У стіні навпроти ліжка й праворуч були ще одні двері. Відчинивши їх, Марія промовила:

— Ваша ванна, синьйоро графине.

Очі в Кат розширилися. Стіни й долівка були викладені надзвичайно красивими блакитними кахлями, а посеред кімнати розташовувалася велика, заглиблена в підлогу мармурова ванна, схожа на мушлю, оздоблена з одного боку фігурками золотих рибок.

— Погляньте, мадонно, — захоплено мовила Марія. Вона нахилилась і покрутила одну з трьох золотих рибок. У ванну потекла вода.

— А коли хочете спорожнити її… — Вона не доказала, замість цього потягла вгору середню рибинку. — Бачите? Чи ж не чудово? Останнім власником цього будинку був крамар із Туреччини. Вони купаються значно частіше, ніж нормальні люди, та то байдуже.

— А як вода нагрівається? — запитала Кат.

— У порцеляновому барильці, під яким завжди горить слабкий вогонь.

— Погляньте лишень, Сьюзен, Мей! Оце дивовижа! Вам більше не доведеться тягати відра з водою! Можете підготувати для мене ванну просто зараз! Лорд Босвелл незабаром буде тут!

І доки Кат хлюпалася в напахченій воді, Коналл через пагорби проїхав за молодим садівником кілька миль до ще однієї великої вілли, добре схованої серед дерев. Тут садівник зупинився й указав на будинок.

— Ну, ходімо, — мовив шотландець.

— Ні, синьйоре капітан. Я не піду далі. Якщо вона дізнається, що я прийшов, щоб допомогти забрати в неї її чоловіка, вона прокляне мене!

— Хто? — Коналл був спантеличений.

— Відьма!

— Яка відьма?

— Графиня ді Лікоза. Це її будинок. Лорд Босвелл — її коханець.

Коналл на мить замислився. Що ж… тому чоловікові треба було якось жити. Та й до всього він не примчав на віллу щоб зустріти жінку яку присягався кохати. Коналл узагалі гадав, що вони зустрінуться десь на півдорозі між Римом та Неаполем. А потім він згадав, про що розповів їм посильний. Він не передав листа в руки лордові Босвеллу, бо того не було на віллі. То, може, граф узагалі не одержав повідомлення? Тим-бо й ба! Авжеж! Типова жіноча витівка!

— Чекай на мене тут, — наказав Коналл знервованому садівникові і, підостроживши коня, попрямував далі. Він доїхав без жодних перешкод. Діставшись до будинку, побачив, що у вікнах горить світло. Зіскочив із коня й постукав у двері. За кілька хвилин їх відчинив шафар і зверхньо поглянув на капітана.

— Мені потрібен лорд Босвелл.

— Вибачте. Його не можна турбувати. Що йому переказати?

— Я капітан Mop-Леслі, добродію, — сказав Коналл, відпихаючи церемонного слугу вбік. — І я таки потурбую лорда просто зараз! Босвелла! Босвелла мені! Босвелл! Босвелл!

Десь нагорі в будинку грюкнули двері, і на сходах з’явився Френсіс Стюарт-Гепберн. Він стрибав униз, тримаючи напоготові меч. Босвелл підійшов до Коналла, уважно придивився до нього.

— Коналл? Коналл Мор-Леслі?

— Так, мілорде.

Обличчя графа осяяла усмішка, і він вільною рукою схопив руку Коналла.

— Господи, друже! Яка радість тебе бачити! Що ти тут робиш?

— Ви не одержали повідомлення, що його передали вам кілька тижнів тому?

— Ні. Ти певен, що твій посильний тут був?

— Так, мілорде, був. Йому сказали, що вас немає вдома, але це повідомлення обіцяли передати вам одразу ж після вашого повернення.

— Коналле, я кілька місяців стовбичив тут, удома. — Раптом обличчя графа зблідло. — Кат! З нею все гаразд?

Коналл полегшено зітхнув.

— Так, мілорде, з нею все гаразд, але вона вже не може вас дочекатися. Графиня готова прийняти вас, ваша світлосте, на віллі «Золота риба».

— Що?!

— Так, сер! Вона вже на вас чекає. І якщо у вас тут немає нічого особливо цінного, кличте вашого Анґуса та їдьмо!

Френсіс Стюарт-Гепберн повільно всміхнувся до Коналла Мор-Леслі.

— А що тут може бути цінного, друже? Анґусе! До мене!

Аж раптом угорі на сходи вигулькнула одна з найвродливіших жінок, яких Коналлові доводилося зустрічати. Вона легко, мов кішка, збігла сходами донизу й глибоким голосом протуркотіла:

— Саго[29]. Куди ти зібрався? Гості от-от прибудуть.

— Чому кілька тижнів тому я не отримав доставленого листа?

— Якого листа, саго? — Її темні очі недобре блиснули в бік Коналла.

Босвелл поглянув на неї й засміявся.

— Ти зовсім не вмієш брехати, Анжело mia[30]. Я попереджав тебе, що одного дня попрощаюся з тобою й піду. Цей день настав.

— Зараз? Коли гості от-от приїдуть? Невже не можна почекати до завтра? Хто буде моїм господарем?

— Може, згадаєш про свого чоловіка, Анжело?

— Франциско! — Жінка молитовно склала свої прекрасні руки. — Я тебе кохаю!

Він знову засміявся.

— Анжело mia, ти чудова актриса. Лиш одне в цьому світі може забрати мене від тебе, і це одне зараз чекає на мене. Adieu, cara mia!

