Френсіс кивнув.

— Так, поїхав би. — І, обернувшись до своєї дружини, він додав: — Дякую тобі, кохана.

Кат усміхнулася йому.

— Мені час іти, мілорде, — тихо відповіла вона й, давши знак своїм дівчатам, поквапилася сходами до головної спальні. Там служниці зняли з Кат сукню й спідні сорочки. Доки Сьюзен вішала сукню в шафу, а Мей готувала ванну з теплою духмяною водою, графиня стягла свої панчохи. Роздягнувшись, вона взяла простягнутий їй рушник і помилася. Повитягавши шпильки з волосся, Катріона заходилась енергійно розчісувати його, доки золотаві пасма не засяяли у світлі свічок. Сьюзен натягла на господиню просту біло-бузкову сорочку, після чого дві служниці вийшли з кімнати.

— Господи, — вражено прошепотіла юна Мей, — як же міледі Кат не терпиться накинутися на свого чоловіка.

— Та ні, дурненьке кошенятко, — пробурчала її сестра, будучи старшою та мудрішою. — Вона просто хоче побути на самоті перед його приходом.

— Не збагну, навіщо? — запитала Мей.

— Маленька моя, коли станеш справжньою жінкою, зрозумієш це. Спантеличена Мей похитала головою.

Світив місяць. Кат стояла на балконі опочивальні й вдихала солодкі пахощі нічних квітів, насолоджувалася дотиком м’якого нічного повітря до її шкіри. Світ їй ішов округи. Сьогодні вранці вона прокинулася вдовою, а тепер була дружиною, яка чекає на свого чоловіка у весільній спальні. Усе сталося так швидко. На якусь мить вона злякалася. А потім почула його голос:

— Кат.

Вона обернулася й побачила його. Він стояв у кімнаті, з жаданням дивлячись на неї. Аж ось простягнув руки, і раптово її опалив сором. Вона завагалася. Збагнувши, що відчуває кохана, він тихо пройшов кімнатою й приголубив її. Його рука повільно погладила її шовковисте волосся, і її охопило тремтіння.

— Минуло багато, багато часу, люба моя, — мовив він.

— Я почуваюся такою дурною, — прошепотіла вона, спираючись йому на плече. — Я поводжуся, як незайманка, до якої чіпляється якийсь незнайомець, а не як доросла жінка поряд із коханим, давно знайомим чоловіком.

— Ні, моя люба, мені до вподоби твоя сором’язливість. У тобі завжди була якась чарівна невинність. І якщо ти не хочеш любитись зі мною, облишмо. Я розумію, що ти втомилася після довгої дороги.

— Френсісе! Поцілуй мене! — Вона підняла до нього своє обличчя.

Якусь мить він ніжно, з любов’ю вдивлявсь у це обличчя, у сподіванні повернуте до нього. Його тонкі пальці вивчали її, лагідно торкаючись щічок, опущених повік, носика, губ, маленького впертого підборіддя. Потім він нахилився й, руками охопивши її талію, притиснув до себе. Його губи м’яко торкнулися її вуст.

Френсіс завжди обходився з нею надзвичайно ласкаво, таким був і зараз. З усім тим Кат відчувала, що цього вечора під тією спокійною поверхнею вирує дикий шал, який Босвелл щосили намагається стримати.

Глибоко всередині неї спалахнуло полум’я пристрасті, і вона здригнулася. Губи, що накривали її вуста, раптом стали наполегливішими. Вона обхопила руками шию коханого, а його долоні почали пестити її довгу струнку спину. Аж ось почувся тихий стогін. Тіло Кат, притиснуте до Френсісового тіла, злегка затремтіло. Разом із нею він поволі посувався кімнатою, доки не відчув позаду своїх ніг ліжко. Вони повалилися, не розмикаючи обіймів. Катріона хутко перевернулася на спину. Усміхаючись до неї зверху, Босвелл розшнурував тоненькі поворозочки на її сорочці. Вона схопила його за руки, і їхні погляди перетнулися.

— Френсісе, я кохаю тебе! Святий Боже, як я тебе кохаю!

— А я кохаю тебе, моя предивна, дорогоцінна дружино! — Він низько опустив голову й губами торкнувся її грудей. Вона тихенько скрикнула, і він заспокоїв її: — Тільки якщо ти цього хочеш, люба моя.

— Але ж я хочу, Френсісе! Як же тобі пояснити, як палко я тебе жадаю! Три роки — від тієї останньої ночі, коли ми любилися в гостьовому будиночку абатства Дір, — я марила знов опинитися у твоїх руках… Хоча й віри не йняла, що це може статися. Я так прагнула до тебе, так хотіла відчути твій смак! Інші чоловіки володіли мною. Мій бідолашний Патрик, що так відчайдушно прагнув повернути те, що втратив. Наш кузен Джеймс, який вирішив, що я зможу любити його за наказом, і використовував мене як звичайну повію. Я ніби в мушлю заховала своє тіло, щоб їм не вдалося мене знищити. Сьогодні вперше за три роки я відчуваю себе насправді живою, Френсісе, і, якщо ми зараз не будемо кохатися, я просто помру!

— Я завжди казав, — відповів він, усміхаючись тією повільною усмішкою, яка їй так подобалася, — що ти єдина жінка, яка встигає за мною. Три роки я силкувався забути тебе між ногами кожної дівки, що до мене всміхнулася. А тепер не треба вже забувати тебе, моя солодка Кат. Але попереджаю тебе, кохана, цієї ночі моє бажання несамовите!

Листяно-зелені очі спокійно витримали його погляд.

