— Краще смерть із Босвеллом, ніж життя з Цикалазаде-пашею, — відчайдушно відповіла Кат. — То коли, Естер? Коли?

Старенька похитала головою.

— А я й не сподівалася зустріти когось схожого на Чиру Гафіз. Чим вас там годують, у тій дикій країні, де ти народилася, Інчилі, що робить ваших жінок такими відчайдушними?

Кат повільно всміхнулася, і ця усмішка осяяла її обличчя неприхованою радістю.

— Нас годують свободою, Естер. Величезними ложками чистої свободи, звички сподіватися лише на себе та незалежності! Отож… коли? Коли я нарешті зможу змити з ніг пил цієї землі?

— Терпіння, дитино! Спершу треба доправити твого чоловіка з помічником до Константинополя. Потім переховувати їх тут і чекати слушної нагоди. Коли вона настане, ти маєш утікати одразу ж, не взявши із собою нічого, крім твоєї служниці. Ми забезпечимо вас усім необхідним.

— Ви повідомите мені, коли він успішно дістанеться сюди, Естер?

— Ні, моя дитино, я нічого не говоритиму. Знаючи про це, ти не зможеш удавати люблячу другу дружину візира. Я зв’яжуся з тобою, коли настане слушний час для втечі.

Кат відчула, як сльози обпікають її повіки, і проковтнула клубок у горлі.

— Ви маєте рацію, — визнала вона. — Не варто ставити його під загрозу. — А потім їй дещо спало на думку: — Естер, де жила моя прабабуся, коли її син став султаном?

— В Ескі-Сераї, старому палаці. Але він зруйнований, згорів у пожежі. Там ніхто не жив від часів Селіма II. А чому ти запитуєш?

— А кімнати, у яких мешкала моя прабабуся, і досі там?

— Так, дитино. їх замкнули за наказом її сина тоді, коли її «офіційно» визнали мертвою. Двадцять чотири роки тому в Ескі-Сераї спалахнула жахлива пожежа, але її кімнати були в Лісовому дворі, відокремленому від решти гарему, тож вогонь до них не дістався.

— Мені треба потрапити туди, Естер! У поспіху, таємно від’їжджаючи звідси, Чира Гафіз залишила там дещо, дуже дороге для неї. Я знаю, де воно є, і хочу його забрати!

У старої засяяли очі.

— Я сама тебе туди відведу, дитино. Я не бачила Ескі-Серая аж від самісінької великої пожежі, а в кімнатах Чири Гафіз не була понад п’ятдесят років. Перш ніж померти, мені хотілося б іще раз навідати свою юність. Іди в сад і поклич сюди Латіфу-султан. Без неї нам нізащо не вислизнути від прискіпливого Османа. Не заперечуватимеш, якщо вона поїде з нами?

— Не заперечуватиму, якщо вона погодиться, що, якщо я знайду те, що шукаю, воно належатиме мені.

— Вона з цим погодиться.

Дізнавшись, що замислили Кат зі старою Естер Кіра, Латіфа-султан захоплено заплескала в долоні.

— Я ще не бувала в Ескі-Сераї, — повідомила вона. — Моя бабуся після весілля жила не там, тож мій батько народився в будинку Ґузель, а не в палаці.

— А хто був твоєю мамою? — запитала Кат.

— Це була Айша-султан, дочка єдиної дочки Чири Гафіз Нілуфер, сестри твого дідуся.

— То ми двічі родички, — здивовано мовила Кат. — Чому ж ти мені нічого не говорила? Те, що я шукаю, може за правом належати тобі як правнучці Чири Гафіз.

— Ні, моя кузино. Що б ти не шукала, у тебе на нього більше прав, адже ти споріднена з нею по чоловічій лінії, а я — по жіночій. Тож це твій спадок, і до того ж, — прекрасні бірюзові очі блиснули, — чомусь мені думається, що Чира хотіла б, аби це дісталося тобі, що б це не було. Ти, звісно, більше схожа на неї, ніж я. А тепер ходімо, позбудемося сумлінного Османа, щоб ніхто не плутався в нас під ногами.

У внутрішньому дворі будинку Естер Кіра зручно влаштовувалася у своєму великому паланкіні, а носії стояли вже готові. У другому паланкіні сиділа Кат, дослухаючись; як Латіфа наказує своєму наглядачеві залишатися тут.

— Господар Кіра надасть нам десяток охоронців; — пояснювала вона євнухові. — Ми з Естер Кіра хочемо показати Інчилі, де жила моя прабабуся. Тобі не треба йти з нами. Зоставайся тут, погостюєш довше у свого друга Алі.

Осман вагався між обов’язком і надзвичайно приємним дозвіллям із головним євнухом сім’ї Кіра. Але саме тут Кат вигулькнула з паланкіна, і її листяно-зелені очі загрозливо звузилися за серпанковою вуаллю.

— Ти, нікчемна комахо! — визвірилася вона на нього. — Як ти смієш щось заперечувати моїй пані Латіфі-султан? Якщо ти зараз же не заберешся в будинок, я розповім господареві Цикалазаде про твою зневагу до його першої дружини. Він душу з тебе витрясе за таку зухвалість! — І, повернувшись до нього спиною, вона пустотливо всміхнулася до Латіфи, що ледь стримувала сміх. Переляканий євнух зблід, мов крейда, і бігцем подався в будинок.

Коли дві жінки влаштувалися в паланкіні, Латіфа тихенько засміялася.

— Може, ти й народилася в Шотландії, моя західна кузино, але в тобі тече оттоманська кров. І це добре видно!

