Щільніше загортаючись у плащ, Кат простувала за маркізом лабіринтом звивистих тьмяних коридорів. Нарешті він зупинився і, вказуючи на двері, обшиті панелями, тихо проказав:

— Сюди, мадам, — і, повернувшись, зник у темряві. Катріона зціпила зуби, ухопилася за дверну ручку і, повернувши її, увійшла до красиво обставленої невеликої бібліотеки.

На перший погляд приміщення здавалося порожнім. Аж ось із завішеної фіранкою арки вийшов високий чоловік.

— Підходьте ближче, мадам графине. Я не кусаюся.

Кат зблизилася й присіла перед ним у низькому реверансі.

— Монсеньйоре, для мене це неабияка честь.

Куточки його губ на мить піднялися в усмішці.

— Зніміть плаща, мадам. Поговорімо.

Кат порозстібала золоті застібки. Охайно склавши вбрання на стільці, вона знову повернулася до короля Франції. У нього було чуттєве вродливе обличчя з оксамитовими темно-карими очима, у яких вона прочитала щире схвалення. Його погляд опустився з її гожого обличчя й нескромно зупинився на пишних персах, що випиналися під комірцем її сукні.

— Magnifique,[17] — видихнув він. — Чудово розумію гарячкове прагнення Джеймса Стюарта повернути вас, мадам графине.

Цей удар, дарма що сподіваний, виявився надто сильним для Кат. Вона трохи похитнулася. Король Франції за мить опинився поряд й охопив її міцною рукою за талію.

— Я не повернуся, монсеньйоре! Хіба що в труні!

Генрі де Наварр, здавалося, засмутився.

— О, ні, cherie, я не можу дозволити такому статися.

Вона знову похитнулася, король підняв її й швидко відніс через завішену фіранкою арку до ліжка. Довгі тонкі пальці майстерно розшнурували її корсет. Король хлюпнув у келих трохи бурштинової рідини і, поклавши руку графині на плече, влив напій їй у рот.

У Кат перехопило дух, і вона закашлялася.

— Боже-світе! Віскі!

Король Франції засміявся.

— Чудово відновлює сили.

Несподівано усвідомивши, що вона майже оголена, Кат спробувала затягти шнурівку, але її вкрила черго хвиля запаморочення, і графиня знову впала. Король схилився над нею, обережно обійняв.

— Не бійтеся, cherie. Я не поверну вас силою до вашого короля. Цілком зрозуміло, що він вам остогиднув, а я зовсім не вважаю, що жінок варто до чогось силувати. У солодкій капітуляції в боротьбі між чоловіком та жінкою значно більше чарів, ніж у насильстві.

Погляд карих очей лагідно пестив її, і Кат відчула, як під цим жагучим поглядом у неї спалахнули щоки. Голос у нього був ніжний.

— Ви ж віддастеся мені, cherie? — запитав він, і ледве графиня пробурмотіла «монсеньйоре», як його наполегливі губи накрили її вуста.

Кат гадала, що зараз буде те саме, що й із Джеймсом, але здивовано відчула, як її тіло затріпотіло. Губи короля рухалися ніжно та вміло. Її огорнув спокій. Вона заплющилася й глибоко зітхнула.

Він стиха засміявся, і тонкі пальці швидко розшнурували корсет, зовсім оголивши Катріону до талії. Його губи рухалися по її тонкій шиї до пухких шовковистих персів. Вона не могла зупинити його, хоч якусь мить і силкувалась опиратися млосно-солодкому відчуттю, що охопило її. Так не можна! Вона ж із ним навіть не знайома.

— Non, non, cherie.[18] — Він ніжно штовхнув її назад, спиною на подушки. — Ти цього хочеш не менше за мене.

І, вражена, Кат усвідомила, що він каже правду. Вона не знайома з ним, а проте їй потрібне його дуже чоловіче тіло, щоби знову відчути свою жіночність. Джеймс змусив її почуватися повією. Генріх Наваррський, випадковий незнайомець, допоміг їй знову відчути себе живою жінкою.

Губи короля вкрили цілунками її груди, що легенько тремтіли, і просунулись далі, до охопленого тріпотінням живота. Його великі м’які долоні так уміло пестили її, що Катріона ледве дихала, напівпритомна. Вона відчула, як під широкими спідницями ці руки ніжать її оксамитові стегна, а потім торкаються ще потаємніших місць. Вона все гостріше відчувала, як пульсує в ній болюча жага.

— Монсеньйоре! — вигукнула Кат і відчула, як він прагне неї. Вона зітхала коротко й швидко і з вдячністю заплакала, коли його міць заглибилася в неї.

Він рухався неквапом, насолоджувався тим, із якою пристрастю вона йому відповідає, радо поринав у її теплу плоть, старанно стримуючи себе, доки вона шукала свій власний шлях до раю. А потім, піднісши її до найвищих вершин, він приєднався до неї в цьому граничному захопленні. Збуджена до краю такою вправністю свого коханця, Кат знепритомніла, а потім поринула в спокійний сон.

Коли за кілька годин вона прокинулася, король одразу ж опинився біля ліжка з келихом прохолодного вина. Згадавши про те, що сталося між ними, Катріона зашарілась і прийняла його частування з опущеними очима.

