Босвелл був такий кволий, що ледве спромігся видертися на коня. Він укрив Коналла найбруднішою лайкою, яку тільки міг згадати. Коналл на це лише відповів:

— За кілька вулиць звідси я знайшов таверну, що належить одному англійцеві. Він уміє цілком пристойно готувати яловичину. — І поїхав, указуючи Босвеллові дорогу до «Ла роза англо». На них чекав накритий стіл в окремій кімнаті. Господар, сам родом із північної Англії, подав гарячі шматки смаженої яловичини, кров із яких капала на великі кавалки йоркширського пудингу. На столі стояли також глиняна миска з артишоками, маринованими в олії та оцті, масельниця із солодким маслом та лежала гаряча, добре підпечена паляниця. Карафки були по вінця наповнені пінявим коричневим елем, і щойно Босвелл побачив їх, його брови одразу весело вигнулися вгору.

Господар таверни широко всміхнувся.

— Так, мілорде! Це справжній жовтневий ель! Я його готую щороку й закупорюю в діжки. Це нелегко зробити тут, у цьому місці!

Босвелл узявся за їжу. Він не відчував особливого голоду, але раптово запах яловичини знадив його, і лорд простягнув руку до сільнички. За півгодини він відкинувся на спинку стільця й мовив:

— Дякую, Коналле.

Той кивнув.

— Я самоправно попрохав майстра Кіра зустрітися з вами, — сказав капітан. — Він уже чекає на нас, мілорде.

— Він може допомогти?

— Можливо, мілорде. І головне банківське відділення Кіра, і голова їхньої родини в Стамбулі.

Босвелл устав і заплатив господареві. Чоловік вражено витріщився на дорогоцінну монету у своїй руці.

— Дякую, сер, — пробелькотів він. — Ми готові прислужувати прикордонному лордові будь-якої миті, для нас це безмежна честь!

Але Босвелл був уже в сідлі і мчав до гебрейських кварталів міста, до будинку П'єтро Кіра. Коналл усміхався, задоволений, що не дав графові померти від жалю до самого себе. Вони дісталися до оселі Кіра, і їх одразу ж запросили до великої вітальні, куди слуги принесли вино з печивом.

Потім з’явився і П'єтро Кіра, елегантний, у довгій чорній мантії, отороченій хутром, з товстим золотим ланцюжком із кулоном на шиї. Він потиснув руку лордові Босвеллу та промовив:

— Мені дуже шкода, що приймаю вас саме за таких обставин, мілорде. Присядьмо. Розповідайте мені все, що ви знаєте.

Граф переповів те, що почув від юної Мей та від Анжели ді Лікоза.

— Так, — кивнув банкір, — нам було все це відомо, і добре, щоб усе підтвердилося. Ми вже надіслали повідомлення до голови нашої родини в Стамбул. Не бійтеся за свою дружину, мілорде. Поряд із нею є друзі, і, коли настане слушний час, ми з нею зв’яжемося. Катріона смілива й винахідлива жінка.

— Я хотів би якнайшвидше поїхати до Стамбула, синьйоре Кіра.

— Цілком природно, що ви цього хочете, мілорде, але не варто. Принаймні поки що. Доки ми не переконалися, що графиня дісталася туди, що вона в безпеці й що в неї є зв’язок із нашими людьми. Якщо ви негайно вдеретеся до столиці султана, вимагаючи повернути вашу дружину, ви знищите себе, а можливо, і її також.

Султан Могаммед — дивний чоловік, і настрій у нього коливається від безмежної доброти до неймовірної жорстокості. Він дуже прихильний до свого візира. Якщо Цикалазаде-паша захопиться вашою красунею-дружиною, а тут з’явитеся ви й станете вимагати її назад, вас можуть хутко спровадити на той світ, мілорде. Нам слід діяти спокійно й обережно. Графині ніщо не загрожує. Цикалазаде-паша не має наміру завдати їй шкоди.

