— Мій муж.

Його погляд обпікав її, і вона відчула тепло, яке охопило все її тіло. Він усміхнувся.

— Тебе огортає жар, еге ж? Не бійся. Гаммід додав до вина те, що допоможе нам продовжити наше задоволення. Цієї ночі ми будемо невпинні.

Кат затремтіла, налякана прихованим змістом цих слів. Потім паша підвівся й наказав їй опуститися перед ним навколішки. Вона підкорилася, і її серце шалено забилося, коли він сказав:

— Смакуй мене, моя солодка, як я скоро смакуватиму тебе.

Перед нею серед жмутка в’юнкого чорного волосся висів його чоловічий орган.

— Підкоряйся мені! — почула вона його суворий голос. Тремтячою рукою вона підняла опущений прутень і поцілувала його кінчик. Розуміючи, що в неї немає вибору, вона взяла його в тепло свого рота й заходилася смоктати.

— О Аллах! Аллах! — стогнав він від задоволення. Через кілька хвилин паша нахилився й підняв її. Вони впали на ліжко, Кат опинилася на спині. Губи чоловіка намацали її вуста, і, доки його поцілунки ставали все пристраснішими, Кат відчула, як усе її тіло обпікає тепло. Його дотики розпалювали її, і вона вже не здужала опанувати себе. Катріона раптом палко його захотіла і, звиваючись під ним, застогнала від задоволення, яке давали їй його довгі вправні пальці, що дедалі більше збуджували її пристрасть. Вона благала його робити ще більше, робити геть усе, що він схоче, з її слухняним тілом. Дія гіпнотичного навіювання Гамміда, за яким вона мала слухатися свого тіла, укупі з потужним афродизіаком доводили Кат до цілковитого божевілля.

Коли Цика опустив на неї очі, вона прошепотіла:

— Ти подібний до бика, мій муже! До могутнього чорного бика! Сіро-блакитні очі заблищали, і він відповів:

— А ти, кохана моя, до пари бикові — гарненька маленька золота теличка. Швидше, лебедонько. Спирайся на руки й коліна, і я любитиму тебе так, як бик любить теличку. — І він повернув її на живіт, підгинаючи коханій коліна. Паша хутко опустився на неї, щасливо зітхнув, відчувши її тепло та вологість, і руками став пестити груди, що тремтливо звисали донизу. Вона захлиналася від задоволення, яке давали їй його рухи, скрикувала, коли хвилі захвату підносили її все вище й вище. Це не припинялося. Він був невтомний, занурювавсь у неї дедалі глибше, знову й знову, доки зрештою вона не знепритомніла.

Коли Кат отямилася, він повернув її на спину й стривожено схилився до неї. Простягнувши руку, вона м’яко доторкнулася до його щоки, промовивши:

— Усе гаразд, Цико.

А потім відчула, як він розсуває її стегна, щоб знов увійти в неї. Над скляним склепінням повагом пропливав місяць, і темінь неба потроху блідла в передчутті перших променів світанку.

Розділ 52

Френсіс Стюарт-Гепберн, діставшись до Авелліно, з’ясував, що бандити, які докучали мешканцям цієї місцевості, зникли так само раптово, як і з’явилися. Страшними ознаками їхньої нещодавньої присутності були випалені обійстя, свіжі могили й перелякані жінки та діти.

Босвелл та його люди обнишпорювали ті місця кілька днів. Нічого не знайшовши, вони повернулися на віллу «Золота риба» й побачили порожній будинок і шість свіжих могил у саду.

Граф не збожеволів одразу ж лише завдяки тому, що головний садівник чекав тут на повернення свого господаря. Кивнувши на могили, Карло пояснив:

— Паоло, Марія, покоївки й помічниці. Маленька Мей у мене. Синьйору графиню та Сьюзен викрали. Ходімо зі мною, мілорде.

Дівчинка зможе щось пояснити. Вона була там, але їй пощастило якось сховатися. Я й гадки не маю як, бо вона небагато говорить відтоді, як прибігла до нас майже три тижні тому. Утім, сподіваюся, з вами вона говоритиме.

Побачивши їх, Мей зі слізьми кинулася Коналлові на руки:

— Ох, дядьку Коналле, який це був жах! Пірати викрали мою господиню та Сьюзен!

Коналл міцно схопив бідолаху за плечі.

— Зберися, дівчинко, і поясни нам, що саме сталося. Добре подумай, Мей, нічого не пропусти.

Стримуючи ридання, дівчина намагалась опанувати себе.

— Ми зі Сьюзен спали на ліжечку в кімнаті міледі, доки вас не було. У неділю ми прокинулися на світанку від жахливих криків. Коли побігли до вікон і визирнули в сад, угледіли силу турецьких піратів! Паоло був уже мертвий. Йому розбили голову, коли він збирав трави для яєчні на сніданок. Марії та дівчатам перерізали горло… Після того як пірати покінчили з ними, їх з… з… з… — Вона ніяк не здужала вимовити це слово, і Босвелл ласкаво затулив їй рота рукою.

— Не треба, дівчинко. І так зрозуміло, що сталося. Поясни нам, як ти врятувалася. І що з моєю дружиною й твоєю сестрою. — Він забрав руку.

Дві великі сльози потекли по дівочих щоках, і вона знову заговорила:

— Міледі наказала нам із сестрою сховатися в скрині з білизною, але Сьюзен її не послухалася. Вона сказала міледі, що їй байдуже, що зроблять із нею, бо вже не дівчина. Але вона збрехала, мілорде, бо Сьюзен так само незаймана, як і я! — І, вже не в змозі стримуватися, Мей знову заридала.

