— Зовсім трішки, мій господарю Цико, — м’яко відповіла вона.

— Тоді я скажу Гаммідові, щоб дав вам обом дозвіл подорожувати містом для закупів і гостювання, коли тільки забажаєте — звичайно ж, у закритих паланкінах і з належним супроводом. — Хоча він звертався до них обох, бачив лише Кат. — Ходімо, Інчилі, — сказав він, — я жадаю твого товариства. — Він іще раз поглянув на Естер. — Ви надаєте честь моєму дому, моя подруго. Дякую, що прийшли. Латіфа подбає про належний супровід для вас. Ходімо, Інчилі! — І вони з Кат пішли.

Залишившись наодинці, Латіфа тихо мовила:

— Бачите, що з ним діється, Естер? Він шаленіє від неї. Він проведе решту цього дня, вечір та всю ніч у її товаристві. Тільки накази султана можуть відірвати його від неї.

— Вона його не кохає, моя принцесо. Вона поки що примирилася зі своїм становищем, лише для того щоб вижити й утекти. Вона викувана з тієї ж сталі, що й Чира Гафіз. Я помітила заповзятість у її очах і міцно стиснуті губи, такі самісінькі, як були в моєї любої подруги.

Латіфа зітхнула.

— Вона таки неймовірно красива. Не дивно, що Цика її покохав.

— Краса, пхе! — чмихнула старенька. — Краса — це квітка, що швидко в’яне, моя дитино. Якщо візир кохає в ній лише її красу, то він просто бовдур. Як і її прабабуся, Інчилі — неймовірно глибока жінка. До того ж ти, мов викапана, схожа на Фірузі Кадін, моя люба, а її вважали такою самою красунею, як і Чиру Гафіз. А тепер, дитя моє, мені справді час іти. Допоможи мені дістатися до мого паланкіна.

І, спираючись на Латіфу-султан, Естер Кіра вийшла з двору.

Розділ 54

Великий візир наполягав на тому, щоб його друга дружина залишалася зовсім оголеною, коли вони опинялися на самоті в його чи в її спальні. Її темне золотаве волосся було зачесане назад і заплетене в одну велику косу, переплетену стрічками, оздобленими коштовним камінням, їй було дозволено носити тонкі золоті та срібні браслети на руках і ногах. Вона мала прислуговувати йому, без жодних заперечень виконувати всі його забаганки. І вона це робила, подумки усвідомлюючи, що лише так зможе вижити. Зовні Кат була стримана й спокійна, проте всередині в неї від кожного приниження спалахувала лють. Цей раптовий переліт людини з її кругозором у давно минулі часи, коли жінок вважали менш цінними, ніж коней, виявився для неї страшним ударом.

Коли Цикалазаде-паша бажав Інчилі, усі інші раби негайно забиралися від нього. Йому особливо подобалося, як вона прислужувала, коли він купався. Вона мала залазити до нього в теплу воду й ніжно відмивати все його тіло милом із солодкими запахами. Потім вони втирали в шкіру одне одному духмяні олії. Завершення такого купання щоразу було дуже передбачуваним.

Кат анітрохи не лестило те, що візир так нестримно, невпинно її жадає; навпаки, вона почувалася приниженою. Те, що вона мала залишатися оголеною, ображало її, як і обов’язок задовольняти всі хтиві примхи її володаря. Він був невситимим, часто брав її тричі або й чотири рази за ніч. Лише завдяки нездоланній силі духу та шаленому бажанню втекти Кат вдалося не зламатися.

Найважливішою для Кат була її дружба з Латіфою-султан. Знаючи, що вони кузини, Селім І — їхній спільний пращур, а їхні прабабусі були найкращими подругами, вони просто не могли не потоваришувати. Латіфа переповідала Кат історії, що їх чула від своєї бабусі Ґузель, оповідки про дитинство Ґузель. А згодом дружини та діти принца Селіма жили над берегами Чорного моря, у палаці, знаному як палац Місячного сяйва. У цих розповідях відчувалася справжня любов. А ще глибока повага до Чири Гафіз.

