Вечірка була напрочуд гарна, але нова леді Леслі мала втомлений і пригнічений вигляд. Позираючи на своїх гостей із-за головного столу, Фіона запитувала себе, що вони подумали б, якби вона пояснила їм, чому зробилася сама на себе не схожа. Останні три ночі Адам прив’язував її до крісла й змушував дивитися, як він кохається з надзвичайно гарненькою й так само надзвичайно ненаситною селянською дівкою. Вона намагалася заплющити очі, але звуки, що долинали з ліжка, були надто знущальні. Вона дивилася, мов зачарована, як величезний Адамів прутень занурюється в дівчину й виринає, як вона звивається під ним. Водночас росло її власне жадання, вона мучилася від страшного болю, як фізичного, так і душевного, і останньої ночі вона думала, що збожеволіє.

Утім, сьогодні вранці молодий сказав їй, що її покарання закінчилося. Молода заприсяглася ніколи більше не завдавати шкоди своїм кузенам і пообіцяла, що, коли Кат знайдеться, вона вибачиться й розповість їй правду. Адам задоволено всміхнувся. Він знав, як приборкати свою дівчину.

Але Кат ніде не могли знайти. Лютий змінив березень, а там настав квітень, аж ось нарешті про неї з’явилася звістка. Еллен, поїхавши додому, у Кренноґ, щоб відвідати своїх батьків, з’ясувала, що її господиня живе з ними! Кат, утікаючи від Ґленкірка, поїхала просто до Рут і Г’ю Мор-Леслі. Рут, якій було за шістдесят, одразу ж погодилася сховати дівчину. Сімдесятирічний Г’ю, уже на відпочинку, сумнівався. Однак дружина переконала його, що її давно померла господиня схвалила б це. Еллен була вражена.

— Звичайно, сусіди щось підозрюють, — сказала вона.

— Чому б їм щось підозрювати? — мовила Рут. — Вони ніколи не бачать її. Дівчинка вправляється на Бані годину на ніч, а так вона взагалі не виходить із будинку.

— Вона ж не може залишитися тут назавжди, мамо. Катріона розповідала, чому втекла?

— Так! Та бісова Фіона! Я знала, ще коли та була дитиною, що виросте вона стервом.

— Саме такою й виросла, мамо. Дуже поганою. Такою поганою, що через неї господиня Кат утекла, розлютована. Хоча те, що Фіона сказала їй, було брехнею й господиня Кат учинила неправильно, коли втекла, не спитавши мілорда Ґленкірка, щоб він міг виправдати себе. Його зачепило, що Кат не надто про нього думала. Проте він любить її і все ще хоче взяти за дружину.

— Що ж, — зазначила Рут із мудрістю своєї покійної господині, — тоді ми маємо влаштувати так, щоб він знайшов її. Тільки не тут.

— Є ще А-Куіл, мамо. Він був частиною посагу її бабусі Джин Ґордон, а тепер належить господині Кат. Він невеликий, стоїть самітно серед пагорбів над озером Лох-Сайтен.

— Якого він розміру та в якому стані?

— Кам’яний, з череп’яним дахом, підремонтований до весілля. Там є кухня й вітальня на першому поверсі та спальня на другому. Іще невеличкі стайні з двома горішніми кімнатами. Оце й весь А-Куіл.

— Це нас влаштовує, — сказала Рут. — Скільки туди їхати?

— Добру годину в гори, — відповіла Еллен.

Рут усміхнулася.

— Я переконаю господиню Кат поїхати туди, а сама попрямую до Ґленкірка й розповім усе графові. У тихому місці, подалі від своїх родин, вони залагодять свій нелад.

Рут дотримала свого слова. Переконавши Кат, що їй житиметься краще, якщо вона зможе частіше виходити надвір, тим паче тепер, з наближенням літа, і запевняючи її, що А-Ку'їл на пристойній відстані від Ґленкірка, жінка вирядила дівчину туди. Еллен же виїхала заздалегідь, щоб провітрити будинок і доправити продукти. Вона вмовляла свою молоду господиню дозволити супроводжувати її, і Кат, почуваючись самотньою, погодилася.

Прихований і тихий, А-Ку'їл стояв у сосновому лісі високо на скелі, з якої далеко внизу було видно Ґленкірк, Сайтен і Ґрейгевен. Кілька днів Кат неспокійно блукала навколишнім лісом. Ночами вона міцно спала у великій спальні. Еллен спочивала поруч, на маленькому ліжечку для прислуги. Вони пробули там уже десять днів, і Кат уже починала почуватися в безпеці.

Тієї ночі надворі бушувала страшна негода. Вони, як зазвичай, пішли до спальні і, запаливши вогонь, повечеряли підсмаженим хлібом із сиром та випили злегка кріпленого сидру. Жодна з них не зважала ані на блискавки, що зловісно спалахували на небі, ані на розлогий гуркіт грому. Раптом двері розчахнулися. Еллен закричала від жаху. До кімнати увірвався граф.

— Еллен, твій брат на кухні. Тут є місце, де ви удвох зможете поспати?

— На горищі над стайнею, мілорде.

— Тоді йди.

— Ні! Не залишай мене з ним, Еллен.

Еллен безпорадно дивилася на свою юну господиню. Граф ніжно взяв служницю під руку й провів її до дверей.

— Не підходьте до цієї кімнати, поки я не покличу. Зрозуміла?

— Так, мілорде.

Двері щільно зачинилися за нею, і вона почула, як ковзнула засувка. Протупотівши сходами вниз, вона зустріла свого брата й повела його на горище стайні.

