— У мене є для тебе чудовий новорічний подарунок. Дозволь зараз тобі його подарувати, — і він повів її коридором до своїх кімнат. Посадовивши матір на крісло в передпокої, Джеммі помчав до своєї спальні й повернувся за хвилину з пласкою шкіряною червоною коробочкою.

Якусь мить графиня розглядала коробочку в себе на колінах. Хоч би що в ній було, то неабияка цінність, вона була певна. Це перша цінна річ, яку подарував їй син. «Іще один доказ, — сумно подумала Кат, — що його батька вже немає». Намагаючись викинути з голови ці сумні гадки, вона відкрила коробочку й захоплено скрикнула. На чорній оксамитовій підкладці лежав найчудовніший кулон, який тільки доводилося бачити Катріоні. Він був круглий, у формі півмісяця, вплетеного у вигадливий ажурний візерунок, оздоблений крихітними діамантами та малесенькими дзвониками, що ніжно дзвеніли.

— Джеммі! Джеммі! — Вона підняла прикрасу, милуючись вишуканим тоненьким ланцюжком.

— Це копія кулона, що належав Мем.

— Я ніколи не бачила, щоб Мем носила щось подібне, і це не робота ювелірів із Ґленкірка чи Сайтена, — зауважила Кат.

— Твоя правда, мамо. Вона лишила його в Стамбулі, повертаючись додому. Батько про це мені розповідав. У її кімнаті в палаці була кахляна стіна, думаю, що біля каміна. На одній із плиток мався візерунок із чортополохом. У стіні за тим чортополохом на її прохання вирубали нішу, стінки якої оббили найкращою деревиною. Саме там вона надійно зберігала свої коштовності. Уночі, коли втікала, Мем у поспіху забула про той кулон. Він лежав у найдальшому кутку. Мем розповідала батькові, що все життя страшенно шкодувала про цю втрату. Султан виготовив його для неї на честь народження їхнього первістка султана Сулеймана. Можливо, він і досі там.

— Але звідки ти знаєш, який вигляд мав той кулон, адже ти ніколи його не бачив?

— Мем не раз детально змальовувала його батькові. А він переповів той опис мені. Він часто казав, що ти дуже схожа на неї: горда й свавільна, але й мудра.

— Дякую, Джеммі.

Раптово він знову став маленьким хлопчиком.

— Я хотів, щоб у тебе залишилося те, що нагадувало б про мене! — мовив він. Його голос трохи тремтів, і він ледве стримував свої почуття.

— Любий мій! — відповіла вона, схопивши синове обличчя руками. — Я не змогла б тебе забути! Ти мій первісток, і в нас більше спільного, ніж ти можеш собі уявити. Коли ти тільки плавав у моєму лоні крихітною рибкою, я вже розмовляла з тобою. Ти дарував мені сили.

Він засміявся.

— Про що ж ти говорила, мамо?

— Про всілякі нісенітниці, Джеммі. — Вона помовчала хвилинку. — Ти не зможеш приїжджати до мене кілька років, та коли Джеймі забуде мене, ви з Беллою зможете погостювати в нас.

Він сумовито поглянув на неї й проказав тихо, але дуже виразно:

— Чорти б його забрали, того Джеймса Стюарта, до самісінького пекла! — і, повернувшись на п’ятках, вийшов із кімнати.

Кат клацнула коробочкою з коштовністю, закриваючи її.

— Ти прочитав мої думки, синку, — сказала вона й вийшла вслід за ним.

ххх

Наступного дня після свята Дванадцятої ночі юні граф і графиня Ґленкірка вирушили до двору разом із батьками нареченої. Інші гості теж роз’їхалися. За чотири з половиною тижні дочка Кат мала одружитися, і тоді Катріона зможе вільно їхати своєю дорогою.

Стосунки між матір’ю та дочкою завжди були напружені через лорда Босвелла. Не знаючи, що сталося між її батьками, татова улюблениця Бесс, не замислюючись, стала на його бік. Однак тепер Бесс була закохана у свого майбутнього чоловіка. Це дещо пом’якшило дівчину. Катріона не знала, чи варто казати Бесс, що незабаром вона поїде з Шотландії.

Проте Бесс заговорила з нею перша. За тиждень до весілля вона прийшла до матері.

— Ти колись казала мені, що, закохавшись, я зрозумію твої почуття до лорда Босвелла. Я тоді в’їдливо відповіла тобі, мамо. Але тепер розумію… Я справді розумію! Навіщо тобі залишатися в Шотландії? Коли король був тут на Різдво, він так на тебе витріщався, що мені було страшно. Мамо, ти маєш знайти дядька Френсіса і їхати до нього. Тільки тоді ти будеш у безпеці!

Кат обняла свою дочку.

— Дякую, Бесс. Мені спокійніше буде їхати, знаючи, що ти насправді мене розумієш.

Очі Бесс розширились, і вона розкрила рота, збираючись щось сказати, але Кат ласкаво затулила її губи рукою.

— Колись Джеммі поговорить про це з тобою, любенька моя.

— Так, мамо, я розумію, — усміхнулася Бесс до неї.

«Як шкода, — подумала Кат, — що ми порозумілися тепер, коли я маю покинути її».

Весілля Бесс Леслі та Генрі Ґордона, як рівняти його до попереднього, пройшло тихо. Були присутні лише близькі родичі. Джеммі та прекрасна Ізабель повернулися з Единбурга, а через два дні поїхали разом із молодятами назад на зимовий сезон при дворі. Перед від’їздом Бесс та Джеммі прийшли попрощатися з матір’ю.