Вони дали їй поплакати кілька хвилин, а потім Босвелл тихо попрохав:

— Кажи далі, дівчинко. Що сталося далі?

— Вони сховали мене в скриню й наказали не рухатися, доки не стане зовсім тихо і я не буду впевнена, що пірати пішли. А потім я мала піти до Карло й залишатися там до вашого повернення. І щойно скриню зачинили, я почула, як вибили двері до спальні. Пірати не чіпали ані міледі, ані Сьюзен, але повели їх із собою.

— Ти нічого не зрозуміла з того, що вони говорили? — запитав Коналл.

Дівчинка на хвильку замислилася, а потім її обличчя осяяв спогад:

— Дещо було! Капітан дуже ввічливо балакав із міледі. Він сказав, що його звати… Щось схоже на «Каротин». А ще він сказав, що має наказ доправити міледі до великого візира Цика-якогось-паші.

— Санта Марія! — скрикнув Карло. Він не зрозумів розповіді дівчини, бо вона говорила своєю мовою, але почув імена, що їх назвала.

— Хайрад Дін, мілорде, — схвильовано мовив він. — Капітан Хайрад Дін, тезко, а дехто говорить, що й онук великого капітана-паші Сулеймана Пишного! Він перебуває на особистій службі в Цикалазаде-паші, великого візира Оттоманської імперії.

— Але що могло знадобитися від моєї дружини якомусь триклятому туркові?

Карло, здавалося, зніяковів. Тих, хто приносить погані новини, не люблять. А проте господар має знати.

— Цикалазаде-паша — турок лише наполовину. Він син графа ді Цикала, мілорде, і старший брат графині ді Лікоза.

— Я своїми руками вб’ю ту сучку, — вимовив Босвелл крижаним голосом.

— Якщо тільки я не дістануся до неї перший, — тихо відповів Коналл.

Вони разом повернулися, скочили на коней і попрямували до будинку графа ді Лікоза.

Хоч би яке тихе було обійстя вілли «Золота риба», на віллі «Дель Маре» було ще тихіше. Спершу Босвелл злякався, що там нікого немає. Але коли вони під’їхали до будинку, один слуга підбіг, щоб забрати їхніх коней, а ще один повів їх до Альфредо ді Лікоза.

— Мені потрібна Анжела, — сказав Босвелл, не вітаючись.

— Ви спізнилися, друже мій. Її забрала інквізиція. Завтра на головній ринковій площі Неаполя її спалять.

— Ви з нею бачилися? Вона ще може говорити? Ви знаєте, що вона зробила? Вона віддала мою дружину в рабство, до гарему свого брата! Я маю поговорити з нею, перш ніж її стратять!

— Он воно що, — зітхнув Альфредо ді Лікоза. — Її служника Барто спіймали, коли він подавав знак турецьким піратам. Барто сказав, що це все вона, а потім звинуватив її в чаклунстві, стверджуючи, що Анжела тримала його душу в рабстві, через що він був змушений виконувати всі її накази. Звичайно, інквізиція почула про це й одразу ж прийшла по неї. Святі панотці чекали на щось подібне, адже Анжела ніколи не приховувала свого презирства до церкви.

Здавалося, вона збожеволіла! Сміялася з них і навіть не намагалась урятуватися. Навряд чи вона взагалі тямила, що сталося. А ті навіть не завдавали собі клопоту катувати жінку, просто засудили її до страти. І їй насправді байдуже.

— Де її тримають, Альфредо?

— У Неаполі, у тюрмі інквізиції. Я поїду з вами, Франциско, і покличмо також єпископа Паскуале. Він дістане потрібні дозволи.

Босвелл кивнув.

— А скажи-но мені, Фредо, чи боїться Анжела чогось? Узагалі чого-небудь? Мені потрібне щось переконливе, аби змусити її говорити зі мною.

— Змії, — відповів граф ді Лікоза. — Анжела боїться змій.

Босвелл поглянув на Коналла й кивнув.

— З’їзди-но до садівника, друже.

Коналл кивнув у відповідь.

— Так! Я знайду їх, і зустрінемося на перехресті Сан-Дженаро на неаполітанському шляху.

Коли його капітан охорони поїхав, Босвелл знову повернувся до графа.

— Даруй, Фредо. Я не хотів додавати тобі болю. Знаю, що ти кохаєш Анжелу. Але я хочу повернути свою дружину. Якщо доведеться перевернути гори, щоб дістатися до неї, я це зроблю!

— Ти вже не побачиш її, Франциско. Якщо Анжела відіслала Катріону до Цикалазаде-паші, вважай, що твоєї дружини більше немає. Навіть якщо ти дістанешся аж до самісінького Стамбула, її вже або зганьблять, або вб’ють. Визнай свою втрату й примирися з нею, як я примирився зі своєю.

— Нізащо! Гадаєш, мене турбуватиме, що її до чогось силував інший чоловік, якщо я зможу її повернути? І не кажи, що я не зумію повернути її, бо таки зумію й зроблю це!

Граф ді Лікоза сумно похитав головою, але, як і обіцяв, склав Босвеллові компанію в поїздці. Вони зустрілися з єпископом Паскуале, який, почувши їхню розповідь, переодягся з церковної одежі у вбрання для верхової їзди та на чолі гурту помчав до Неаполя.