. Потім він повернув її обличчям до себе й дивився на неї зверху вниз. Човник уже майже наблизився до берега. Стягнувши з пальця сапфіровий перстень із золотим левом, граф віддав його Катріоні.

— Для моєї дівчинки, коли вона підросте, — пояснив він.

Вона мовчки кивнула й поклала перстень у торбинку. Граф ніжно доторкнувся до її щоки.

— Більше нікого не буде, Кат. І ніколи не було нікого іншого. Ти ж це розумієш, еге?

— Так, Френсісе. — Її голос злегка затремтів.

— Не сумуй, кохана. Ти будеш у безпеці з Ґленкірком, — промовив він, а потім притягнув її у свої обійми й востаннє заволодів губами, які так нестямно кохав. Вона розтала від його наполегливості, і все її тіло опиралося їхній долі. Жоден із них досі навіть не уявляв, що поцілунок може бути таким солодким. Вони прикипіли одне до одного, аж доки в цю неповторну мить не увірвався наполегливий голос:

— Мілорде! Мілорде! Нам слід поспішати. Уже світанок, і приплив хутко обернеться проти нас.

Він неохоче відхилився, але його глибокі блакитні очі не відривалися від її листяно-зелених.

— Прощавай, моя кохана, — ніжно проказав Босвелл.

— Безпечної тобі дороги, мій любий лорде, — відповіла вона.

Він повернувся і, швидко пройшовши по піску, ступив у човник.

— Френсісе!

Граф обернувся й побачив, що вона біжить до човна. Він схопив її простягнуті руки.

— Я кохаю тебе, Босвелле! Ніколи не було нікого, крім тебе. І ніколи не буде!

Він ніжно всміхнувся до неї.

— Я знаю, Катріоно. Я завжди це знав. А тепер, моя люба, усміхнися мені. Дай мені ще раз побачити ту чарівну усмішку, що поневолює мене.

Це було неймовірно важко, але коли їхні руки роз’єдналися й човен відплив, вона променисто всміхнулася йому й почула останні слова коханого, що долинули через шепіт хвиль:

— Я завжди кохатиму тебе, Катріоно Майрі!

Вона стояла на вологому піску холодного квітневого ранку, спостерігаючи, як човник, хитаючись на хвилях, прямує до корабля.

Вона бачила, як він піднявся на облавок і як витягли з води якір. Вітрила швидко напнулися, і корабель почав повільно відпливати. Вона стояла, проводжаючи його поглядом, доки в неї не заболіли очі, а корабель перестав виднітися навіть цяткою на обрії. Вона не помічала хвиль, що бились об її чоботи.

Раптом Катріона почула знайомий голос, що тихо промовив:

— Ходімо, мадам! Час тобі повертатися додому.

Вона обернулась і побачила свого чоловіка. Його очі були холодні, мов лід. Він простягнув руку, грубо сіпнув її плащ і кинув зневажливий погляд на округлений живіт. Сила його удару повалила її на коліна. Руками завбачливо закриваючи живіт, Кат зухвало поглянула на Патрика знизу вгору.

— Якщо його дитя постраждає, Бог мені свідок, я піду за ним! Тоді можеш сам опиратися Джеймсові Стюарту!

Грубо поставивши дружину на ноги, він загарчав:

— Я дозволив тобі віятись із твоїм коханцем, але не збираюся приймати його покидьків! Коли воно народиться, одразу ж піде геть!

— Тоді я теж піду, Патрику! — закричала вона на нього. — Якби ти захистив мене від уваги короля, я залишилася б тобі доброю, відданою дружиною. Але ти мене не захистив, і я закохалась у Френсіса. Тепер мені доведеться прожити решту свого життя на самоті, далеко від мого коханого. Однак у мене буде його дитина, і я не дозволю тобі забрати її в мене! Спершу тобі доведеться вбити мене! Якщо ти спробуєш забрати мою дитину, я візьму її та поїду за ним! — Її голос ставав усе пронизливішим. — Мені довелося пожертвувати своїм щастям, нашим щастям через триклятих Леслі! Тепер ти намагатимешся забрати єдину живу пам'ять про Френсіса, яка лишається в мене? Господи! Я ненавиджу тебе! Як я тебе ненавиджу!

У гніві Патрик схопив її за руку, його пальці боляче вп’ялися в її шкіру.

— Тримайте себе в руках, мадам, — тихо процідив він крізь зуби. — Зовсім не обов’язково сповіщати всіх навколо про наші негаразди. Закінчімо цю розмову в Ґленкірку.

Вона відсахнулася від нього.

— Тут нема про що говорити, Патрику.

Графиня стала підніматися стежкою до верхів’я скелі, де її кінь терпляче чекав на неї. Саме тоді Кат зрозуміла, що Ґордони зникли, а на їхньому місці стоять Леслі. Її огорнула несподівана втома, і вона поточилася б, якби не сильна рука Патрика Леслі під її рукою.