— Коналле, він дуже на неї злий?

— Так, — спокійно відповів її брат. — Він збирається побити її.

— Це неможливо! — захлинулася Еллен. — Він же обожнює її!

— А проте, — відповів Коналл, — він збирається дати їй прочуханки й правильно зробить. Вона примхлива дівчинка, що просто взяла й утекла від нього. Якщо він одразу не стане господарем у власному домі, вона повсякчас завдаватиме йому клопоту. Чоловікові не вижити в такому шлюбі.

— Якби ми з мамою знали, що він завдасть їй болю, ми б не дозволили йому знайти Кат.

— Сестро, — сказав Коналл терпляче, немов пояснюючи це дитині, — він не збирається завдавати їй болю. Просто трохи відшмагає, аби допомогти їй краще поводитися.

Еллен похитала головою. Вона знала Кат Хей краще за всіх. Зрештою, вона її виховала. Графові ще належало зрозуміти, що, б’ючи свою наречену, він ніколи не приручить її.

Розділ 6

Кат Хей із люттю дивилася на графа Ґленкірка. Він обережно розвісив мокрий плащ на спинці крісла перед каміном і зняв вологу лляну сорочку. Потому сів.

— Мої чоботи, Кат! — це були перші слова, що він промовив до неї.

— Іди до біса! — кинула вона йому.

— Мої чоботи! — Його золотаво-зелені очі звузилися й загрозливо заблищали.

Її серце шалено закалатало, вона опустилася навколішки й стягла з нього чоботи. «Я не боюся його», — подумала. Але чому її серце билося так швидко? Піднявшись, він схопив її за довге волосся. Накрутивши його на руку, наблизив її обличчя до свого. Потім схопив другою рукою плече її сорочки і, розірвавши її від вирізу до самого низу, стягнув із нареченої.

— Я попереджав тебе, що, як не підкорятимешся мені, будеш бита!

І не встигла вона заперечити, як він штовхнув її на ліжко й жорстко опустив хлист на її сідниці. Вона закричала з болю та обурення на нього й спробувала втекти. Але він міцно тримав її, і на дівочому задку виступило ще кілька червоних пухирів, перш ніж він зупинився. Відкинувши хлиста, Патрик визвірився на неї:

— Ти завдала мені чимало клопоту! Ганятися за вами кілька місяців, мадам! Якби Адам не був готовий відразу ж одружитися, ми осоромилися б перед усіма родинами в цій місцевості. Ти рада, що Фіона займала найпочесніше місце на нашому весіллі?

Повернувшись, Кат обережно сіла й подивилася на нього впертими заплаканими очима.

— Виродок! — закричала вона на нього. — Те, що ти пхав мені між ніг, ти запихав і в неї! Я не пробачу цього тобі! Ніколи!

— Маленька сучко! — загорлав він у відповідь. — Як ти могла їй повірити? Я ніколи не злягався з Фіоною. Якось вона чекала мене в моїй кімнаті, але я прийшов туди з Адамом. Він жадав її вже багато років, тож я спав тієї ночі в його кімнаті, доки він розважався з нею. Я ніколи не спав із тим бісеням у спідниці!

— Чому я маю тобі вірити? Твоїх виродків повно по всій окрузі! Фіона сказала, що може мати будь-якого чоловіка, якого захоче, а далі детально змалювала твою спальню. Що я могла подумати?

— А чому ти віриш їй, а не мені? — напосідав він. — Як ти могла лягти під мене, не вірячи, що я люблю тебе й не завдам тобі ніякої кривди?

— Брехун! Ненавиджу тебе! Забирайся з мого дому!

— Твого дому? Твого? Ні, Кат. Цей будинок входить до посагу, який твій батько віддав мені разом із тобою. Це моя власність, та й ти теж моя власність. — Він штовхнув її назад на подушки й схилився над нею. — Так, ти моя власність, Кат, як Ґленкірк, як мої коні та собаки. Ти річ, яка дає мені задоволення, річ, із допомогою якої я зроблю собі синів. Ти зрозуміла мене?

Вона підняла руку. Помітивши металевий відблиск, Патрик відхилився вбік, і рука пролетіла повз нього. Він вирвав маленького ножа з дівочих пальців і вдарив її в обличчя.

— Викрутаси блудниці, люба моя! То цього ти хочеш? Щоб із тобою поводились, як із повією?

— Я б краще стала повією, ніж твоєю дружиною, Ґленкірку! Я не належатиму жодному чоловікові! Жодному!

Він розсміявся.

— Сміливо говориш, дівко! Я бачу, тобі це цікаво, то навчу тебе деяких премудростей повій. Ти вже непогано працюєш у ліжку. Але бракує практики. Що ж, це ми виправимо протягом наступних кількох тижнів.

— Про що це ти? — Її серце нестримно калатало.

— Дивись, люба моя. Доки моє дитя не зародиться у твоєму череві, ти не поїдеш додому в Ґленкірк. Я розумію, що доти матиму підстави сумніватися у твоїй подружній вірності. А коли в тобі зростатиме мій син, ти не матимеш іншого вибору, еге ж?

Уставши, граф швидко стягнув свої бриджі й кинувся на неї. Він потягся до сердитих дівочих вуст і грубо поцілував її. Потому, сковзнувши між її ніг, закинув їх собі на плечі й занурив униз обличчя. Її крик жаху перейшов у стогін соромливого бажання, коли його оксамитовий язик почав пестити й вивчати її.