— То не стримуйтеся, мілорде! — заклично гукнула вона і, потягнувши голову коханого вниз, поцілувала його повільно, спокусливо, дратівливо.

Він відчув, як бажання наскрізь пронизує його і, розсовуючи її губи, ніжно вдерся всередину язиком. Потім він ніжив ним її округлі перса, доки соски не стали твердими ґудзиками. Ковзав поміж її теплих розкішних персів і рухався далі вниз. Вона скрикнула, відчувши, як межи стегнами розпалюється полум’я. За мить, наситившись її солодким смаком, він легко сів на неї й, опустивши голову, губами накрив рожевий спокусливий сосок. Вона стогнала під ним, намагаючись притиснутися до нього міцніше, пожадливо вигинаючи вгору свої округлі стегна.

— Будь ласка, Френсісе, — благала вона. — Будь ласка, зараз!

Йому хотілося розтягнути насолоду, але хоч би як жадала його зараз Катріона, його власне бажання було ще більшим. Рукою він пестив її прегоже личко.

— Гаразд, кохана, — прошепотів він Кат на вухо й глибоко занурився в неї, дістаючи майже однакове задоволення від того, що володіє нею, і від довгого й гучного стогону, від якого, здавалося, затремтіло все її тіло.

Уперше за три роки Катріона знову була сама собою! Блукаючи чарівним сріблясто-золотим світом десь поміж притомністю й забуттям, вона вдоволено щось бурмотіла, а його прутень тим часом наганяв на неї одну хвилю блаженства за одною. І насолода залишалася навіть тоді, коли в неї полилося сім’я й твердість його ослабилася. Він обійняв її та ніжно поцілував.

Вона нічого не промовила, за неї все сказали її чудовні очі, і Френсіс радісно всміхнувся.

— Солодка моя Кат, — прошепотів він. — Моя люба суперниця, моє найдорожче кохання. Тепер усе буде гаразд, ясочко моя. Усе гаразд. Нарешті ми вдома.

Розділ 47

Маленька церковка Санта Марія дель Маре була модним молитовним будинком серед знаті та багатіїв, які мешкали поблизу Амальфі. Четвертої неділі квітня 1598 року граф і графиня Босвелли прийшли сюди на полуденну месу. Уже по закінченні відправи, коли вони разом вийшли з церкви, Кат уздріла вишукано вбрану та надзвичайно вродливу жінку, що стояла просто перед ними. Жіноче чуття й те, як Френсіс злегка стиснув її руку, підказали їй, що це і є колишня чоловікова коханка.

Не встиг Босвелл нічого й сказати, як пролунав знайомий грудний голос:

— Отож, Франциско, це і є твоя нова повія!

На майдані миттєво запала глибока тиша, і всі голови обернулися до них, щоб побачити, як розгортатиметься близька сутичка.

Кат заклякла на місці. Очі Босвелла перетворилися на блакитні крижинки, але голос його був спокійний, коли він обернувся до Альфредо, графа ді Лікоза, і ввічливо промовив:

— Фредо, дозвольте відрекомендувати мою дружину Катеріну Марію, графиню ді Босвелл. Єпископ Паскуале одружив нас п’ять днів тому.

— І мені ще не доводилося бачити вродливішої та щасливішої нареченої, — докинув єпископ, підтверджуючи графові слова.

Граф ді Лікоза схилився до простягнутої йому руки Катріони.

— Графине, я безмірно радий нашому знайомству, запевняю вас. — Його темні очі блищали.

Куточки Катріониних губ на мить піднялися, і вона пробурмотіла ввічливу відповідь. А потім повільно та байдуже зміряла поглядом Анжелу ді Лікоза, яка стовбичила, з ненавистю вп’явши в неї чорні очиці, що палали гнівом. Урешті Кат відвернулась і, поглянувши на свого чоловіка, чітко вимовила:

— Як же це, коханий? Невже твій смак почав тебе зраджувати? Розлючена, Анжела ді Лікоза ступила вперед і погрозливо здійняла руку. Не змигнувши оком, Кат перехопила її своєю рукою.

— Тільки спробуйте, мадам, і залишитеся без руки, — просичала вона. — А коли вже, дорогенька, ми зустрілися, щоб потеревенити, дозвольте застерегти вас. Забудьте Френсіса. Він не повернеться. — І вона відпустила зап’ясток жінки.

Покривившись, Анжела стала його терти.

— Тоді нащо застерігати мене?

— Бо я бачу, що ви з тих пришелепуватих жінок, які затято робитимуть дурниці, коли зачепити їхню гордість. Пам’ятайте, що він покинув ваш будинок, щойно почув моє ім’я. Ми побралися тієї ж ночі. Не ставте в незручне становище ані нас, ані свою родину. Мене з Френсісом пов’язує більше, ніж ви могли б собі уявити.

Кат повернулася спиною до суперниці і, узявши за руку свого чоловіка, пішла, на ходу вислуховуючи привітання й добрі побажання місцевих дворян, радих бачити, як графиня ді Лікоза дістала те, на що заслуговувала.

Альфредо ді Лікоза загигикав.

— Що ж, люба, я навіть уявити не міг, що дочекаюся дня, коли тебе перевершать.

— Цить, зміюко! — заволала Анжела. — Я вб’ю її! Ні! Це було б надто просто. Я змушу її страждати! Зроблю це повільно. Жорстоко! Вона благатиме Бога про смерть!

Граф ді Лікоза, ввічливо усміхаючись до своїх друзів і сусідів, затягнув свою оскаженілу дружину до карети.