— Але як я її поверну, П'єтре? Як?

— Коли ми знатимемо все, що нам потрібно знати про становище вашої дружини, тоді, мілорде, зможемо щось зміркувати. Можливо, її вдасться викупити. Але, найімовірніше, нам доведеться її викрасти.

А поки що, будь ласка, повертайтеся додому й чекайте на звістку від мене. І ще, мілорде. Либонь, ви розумієте, що гроші вашої дружини у вашому повному розпорядженні. Перш ніж їхати сюди, у Неаполь, вона умовилася з Домом Кіра, що ви та ваші діти маєте успадкувати її статки, якщо з нею щось станеться.

Босвелла, здавалося, це засмутило.

— Я не можу взяти ані пенні з її грошей, — відповів він.

Коналл тихо мовив:

— Вам знадобиться золото, щоб упоратися з господарством, мілорде. Чому б вам просто не пересилати всі рахунки до синьйора Кіра? Він вестиме чіткий облік. Я розумію, що ви не хочете тринькати її гроші. Але ж, Господи, друже, ви зрештою Катріонин чоловік, і вона не подякує мені, якщо я дозволю вам померти з голоду, доки її немає!

Босвелл кивнув сумно, неуважно.

— Роби те, що вважаєш за потрібне, Коналле. Я залишу це тобі.

Коналл знову повернувся до банкіра.

— Ваші посильні спритніші за наших, сер. Простежте, будь ласка, щоб молодий граф Ґленкірка дізнався, що діти міледі мають залишатися вдома, у безпеці, до наступних звісток від нас. Вона написала йому листа з проханням доправити їх сюди, але тепер, ясна річ, це неможливо.

— Ми потурбуємося про це, капітане, — пообіцяв П'єтро Кіра, уже обмірковуючи повідомлення, яке він мав надіслати своєму дядькові до столиці Оттоманської імперії.

Стамбул був рідним містом усієї родини Кіра. Колись вони були маленькою сім’єю крамарів-гебреїв, але завдяки голові їхнього роду — незрівнянній Естер Кіра — сягнули успіху, і тепер їм належав один із найпотужніших банківських домів в усій Європі та Азії.

Естер Кіра народилася в 1490 році. Коли їй виповнилося шість років, вона та її молодший брат Джозеф залишилися сиротами і їх прихистив старший брата їхнього батька. Дванадцятирічною Естер уже продавала рідкісні товари жінкам із гаремів багатіїв. У шістнадцять років їй було відкрито вхід до імператорського гарему, а у двадцять доля змастила їй губи маслом: вона познайомилася з Чирою Гафіз, матір’ю Сулеймана Пишного. Коли в 1520 році султан Сулейман зійшов на престол, Естер Кіра та її сім’я були назавжди звільнені від сплати податків «за послуги, надані короні». Ніхто навіть у родині Естер так ніколи й не дізнався, що це були за послуги, але нікому навіть на думку не спадало ставити під сумнів слова великого імператора.

Її дядько, що тепер вважав її справжньою цінністю, влаштував шлюб Естер зі своїм молодшим сином. Коли її єдиний дівер помер бездітним, сини Естер успадкували вже чималий банківський дім. Це було цілком справедливо, адже саме завдяки зусиллям Естер родина Кіра досягла такого приголомшливого успіху.

Так само, як Естер була улюбленицею матері Сулеймана, вона стала й найкращою подругою його улюбленої дружини Гурем Кадін та улюбленої дружини Селіма II Нур-У-Бану, і Мурада III Сафіє. А Сафіє була матір’ю нинішнього султана. Тепер Естер Кіра було сто вісім років, вона, здавалося, навіть не збирається спинятися, а її улюбленою розвагою були вишукані інтриги. Вона часто скаржилася, що тепер життя значно нудніше, ніж було в минулому.