— Ворушіться, мадам. Не гоже буде, якщо шляхетна Босвеллова повія розіб’є своє гарненьке личко. Ми їдемо прямо до Ґленкірка.

— Це ж майже три дні звідси, — заперечила вона.

— Так, — похмуро погодився він.

— Ти не вб’єш ані мене, ані дитя, Ґленкірку! Я їздила з ним прикордонням.

Патрик нічого не сказав, але допоміг їй залізти в сідло. Вона почувалася виснаженою фізично й емоційно, і їй потрібен був відпочинок. Проте в дорозі він дозволяв зупинятися ненадовго, лише щоб дати коням відпочити, а людям — спорожнитися. З кожною милею вона дедалі бліднішала. Якоїсь миті Коналл не витримав:

— Господи, сер! Ви ж напевно вб’єте її. Дайте леді відпочити!

Але не встиг Патрик відповісти, як Кат заперечила:

— Ні! Ми їдемо прямо до Ґленкірка!

Він кинув на неї розлючений погляд.

— Тут я вирішую.

— Іди до біса, Ґленкірку, — відповіла вона байдуже і, підостроживши свого коня, помчала вперед.

Коли вони нарешті дісталися до замку Ґленкірк, графиня з чоловіковою допомогою злізла з коня, а потім сама пішла до своєї кімнати й там, знесилена, опустилася долі.

Вона так і не дізналася, що Патрик сам піклувався про неї, доки вона була непритомна. А Ґленкірк знову почув, якого жахливого болю завдали їй він, Джеймс і навіть Босвелл. Марячи, Катріона вкотре пережила все, і він, сидячи поруч, був змушений ділити з нею почуте. На якийсь час вона повернулася в ті дні, що передували їхньому шлюбові, коли Кат так соромливо подарувала йому свою цноту, а потім розлючено билася з ним за свої права.

Графові довелося вислухати про те, що робив із нею король, і це його прикро вразило. Вона благала його не силувати її до всіх тих збочень, що мала терпіти від Джеймса, і він ледве висидів, відчуваючи неабияку огиду. А потім граф детально пережив своє зґвалтування дружини її очима. Гірко плачучи, вона раптом сіла в ліжку і, дивлячись на нього невидющим зором, простягнула до нього руки й благала не ганьбити її. Патрик відчув себе до решти розчавленим.

Проте найболючішим, що Патрикові Леслі довелося пережити тієї ночі, було чергове її освідчення перед Босвеллом. Коли вона говорила про нього, він не впізнавав її обличчя, яке завжди кохав. Перед ним була набагато красивіша жінка, спокійна й зріла. Те, що вони з Босвеллом обожнюють одне одного, було очевидно, і йому, який любив Катріону від самісінького її дитинства, боляче було усвідомлювати, що лише кохання Френсіса Стюарта-Гепберна могло задовольнити дружину.

Його зворушило те, що вона намагалася Розділити з Босвеллом свої статки, і так само те, що величний прикордонний лорд відмовився від цього. Кумедно, подумав Ґленкірк, якби вони з Босвеллом не закохалися в ту саму жінку, могли б стати друзями. Однак єдиним, про що Патрик не дізнався, було справжнє батьківство близнюків. Навіть у забутті вона захищала своїх дітей.

Через кілька днів Кат отямилась і злякано обмацала свій живіт.

— Не рипайся, — грубо мовив Ґленкірк, — нікуди твій покидьок не подівся! — І пішов, велівши слугам піклуватися про неї.

Катріона була міцна жінка — сили швидко повернулися до неї. Щоки знову порожевіли, і з кожним тижнем вона ставала все гладкіша й пухкіша. Увесь свій час графиня відпочивала й бавила дітей. Лише Бесс, уже доволі доросла, розуміла, що дитина, яку виношує мама, не від їхнього батька, а дочка більше не хотіла ворогувати з матір’ю. Вона остаточно помирилася з нею, запропонувавши стати хрещеною для дитини, на що Кат радо погодилася.

Меґ нічого не могла сказати Катріоні, вона не бажала ставати на будь-яку сторону в сутичках між своїм упертим сином і не менш гоноровою невісткою. Вони обоє були надто горді. Зрештою вдова розв’язала цю дилему, поїхавши в тривалу гостину до молодшого сина та його дружини.

Граф Ґленкірка спілкувався зі своєю дружиною зі стриманою ввічливістю. Вони були пов’язані одне з одним церквою та наказом короля. Кат відповідала йому так само. Подружжя почувалося, немов у глухому куті.

У середині серпня 1595 року графиня Ґленкірка народила свою дев’яту дитину, дочку. Наступного дня вона сиділа в ліжку, приймаючи всю родину. Граф Ґленкірка зайшов до дружини лише надвечір.