Джеммі був високий і такий схожий на свого батька в цьому віці, що на очі Кат навернулися сльози. У чорнявій Бесс, яка аж світилася від щастя, переплелися риси обох її батьків.

— Я хочу, щоб ви знали, — тихо мовила Кат, — що я дуже люблю вас обох. Як же я тужитиму за вами!

Вони удвох притислися до матері, і Бесс заплакала.

— Ні, голубко моя, — зауважила Кат, ніжно гладячи дочку, — якщо молода дружина сумуватиме, король може про щось здогадатися. Будь сильною, доню, і допоможи мені виграти цю битву з Джеймі. Він не має запідозрити, що хтось із вас щось знає.

Бесс опанувала себе.

— А що з іншими? — запитала вона.

— Я поговорила з ними всіма, крім наймолодшеньких. Я розумію, що покладаю на вас важкий тягар, але, будь ласка, Бесс, Джеммі, доглядайте їх замість мене. Згодом, коли це буде безпечно, усі ви зможете приїхати до мене погостювати. А тепер я маю їхати якнайшвидше. Ви це розумієте?

Вони кивнули, і Кат поцілувала їх. Провівши дітей до дверей, вона попрощалася з ними. Згодом того самого дня графиня стояла на верхній сходинці головного входу до замку і, весело махаючи рукою, голосно гукала, так, щоб усі чули:

— Побачимося навесні, любі мої! Переказуйте вітання й пошану його величності! — Вона все стояла й махала, доки кортеж не розчинився вдалині, а потім повернулася до своєї вежі й плакала наодинці.

Наступного дня Ґленкірк мали покинути її два молодші сини — чотирнадцятирічний Колін та дванадцятирічний Роберт. Колін збирався в Абердин до університету, а Роберт повертався до своїх обов’язків служки в родині графа Роуса. Того вечора, зібравши чотирьох своїх дітей навколо себе, графиня повідомила, що поїде з Ґленкірка, і пояснила чому. Вона не хотіла зникати з їхнього життя без пояснень і вирішила, що варто ризикнути й розповісти їм усе. Кат переконалася, що думка слушна, коли її дев’ятирічна дочка Мораґ тихо сказала:

— Мамо, я рада, що ти їдеш. Мені не подобається король.

Десятирічна Аманда кивнула, погоджуючись.

— Так! Не хвилюйся, мамо. До того ж ти добре подбала про наше майбутнє. Я з радістю буду графинею Сайтена.

Кат не змогла стримати сміху.

— А ти вмієш подбати про свій зиск, маленька моя кицю, — відповіла вона своїй доньці.

— Коли? — запитав Роббі.

— Невдовзі.

Колін загигикав.

— Що ж тут смішного? — спитала його мати.

— Як шкода, що я вже не в Роусів, — пояснив хлопчак, який майже став чоловіком. — Я охоче подивився б на обличчя кузена Джеймса — цього хтивого святобожника!

— Дякувати Богу, що ти вже не в Роусів! — відповіла Кат. — Ти б напевно виказав мене.

Аж раптом вона засміялася.

— Коналл сказав майже те саме, — пояснила вона, і дівчатка та Роббі приєдналися до дзвінкого реготу.

Уранці хлопці поїхали, і наступні кілька днів Кат почувалася пригніченою. Вона проводила багато часу в дитячій кімнаті, граючись зі своїми трьома дітками. Аж якось увечері несподівано з’явилася в спальні своєї свекрухи. Меґ одразу ж усе зрозуміла. Вона мовчки встала та обійняла невістку.

— Так швидко?

Кат кивнула.

— Місяць майже не світить, Меґ, це найкращий час, щоб зникнути непоміченою. Якщо я пробуду тут довше, то взагалі не зможу поїхати. У мене й так крається серце!

— Тоді їдь із Богом, моя доню.

— О Меґ! Ви завжди були мені ближчі, ніж моя власна мати. Я так сумуватиму за вами! Спробуйте пояснити все моїм батькам.

— Я поясню, люба моя. Не будь надто сувора до своєї матері. Вона завжди жила у своєму чуттєвому маленькому світі, куди впускала, крім себе, лише твого батька. Я її переконаю, змушу все зрозуміти. І хтозна, можливо, коли ти будеш у безпеці, ми навіть приїдемо в гостину.

— Мої найменші дітки… Ви, звісно ж, доглянете їх, Меґ?

— Авжеж.

— І не дасте їм забути мене, доки я не зможу їх забрати?

— Ні, люба. А тепер іди, Катріоно! Іди, доки не зробила дурницю, підкорившись почуттям. — Меґ ласкаво поцілувала Кат у щоку та виштовхнула її зі своєї кімнати.

Якусь мить Кат стояла в холодному темному коридорі. «Я її вже ніколи не побачу, — думала вона, і сльози текли по щоках. — Боже! Якщо хтось побачить мене, мені важко буде це пояснити».

Вона хутко витерла мокре обличчя й побігла безлюдними коридорами замку до своїх кімнат. Усі слуги, окрім Сьюзен та її молодшої сестри Мей, уже полягали спати.

— Усе готово? — запитала Кат у Сьюзен.

— Так, міледі. Коналл зі своїми людьми про все потурбувався. Він сказав, що виїдемо, тільки-но ви повернетеся. — Вона спішно провела Кат до спальні, де вже готова була вкрита парою ванна. — Наступна нагода скупатися випаде вам, мабуть, нескоро.