За кілька хвилин вони вже мчали до вілли «Золота риба» й не чули, як верещала, немов скажена, прекрасна графиня ді Лікоза.

— Як тут опинилася Кат? — лорд Босвелл намагався перекричати вітер і стукіт кінських копит.

— Вона сама вам розповість, мілорде, — гукнув у відповідь Коналл.

Сонце вже опускалося в море, коли вони дісталися до вілли. Катріона чекала у дверях, а Френсіс вистрибнув із сідла, перш ніж його кінь устиг зупинитися. Раптово запала оглушлива тиша, і вони непорушно стояли, вдивляючись одне в одного. Слуги позаклякали на місці мовчки, не наважуючись поворухнутися — таким насиченим і зарядженим стало саме повітря навколо них.

— Кат. — Почувши його пестливий голос, вона похитнулася. — Кат, ясочко моя, кохана, як ти тут опинилася?

— Я вдова, Френсісе. Патрик помер.

— Царство йому небесне. — Вони рушили назустріч одне одному. — Анґусе! Поклич сюди священика! — наказав лорд Босвелл, а потім схопив Катріону й, поволі огортаючи її руками, торкнувся нетерплячих вуст графині своїми вустами. Він упивався її солодкістю, тихо щось примовляв, не розриваючи поцілунку.

Цілковито віддавшись почуттям, які, мов буря, налетіли на неї, Кат прихилилася до нього. Ноги не тримали її. Вона чула, як серце калатає, просто в неї у вухах. Нарешті Катріона спромоглася вдихнути повітря:

— Навіщо священик?

Міцною рукою підтримуючи її, він поглянув в обернене до нього обличчя.

— Бо я хочу побратися з тобою, моя кохана, просто зараз! Цього ж вечора! Доки ніякі королі, родичі чи ще хтось знову нам не завадили!

— О, Френсісе, — прошепотіла вона. — Як же я за тобою сумувала! — І залилася сльозами.

— Не треба плакати, серденько. Ти тепер у безпеці зі мною, і цього разу вже ніхто не розлучить нас! А тепер, кохана, поясни мені, як це Джеймі поступився й відпустив тебе до мене?

— Він не відпускав мене, Френсісе. Я втекла. Джеммі тепер головний у Ґленкірку, і він вирішив, що це моя єдина можливість утекти. Те, що сталося між Джеймсом Стюартом, Патриком і нами, жодним чином не стосується Джеммі. Він певен, що тепер Джеймі не спаде на думку мститися Леслі.

Кат повела коханого в будинок.

— А наш кузен-король знає, де ти?

— Йому пояснили, що я поїхала до Франції, щоб оговтатися після втрати чоловіка. Уявляю, як він розгнівався, адже мені було наказано цієї весни повертатися до двору. Він навіть написав королю Генріху, просив його допомоги повернути мене додому. Генріх Наваррський просив переказати тобі вітання.

— Ти зустрічалася з ним?

— Так! Він чудово до мене поставився. Розповідав, як страшенно він шкодував, коли йому довелося вислати тебе з країни.

— Генріх завжди добре ставився до жінок, — усміхнувся Босвелл. — До молодих і до старих. До вродливих і до потворних. Він уміє обворожувати, а жінкам це подобається!..

І не встиг він договорити, як Кат повела його до вітальні, з вікон якої відкривався гарний вид на море. Швидко обернувшись, вона спитала:

— А кому належить та вілла, на якій ти досі жив?

— Графові ді Лікоза.

— А цими довгими ночами, мілорде, ви спали з його дружиною чи дочкою?

Сині очі Френсіса весело блиснули.

— Ревнуєш, люба? — піддражнив він її.

— Якщо вона ще хоч раз бодай погляне на тебе, я з неї серце вирву!

Він засміявся.

— Кохана, обережніше. Графиня ді Лікоза — відома відьма.

— Та невже? — байдуже перепитала Кат.

Він посміювався.

— їй подобається, що селяни та інші невігласи так думають, і вона насправді досить добре знається на лікарських травах. Жінка користується тією додатковою владою, яку дає їй така недобра слава. Вона наполовину туркеня, її мати народилася в Мореї й багато років тому попалася в полон до Анжелиного батька. У неї є два брати, старший із яких за химерним вивертом долі двадцять років тому потрапив у полон до турків. Так само, як його мати колись стала християнкою, він став мусульманином. Тепер він один із султанових воєначальників.

— Вона дуже красива? — запитала' Кат.

— Так, — щиро відповів Босвелл, — але селяни називають її Анжело дель Дьяволо — Янголом диявола.

Він підійшов, щоб обійняти її.

— Кат, кохана моя, я не хочу говорити про Анжелу. Боже мій, я просто повірити не можу, що це насправді ти! Ти знаєш, скільки разів уві сні я бачив таку зустріч, розуміючи, що вона неможлива? Уявляєш, як жадав побачитися з тобою, упевнений, що мені в цьому житті вже не судилось обійняти тебе? Небагато ночей я провів наодинці, та ще менше — не згадуючи з болем тебе! — Він ніжно витер пальцем сльозу на її щоці. — А що з нашими дітьми?

— Усе гаразд, — прошепотіла вона тихим, придушеним голосом. — Вони в безпеці в Ґленкірку, з Меґ. Джеммі відправить їх до нас, коли це буде безпечно. Ще якихось кілька місяців, і ми нарешті станемо справжньою сім'єю.