Зараз будинок Кіра очолював п’ятдесятитрирічний онук Естер Елі, старший син її старшого сина Соломона, який нещодавно помер на своєму дев’ятому десятку. Елі Кіра розгубився й не надто добре розумів, чого від нього хоче кузен Петро. Урешті-решт він ніколи анітрішечки не порушував закон, не кажучи вже про те, щоб скоїти справжній злочин, викравши жінку з чужого гарему. Однак він зробив те, що звик робити завжди, коли не міг утямити, як діяти далі: він одразу ж побіг радитися зі своєю бабусею.

Волосся, що колись було сяйливо-чорним, тепер стало білосніжним, але яскраві чорні очі блищали анітрохи не менше. Якби прабабуся Кат Чира Гафіз була й досі живою, вона легко впізнала б свою давню подругу.

— Я навідаюся на гостину, — відповіла вона своєму стурбованому онукові, — до Латіфи-султан. Якщо ця жінка й справді в гаремі Цикалазаде-паші, принцеса точно знає про це. — Вона весело гигикнула. — А якщо ця жінка хоч трохи схожа на мою Чиру… — Вона затнулася, і її сміх радісно забринів. — Аййййй! Нехай Ягве змилується над бідним візиром!

Ця розмова не надто переконала Елі Кіра, що він чинить правильно, але він був чоловіком високої честі, а своїм успіхом його родина завдячувала цій жінці. Тож він винен їй і мав сплатити борг.

Латіфа-султан рада була зустрітися з Естер Кіра.

— Як давно ми не бачилися, — мовила вона, зручно влаштовуючи стареньку та наказуючи рабині принести солодкого шербету й липких цукерок: вона пам’ятала, що це улюблені ласощі Естер.

— Я старіша за час, дитино моя, — відповіла Естер Кіра, — і я не надто часто відвідую друзів. Сили в мене вже не ті, що були колись.

Латіфа-султан схилила голову набік.

— Ви розумієте, яка я рада бачити вас тут, — мовила вона. — Але я не тішу себе надією, що ви витрачаєте свої дорогоцінні сили, щоб просто потеревенити зі мною.

Старенька кивнула.

— Нещодавно до гарему твого чоловіка приєдналася нова жінка.

— Є багато нових жінок, Естер. Вони приходять щотижня.

— Не треба гратися зі мною словами, дитино моя. Я постаріла ще до твого народження. Ти розумієш, про кого з них я говорю.

— Інчилі, — тихо мовила Латіфа. — Я цілком упевнена, що ви маєте на увазі Інчилі.

— Що ти знаєш про цю жінку, моя принцесо?

— Дуже мало, Естер. Її надіслала моєму господареві його сестра. Він просто голову втратив через неї. — Тут Латіфа помовчала якусь мить. — Про це ще мало хто знає, Естер, але Цикалазаде-паша — з мого дозволу, звичайно, — узяв Інчилі за свою другу дружину.

Естер Кіра аж похлинулася, почувши це.

— Тоді це має бути вона, та, кого я шукаю. Ти познайомиш мене з нею, Латіфо-султан?

— Хто вона, Естер? Звідки ви її знаєте?

Оскільки вони були наодинці, Естер вирішила звіритися принцесі.

— Вона народилася дворянкою на своїй власній землі, — оповідала стара пані. — Перший її чоловік був знакомитим і шляхетним у їхній країні, а другий — ще знакомитішим. У неї закохався їхній король, який хотів узяти її за свою коханку. Нею захоплюється французький король, і він був би радий, якби вона залишилася при його дворі. І ще, Латіфо-султан. Те, що я скажу тобі зараз, має зостатися таємницею навіть для твого господаря Цикалазаде. Ти згідна з цим? — Принцеса кивнула. — Друга дружина твого чоловіка — правнучка самої Чири Гафіз. Вісімдесят років тому я таємно відіслала молодшого сина Чири Гафіз та Селіма І, принца Карима, з Ескі-Серая. Я посадила його на облавок корабля, що прямував до Шотландії. Його супроводжував мій брат Джозеф.