— Коли ворог вагається, Латіфо, нізащо не дозволяй йому зібрати докупи ані думки, ані сили. Це давня бойова мудрість високогір’я.

Два паланкіни швидко рухалися галасливими вулицями, а потім гамір почав віддалятися, і Кат відчула, що носії беруться вгору. Нарешті вони зупинилися. Нахилившись, Латіфа відсунула фіранку. Ступивши на землю, вона дала руку Кат, яка швидко приєдналася до своєї кузини.

Перед ними стояли обгорілі руїни, на які перетворився колись величний палац, що з давніх-давен увінчував один із семи пагорбів Константинополя. Унизу перед ними сяяв у своїй післяобідній величі Золотий Ріг. Вони бачили і саме місто, і Єні-Серай удалині, і синій Босфор. Якусь хвилинку три жінки простояли, мов заворожені, а потім Естер Кіра сказала:

— Ходімте, мої діти, я покажу вам Лісовий двір, де колись жила велична Чира Гафіз.

Вона кивнула двом охоронцям, щоб ішли за ними.

— Вони все чудово чують, але вони німі, — пояснила вона з хитрою усмішкою. — Вони нічого не зможуть розповісти про те, що побачать чи почують.

Вони йшли за старенькою навколо напівзруйнованих стін Ескі-Серая, доки не опинилися перед маленькими залізними ворітьми, зарослими бур’янами. Тут Естер зупинилася й наказала їхній охороні:

— Виріжте ці чагарі так, щоб ми змогли тут пройти, але щоб цього не помітив ніхто, хто раптом випадково тут опиниться.

— Що, як ворота замкнені? — запитала Латіфа.

— Вони й мають бути замкнені, люба моя, але мені довірили ключ, яким після стількох років, можливо, усе ще вдасться їх відчинити. — З цими словами вона зробила крок уперед і старанно взялася відмикати вкритий павутинням замок. Якусь хвилинку вона сіпала ключ, а потім він зі скреготом повернувся в перехнябленому замку. Іржаві петлі насилу рухалися, але поволі ворота відчинилися.

— Лишайтеся тут, — наказала Естер своїм без’язиким слугам, а потім повільно попрямувала в хащі, що колись були садом Чири Гафіз. Тепер він поріс височезними, мало не в людський зріст папороттю, бур’янами та осінніми квітами. Вони давно вирвалися з колись охайних меж своїх клумб і вкривали м’які від моху цегляні доріжки. За садом старанно доглядали до пожежі 1574 року. Але тепер жива огорожа, яку не стригли вже двадцять чотири роки, височенними зеленими стінами стояла уздовж посипаних камінцями стежок. Трьох жінок щиро вразило те, що фонтани й досі працювали й у них гараздували не лише здичавілі водяні лілії, а й величезні золоті рибки.

— Звідки сюди надходить вода? — запитала Кат.

— Її нагнітають під землею від одного з давніх візантійських чи римських акведуків. Це спершу був імператорський палац, коли Меґмед Завойовник захопив це місто, відбивши його у візантійців. Так, це він, Лісовий двір Чири Гафіз.

Несподівано Кат здригнулася. Навіть у найбожевільніших мріях вона ніколи не припускала, що опиниться тут, у Стамбулі, а надто в палаці, з якого її прабабуся, ця владна стара жінка, таємно керувала всією імперією. Це було одне з тих місць, де Чира була юною, прекрасною і її шалено кохав великий султан. Ніколи раніше Кат не уявляла собі Чиру саме такою, надто вже закарбувався в пам’яті спогад про ту стару жінку. Із серцем, сповненим безмежної пошани, вона пішла за Латіфою, коли Естер Кіра відчинила двері до будівлі й зайшла в запорошену пилом, обплетену павутинням кімнату.

Усе навкруги застигло. Кат знову здригнулася, відчуваючи навколо присутність примар із давно минулих днів. Поруч із нею стояла Естер Кіра, заглиблена у власну пам’ять.

Коли очі Кат звикли до напівтемряви, вони почали шукати — і швидко знайшли — кахляну стіну каміна. Вона підійшла до неї й узялася уважно придивлятися, шукаючи зображення чортополоху, про яке згадував її син. Помітивши його, вона м’яко натиснула на кахлю — і та впала їй у руку. Без жодних сумнівів вона схилилася над отвором і всміхнулася, коли її пальці намацали й схопили щось тверде в м’якому напівзотлілому оксамитовому мішечку. Витягнувши руку зі сховку, вона відкрила мішечок, дістала кулон і переможним рухом піднесла його вгору.

— Чи впізнають його ваші старечі очі, Естер Кіра? — і вона, пританцьовуючи, наблизилася до старої жінки й простягнула їй прикрасу.

Естер Кіра кивнула й усміхнулася своїм спогадам.

— Кулон, що його виготовив сам Селім І на честь народження його первістка — султана Сулеймана! Поглянь-но на зворотний бік. Ось його тугра[31]. Чому вона не взяла його із собою, Інчилі? Він для неї був найдорожчою з усіх прикрас.

— У спішних зборах перед утечею юна Рут не помітила його. Вони, лише діставшись до Шотландії, утямили, що його немає серед її речей. Мій старший син подарував мені копію цього кулона на минулий Новий рік. І коли вже я тут, то вирішила, що чому б не забрати й оригінал. Я хотіла б, щоб ви зберегли його для мене, Естер, або — ще краще — надішліть його до банку Кіра в Римі як мою власність. Я б не хотіла, щоб мою втечу обтяжувала така безцінна коштовність.