Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

Посеред ночі Кат раптом прокинулася, відчувши, що вона не сама. У пітьмі біля її ліжка мовчки стояв чоловік. Вона відразу зрозуміла, хто це такий.

— Чого тобі треба, Жилю?

— Як ти зрозуміла, що це я, Катрін?

— Хто б іще додумався вдертися до моєї кімнати?

— Ти справді поїдеш від нас уранці?

— Так.

— Чому?

— Тому, — проказала вона терпляче, ніби пояснюючи дитині, — що їду в Неаполь, щоб вийти заміж за лорда Босвелла.

— Він не той чоловік, що потрібен тобі, Катрін! Він жорстокий, неотесаний північанин. Він убив мого друга Поля де Ґіза. Ти не знаєш, що він насправді за чоловік!

— Це ти не знаєш лорда Босвелла, Жилю. Я знайома з ним багато років. Я кохаю його й завжди кохала.

Якусь мить Жиль де Пейрак помовчав, а потім голосно видихнув.

— Ти! То це ти та жінка, за якою він так тужив! Ти та жінка, через яку він своєю зневагою образив Кларис де Ґіз! — Жиль де Пейрак ступив із темряви в тьмяне світло біля ліжка Кат, і голос його став напружений, погрозливий. — За це ми відібрали в нього майже все, що він мав, перш ніж король вигнав його з країни. Коли він їхав із Франції, у нього та в його миршавого служки не залишилося нічого, крім коней, на яких вони їхали, та одягу на плечах. А тепер ти намірилася поїхати до нього й зробити його щасливим? Мій найкращий друг мертвий! — Небезпечне золотаве світло спалахнуло в очах Жиля де Пейрака. — Цікаво, та belle cousine, як твій коханець вітатиме тебе, знаючи, що я скористався тобою, мов якоюсь тварюкою? А він про це дізнається!

— Жилю! — вигукнула Кат навмисно якомога голосніше, але кузен так розпалився, що навіть не помітив цього. — Жилю! Забирайся з моєї спальні негайно! — Вона почула тихі рухи у своїй вбиральні й з полегшенням збагнула, що розбудила своїх служниць.

Жиль де Пейрак простягнув руку. Схопившись за комірець її нічної сорочки, він легко розірвав прозору тканину. Не встигла вона спинити його, як він накинувся на неї. Кат закричала, але цей крик перервала його рука, якою він затиснув їй рота. Кат шалено борюкалася, намагаючись уникнути дотиків рук, що боляче стискали її. Чорні очі жорстоко мерехтіли, у них несамовито спалахували маленькі золотаві вогники.

— Так, так, — збуджено шепотів він, — бийся зі мною! Бийся! Мені подобається, коли жінки б'ються зі мною!

«Боже мій, — усвідомила Кат. — Він божевільний! Але я більше не дозволю себе зґвалтувати! Більше нізащо!»

Раптом Жиля де Пейрака зняли з неї. Ендрю міцно тримав його за руки.

— Я ж тебе попереджав, чоловіче, — спокійно промовив Коналл, а потім устромив кинджал просто в серце свого бранця. Страхітливі очі Жиля де Пейрака здивовано розширилися, а потім погляд його став пустим і він гепнувся додолу. Кат вражено спостерігала, як Найл вийшов із пітьми. Прочитавши молитви на смерть, він наказав:

— Скиньте його зі стіни побіля воріт для слуг. Хай його вважають за злодія.

Ендрю з Коналлом мовчки взяли тіло й винесли з кімнати.

Глибоко зітхнувши, Кат від полегшення заплакала, ледве розуміючи, що її притискають до широких грудей. Найл Фітц-Леслі легенько підтримував її, гладячи золотаве волосся. Раптом він виразно відчув, як до його тіла притискаються м'які оголені груди. Його серце шалено закалатало, і на одну коротку мить він заплющив очі, насолоджуючись цим відчуттям. Не без зусиль опанувавши себе, він тихо мовив:

— Жиль де Пейрак був хтивою потворою і, можна сказати, убив свою дружину. Я хочу, щоб ви забули про те, що сталося. З вами вже все гаразд?

Досі притискаючись до нього, вона підняла мокре від сліз обличчя, і він застогнав:

— 7 Святий Боже, Катріоно! Не дивіться так на мене! Я священик, та belle, але я також чоловік!

— Тоді відпустіть мене, Найле. Я відчуваю, як ви тремтите від моїх дотиків. Ідіть, доки ми не накоїли дурниць!

Він неохоче відпустив її, і Катріона натягнула простирадло на оголене тіло. Хоча священнослужителі й порушували частенько обітницю безшлюбності, Найл іще ніколи не спокушався на таке. Перш ніж віддатися своєму покликанню, він мав чимало повій і ніколи не шкодував, що відмовився від тілесних утіх. А от зараз…

Ніби прочитавши його думки, вона тихо мовила:

— Щирі сумніви стверджують віру, mon pere. Дякую вам, що врятували мене, але тепер мені хотілося б відпочити. Ось-ось днітиме, і хай там що, я маю сьогодні вирушити в дорогу.

Він мовчки кивнув.

— Вислухаєте мою сповідь, перед тим, як я поїду? Гадаю, краще не виносити цієї таємниці з родини.

До Найла повернувся голос, і він відповів:

— Так. Приходьте на світанку до каплиці. Я чекатиму там, — і повільно пішов із кімнати.

Прийшла Сьюзен перевірити, чи все гаразд із господинею. Кат ледь усміхнулася й погладила її руку.

— Зі мною все добре. Дякую, що покликала Коналла. Я знала, що, коли я почну кричати, ви почуєте мене.

Щоки Сьюзен порожевіли.