— Хотіла б я з нею познайомитися, — мовила Латіфа. — Бабуся Ґузель та її сестра, моя тітка Гейл, завжди згадували її з великою любов’ю. Вона ставилася до них так само, як до своєї власної дочки Нілуфер-султан.

— Я знала її, — відповіла Кат. — Вона померла, коли мені було лише чотири рочки, але я пам’ятаю ту прекрасну та владну стару даму, яку завжди в усьому слухалися її численні рідні та двоюрідні онуки й онучки. У великому залі Ґленкіркського замку є її великий портрет, написаний якраз перед тим, як вона опинилася в Туреччині. Мені завжди складно було зіставити зображення тієї прекрасної гордовитої молодої дівчини з владною, елегантною старою жінкою.

Очі Латіфи пустотливо блиснули, вона нахилилася вперед і змовницьки зашепотіла:

— Наша релігія забороняє робити будь-які зображення людей, але у Фірузі Кадін був хист до малювання. Вона написала багато маленьких портретів своїх рідних і згодом передала їх своїй доньці, бабусі Ґузель, яка передала їх мені. Я покажу їх тобі! — Вона плеснула в долоні й наказала рабині, що прийшла на цей виклик: — Принеси червону лаковану скриньку, що на дні великої оздобленої міддю кедрової скрині.

Коли маленьку скриньку обережно поставили їй на коліна, Латіфа шанобливо відкрила її. Коробка була Розділена на кілька секцій. Латіфа обережно зняла оксамитовий клаптик із верхньої полички, відкривши шість овальних мініатюр. На них були два чоловіки й чотири жінки. Кат упізнала свою прабабусю та її найкращу подругу Фірузі Кадін — її правнучка Латіфа була чітким її відображенням.

Принцеса всміхнулася.

— Справжні красуні, правда ж? Ця китаянка — Зулейка Кадін, третя дружина Селіма І. Дівчина з пристрасними бурштиново-золотавими очима — Саріна Кадін, його четверта дружина. Молодший із чоловіків — султан Сулейман, старший син Чири. Старший чоловік — султан Селім І.

Кат уважно розглядала цих людей та їхніх нащадків, мініатюрні зображення яких ховалися на нижніх поличках. Особливий захват у неї викликав кругловидий малюк, який, як вона дізналася, був принцом Каримом — її дідусем Чарльзом Леслі, першим графом Сайтена! Кат, що народилася й зростала в Шотландії, ніколи навіть не замислювалася над цією невеличкою часткою своєї спадщини. Утім, не можна було заперечувати, що її дід за материнською лінією народився оттоманським принцом, хай він і прожив майже все своє життя шотландцем. Вона так само, як і Латіфа, мала право додавати титул «султан» до свого імені, хай про це ніхто школи й не дізнається.

— Як дивно мені розуміти, — задумливо мовила Кат, — що дехто з цих людей — також і мої пращури.

— І усвідомлюючи це, люба моя Інчилі, ти все одно не зможеш стати щасливою з нами?

Кат терпляче зітхнула. Її кузина була такою дитиною.

— Латіфо, — тихо взялася пояснювати вона, — я не таке дитя, яким була Чира, коли вона вперше ступила на цю землю. У мене за спиною мій другий чоловік, заради якого я повстала проти нашого короля, і дев’ятеро дітей. Я не можу просто викинути цих людей із мого серця. Я не кохаю Цику. Я кохаю свого справжнього чоловіка, лорда Босвелла.

Ти, що кохаєш візира й уже багато років лишаєшся його дружиною, маєш бажати для нього лише найкращого. Допоможи мені втекти, кузино! Допоможи мені повернутися до мого власного чоловіка!