— Погляньте на мене, cherie, — ласкаво попрохав її король. Рукою він владно повернув до себе її серцеподібне обличчя. — Я співчуваю Джеймсові й неабияк заздрю моєму другові лорду Босвеллу, — мовив він.

Її листяно-зелені очі розширились, і вона голосно ковтнула.

— Ви… ви знаєте Френсіса?

— Так, cherie, знаю. Ми провели разом багато веселих годин, доки він по-дурному не вбив на дуелі одного з де Ґізів. А родина та вже й так завдала мені досить клопоту, тож довелося вигнати з Франції мого друга.

— То ви знаєте, що я їду в Неаполь, щоб побратися з Френсісом?

— Так, cherie.

— I не думали мені в цьому заважати?

— Hi, cherie.

— О-о-о-о-о! — У неї в очах спалахнуло обурення. Катріона гарячково заметушилася на ліжку, намагаючись одягтися. — Боже мій, монсеньйоре! Як ви могли? Як ви могли?!

Генріх де Наварр не здужав стримати сміху. Він схопив маленьку ручку, що гнівно гамселила його в груди.

— Бо ви чарівна істота, і при дворі, серед спокусливих красунь, ваш Франсуа все тужливо зітхав і марив лише вами! Я повірити не міг, що така досконалість узагалі можлива. Але тепер, — і він усміхнувся до неї, — я вірю, та cherie! — Він прихилив її обличчя до себе. — Ви ж не розповісте моєму доброму другові Франсуа, що я так безсоромно скористався вами? Не розповісте, cherie?

Губи Кат затремтіли.

— Ви страшна людина, монсеньйоре, — дорікнула вона йому, починаючи мимоволі сміятися.

Його пальці майстерно шнурували її корсет.

— Хіба ж ми зробили щось страшне? Я був просто впевнений, що вам усе подобається, так само як і мені.

Вона поглянула королю в очі й промовила:

— Так, монсеньйоре, але з причини, про яку ви навіть не підозрюєте.

— То поясніть мені.

— Напередодні Різдва, коли мій син одружувався з Ізабель Ґордон, Джеймс Стюарт приїхав до Ґленкірка, щоб проводити дні на полюванні, а ночі — у моєму ліжку. Коли він торкався мене, я не відчувала анічогісінько. Мені доводилося вдавати те, чого я не відчувала, щоб не зачепити гордості кузена-короля. І коли таке сталося кілька ночей поспіль, я злякалася, що, може, це щось не так зі мною.

— А сьогодні, — усміхнувся Генріх де Наварр, — ти з’ясувала, що з тобою все гаразд, n'est-cepas?[19]

— Так, — відповіла вона тихо.

— Я радий зробити свій внесок у повернення вашого спокою, мадам графине, — холодно кинув він.

Вона пустотливо засміялася.

— Не треба зараз вдавати скривдженого, монсеньйоре! Ви самі мене звабили!

Генріх усміхнувся до неї.

— Не буду з вами сперечатися, мадам, це була чудова пригода. — Він торкнувся пальцем кінчика її носа й зітхнув. — Але тепер вам час повертатися до дядькового замку й збиратися в подорож до Італії.

Вона схопила його руки і вкрила їх поцілунками.

— Merci, merci[20], монсеньйоре! Mille mercis![21]

Він знов обхопив долонями її обличчя.

— Ви щиро його кохаєте, еге, cherie?

— Так, монсеньйоре, щиро кохаю. Ці три роки були страшенно довгі й самотні. Без нього я почувалася так, ніби відтяли частину мене.

— А я ніколи й ні до кого не відчував нічого подібного, — відповів король Франції.

— Навряд чи багато кому випадає відчути таке, монсеньйоре, і я не розумію, за що нам із Френсісом дісталося таке кохання, але воно спалахнуло між нами!

Генріх де Наварр ласкаво погладив пальцем її щічку.

— Яка ж ти гарненька, cherie, з усією своєю невинною любов’ю, що сяє в цих чарівних зелених очах. Щасливої дороги тобі до твого коханого відчайдуха, і переказуй йому, що мені його бракує. Як же ви вдвох прикрасили б мій двір! — Король узяв її плащ і турботливо накинув його графині на плечі. За руку привів її до дверей і відчинив їх. — Ось вона, mon pere, жива й здорова. — Потім поцілував руку й мовив: — Adieu,[23] мадам графине.

Двері кімнати зачинилися, і Катріона опинилася в коридорі наодинці з Найлом Фітц-Леслі. Священик повів її у двір, до їхньої карети. Коли вони рушили, він запитав:

— То що ж, мадам, чи вдалося вам вирватися з лев’ячої пащеки неушкодженою?

Кат засміялася.

— Майже, mon pere. І все ж мені сподобався ваш король.

— То твій шлях до лорда Босвелла тепер вільний?

— Так, Найле. Вільний.

Наступного дня дві родини зібралися, щоб попрощатися з Кат. Після вечері вона відразу ж пішла спати, щойно дозволили правила пристойності: вони збиралися виїхати якнайраніше. Карета й невеличкий візок, у якому збиралися везти все нове вбрання Кат, були вже навантажені й готові до дороги, лишалося тільки запрягти коней. Того ранку маркіз де ля Віктуар привіз документ від Генріха де Наварра, що дозволяв мадам графині де Ґленкірк вільне пересування. Тепер вона могла спокійно подорожувати Францією, а також різними італійськими землями.