— Це не я, міледі. Вас почула Мей. Вона дуже сторожко спить.

— Дяка Господові за це! А тепер повертайся до ліжка, дитино. Незабаром днітиме.

Кат іще трохи покуняла в темряві, доки чуття не підказало їй, що світанок зовсім близько. Прокинувшись, вона тихенько одяглася й вирушила до каплиці, де на неї чекав Найл. Молодий священик знову цілком володів собою, хоча на вигляд здавався змученим. Ставши навколішки, Кат вклала руки в його долоні й почала свою сповідь. Він мовчки слухав, доки вона перераховувала свої дрібні гріхи, згадавши й той трохи серйозніший, що його скоїла за кілька годин, проведені з Генріхом де Наварром. Панотець наклав на неї легку покуту. Коли він торкнувся схиленої голови, відпускаючи графині гріхи, його рука трішечки тремтіла. Вона підвела на нього погляд, а потім із блиском в зелених очах мовила:

— А за ваші гріхи, mon pere, три молитви Богородиці та три «Отче наш».

Найл Фітц-Леслі придушив сміх.

— Катріоно, де ваша повага? Одначе дякую тобі: я забагато переймаюся через ніщо, еге?

— Таки так, mon pere. Подумати — це одне, а зробити — зовсім інше.

— Merci, ma file[24].

Вона поцілувала простягнуту до неї руку підвелася й дозволила Найлові провести її з каплиці. Стишивши голос, він сказав гельською мовою:

— Тіло ще не знайшли. Якщо поквапитеся, зможете виїхати раніше, ніж його хтось побачить.

— Ми вже готові.

— Ви поснідали?

— Ні. Поїмо в дорозі.

Вийшовши на подвір'я замку, вони побачили там Девіда Леслі де Пейрака, що чекав на них.

— Адель прохала мене переказати від неї «adieu», якщо ви все-таки вирішите їхати. Схоже, їй здавалося, що ви можете й залишитися, хоч я й гадки не маю, чого б це.

Дядько міцно поцілував графиню в обидві щоки.

— А перед від'їздом, небого, чи не задовольниш мою власну цікавість? Від кого ти втікаєш?

— Від Джеймса Стюарта, — відверто відповіла вона.

— І король Генріх, знаючи про це, тебе не затримав?

— Ні, дядьку.

Месьє де Пейрак усміхнувся.

— їдь із Богом, Катріоно, і, якщо колись тобі потрібна буде моя допомога, просто попроси. Хоча з твоїми впливовими друзями навряд чи тобі колись знадоблюся я.

— Рідну людину ніщо не замінить, дядечку. Дякую вам, — відповіла Кат і поцілувала його. Він допоміг їй сісти в карету, і графиня, визираючи з вікна, мовила:

— Adieu, mon pere et mon  beau-frere[25] Найл. Дякую за все.

Найл Фітц-Леслі поцілував простягнуту до нього тендітну руку.

— Adieu, ma belle. Будьте щасливі.

— Неодмінно буду! Коналле, уперед!

Кортеж із гуркотом вилетів із подвір’я Петі Шато на головний шлях, що проліг через ліс Фонтенбло і далі на південь, до Середземного моря. Однак, від’їхавши на безпечну відстань від замку, карета спинилася на галявині, Кат вийшла з неї зі згортком під пахвою й зникла в густих чагарях.

За кілька хвилин вона знову з’явилася, одягнена в штани та шкіряний жилет, а її волосся було зібране під капелюшок. Вона віддала свій одяг Сьюзен та Мей у карету, а Коналл підвів до неї Орла. Легко скочивши в сідло, графиня виструнчилася, стиснула колінами конячі боки і, вдаривши острогами, помчала вперед.

— Я вільна, Коналле, — засміялася вона. — Нарешті я вільна! До Неаполя! До Босвелла! Я вільна!

Вони їхали через усю Францію, минали дрібні містечка й села, які швидко злилися в їхніх очах в одне ціле, утративши будь-які відмінності. Немур… Бріар… Невер… Ліон… Вєнн… Авіньйон… Марсель. Саме тут Кат уперше побачила південне море, таке не схоже на холодне північне. Вода в ньому мінилася всіма барвами: тут — зелене, там — синювате, ліворуч — бірюзове, праворуч — пурпурне та прозоре аж до піскового дна, поцяцькованого коралями.

На кілька днів спинилися в Марселі, і Кат насолоджувалася цим містом із його береговими ринками, де продавали фрукти, рибу та прянощі. Тут були матроси з Франції, Іспанії, Туреччини, Московії, Мавританії, Англії, Венеції, Генуї, Сицилії й навіть темношкірі моряки! Милуючись кораблями, що вишикувались уздовж узбережжя, вона так жадала поплисти Ліонською затокою в Лігурійське море, повз Корсику й Сардинію й далі через Тірренське море до Неаполя. Проте Катріона чудово розуміла, що варто лише вийти із затишного марсельсього порту, одразу з’являться турецькі корсари, що причаїлися, чекаючи нагоди накинутися на кожен корабель зі слабкою охороною.

Перед тим як вирушити з Марселя, графиня зустрілася з посильним, який за наказом Жискарда Кіра їздив до Неаполя. Він повідомив, що, хоча й доправив листа на віллу, де мешкає лорд Босвелл, самого лорда не бачив. Графа не було вдома. Занепокоївшись, Кат жадала якнайшвидше продовжити подорож. Жиль де Пейрак сказав, що у Френсіса відібрали все, крім одягу та коня. Якщо тепер Френсіс живе в достатку, у нього має бути заможний покровитель. Це, звичайно, міг бути і друг-чоловік, але Кат готова була закластися на все своє нове вбрання, що це жінка.