Як би ти почувалася, якби тебе викрали в Цики й силоміць змусили стати дружиною іншого чоловіка? Ти знаєш, що візир змушує мене завжди залишатися оголеною в його присутності? Що мені дозволено носити тільки стрічки й браслети?

Щоки Латіфи спалахнули ніжним трояндовим кольором. Вона зашепотіла у відповідь:

— Я не знала цього, Інчилі. Він завжди любив чуттєві задоволення. Тому я не надто переймалася тим, що він зібрав великий гарем. Інші задовольняють його жагу, тож, відколи народилися наші діти, я почуваюся майже вільною від його вимог. Мені не надто подобається таке. А тобі?

— Тільки з моїм справжнім чоловіком, і от із ним дуже подобається. Щоразу, коли мені доводиться прикидатися, що я скорилася нашому господареві Цикалазаде, мені від цього боляче. Я почуваюся не справжньою жінкою, а радше лялькою, іграшкою.

Латіфа кивнула, а потім довірливо розповіла Кат:

— Кілька років тому Цика та мій кузен, султан Могаммед, змагалися, скількох незайманок кожен із них зуміє взяти за день. Могаммед виграв, позбавивши цноти двадцятьох чотирьох безпомічних дівчат. Оскільки Цика відстав від нього лише на одну, вони вирішили, що справжнім переможцем стане той, у кого більше дівчат завагітніють. Султан переміг: у шістнадцятьох дівчат, з якими він розважався, народилися діти. Від Цики ж завагітніли лише дев'ятеро.

— Латіфо, будь ласка! — умовляла Кат. — Навідаймо завтра Естер Кіра. Я маю готуватися до втечі, бо інакше просто збожеволію. І, можливо, наш друг Гаммід зможе знайти кілька молодесеньких звабливих спокусниць, щоб Цика таки вилазив із мого ліжка, ну хоча б іноді!

Принцеса співчутливо кивнула, і наступного дня дві дружини візира вшанували дім Кіра своїм відвіданням. Там Кат змогла написати кілька слів до Френсіса, запевняючи його, що вона в безпеці, що кохає його й прагне якнайскоріше возз'єднатися з ним. Вона подивилася, як її цидулку забрав посильний, а потім, обернувшись до Естер, запитала:

— Ви вже обміркували мою втечу, Естер?

— Можливо, але твоєму чоловікові доведеться приїхати до Стамбула, щоб допомогти нам утілити надумане. — Вона поглянула на Латіфу. — Іди погуляй у саду, дитя моє. Коли Цикалазаде-паша запитає в тебе, чи знаєш ти, як утекла Інчилі, як на мене, краще буде, якщо ти зможеш чесно відповісти, що не знаєш.

Принцеса кивнула на знак згоди та подяки й залишила їх наодинці.

— Я вважаю, — провадила далі стара жінка, — що найкраще буде твоєму чоловікові приїхати до нас тим самим шляхом, яким ви будете повертатися. Якщо він його вже знатиме, згодом вам буде легше. Ваші переслідувачі не припускатимуть, що ви подорожуєте суходолом. Отож саме це ви й зробите, принаймні частково.

Ви відпливете звідси в невеличкому човні в Мармурове море, повз Дарданелли до Егейського моря. Опинившись там, пройдете острів Лемнос, а звідти попрямуєте до Фессалії. Підете рікою Піньос, від гирла вгору проти течії до джерела в горах. Коли плисти річкою стане неможливо, підете пішки пагорбами до річки Вьоси, де на вас чекатиме другий човен. Попливете аж униз за течією в Адріатичне море й звідти дістанетеся до Італії. Обидві ці річки протікають малолюдної місцевістю, окрім двох маленьких містечок на Піньосі, і ви навряд чи когось зустрінете. Утім, є небезпека що вас упіймають, адже ви подорожуватимете лише Отаманською імперією, аж доки не потрапите до Італії. Якщо спіймаєтеся, це означатиме смерть.