— Довірити його мені — розумне рішення, Інчилі. Якби його знайшли серед твоїх речей, це було б важко пояснити. Б’юсь об заклад, що візир не дає тобі на шпильки стільки грошей, щоб купувати такі дорогі іграшки!

— Дайте мені поглянути на нього, — тихо попрохала Латіфа й шанобливо взяла прикрасу зі старечих рук. — Він прекрасний! Як же він обожнював її. Вона була для нього дорожча за всіх жінок. Як це чудово — бути так шалено коханою! Мало кому з нас так щастить. — Зітхнувши, вона віддала кулон Естер Кіра, а та поклала його назад до мішечка, а мішечок запхала в одну з кишень своїх численних одеж.

Ще кілька хвилин жінки поблукали імперськими покоями давно померлої матері султана Чири Гафіз. Кат не могла позбутися думки, що вона без дозволу вдерлася сюди. Установивши на місце кахлю із зображенням чортополоху, вона пошкодувала, що не запросила з ними Сьюзен. Бабуся Сьюзен Рут провела перші роки свого життя в цьому ж самому палаці.

Нарешті Естер повела їх назад крізь сад до їхніх паланкінів. Дорогою до будинку Кіра і Кат, і Латіфа були незвично принишклі. У дворі будинку вони обіймали стареньку й щиро дякували їй за таку незвичну прогулянку, а Осман тим часом переступав поряд із ними з ноги на ногу: йому хотілося поквапити їх, проте він не наважувався цього зробити. Дорогою до палацу візира вони тихенько обговорювали таємниці, що стали їхніми спільними. Цей день зріднив їх іще дужче.

Цикалазаде-паша нетерпляче чекав на них. Очі в нього звузилися, обличчя було похмурим, і варто було б їм насторожитись. Але і Латіфа, і Кат були щасливі, у захваті від своєї прогулянки.

— Де ви були? — запитав він. — Я повернувся з Єні-Серая й побачив у себе вдома пустку.

— Ми гостювали в Естер Кіра, мій господарю, — радісно мовила Латіфа. — Вона запросила нас до старого Ескі-Серая, і ми показали Інчилі, де колись жила незрівнянна Чира Гафіз. У нас був надзвичайно приємний день, і ми вдячні вам за те, що ви дали нам ваш дозвіл піти.

— А я сьогодні нудьгував, позбавлений товариства, — поскаржився візир.

— Мій господарю Цико, — пожартувала Латіфа, улесливо всміхаючись до нього, — у вас найвідоміший гарем у всій імперії, майже такий, як у мого кузена султана. Мені не віриться, що ви нудьгували, хіба що вам самому того хотілося.

Без жодного попередження рука візира злетіла в повітря й ляснула Латіфу в обличчя. Вона вражено захлинулася, очі в неї наповнилися слізьми. Раби стояли, мов громом ударені, непорушно, ледь дихаючи, бо ніхто ще ніколи не бачив, щоб візир ударив свою дружину. А от Кат накинулася на візира й почала розлючено бити його в груди.

— Не смій навіть торкатися до неї! — сердито кричала вона на нього. — Вона тобі нічого не зробила! Ти злий, несправедливий!

Тепер, неабияк перелякавшись, Латіфа намагалася відтягти Кат від нього.

— Ні! Ні! Інчилі, ти маєш благати господаря Цику дарувати тобі прощення. — Вона намагалася опустити Кат на коліна.

Кат відвернулася від візира й ласкаво торкнулася щоки Латіфи. На червоній шкірі було добре помітно білий відбиток руки.

— Нізащо! Він не мав права бити тебе.

— Він мав на це беззаперечне право, — заперечила Латіфа, відчайдушно намагаючись пом’якшити гнів, спалах якого вона вже бачила в сіро-блакитних очах Цикалазаде. — Він наш володар, наш господар. Без нього ми були б нічим, Інчилі.

— Невже ти насправді так вважаєш? — Кат не вірила власним вухам.

Повернувшись, Латіфа впала на коліна перед візиром, головою торкнувшись носака його виставленого вперед черевика.

— Прости мені мою зухвалість, мій господарю, і пробач також і їй. Вона ще не звикла до наших порядків, але я знаю, що вона не хотіла зробити нічого поганого!

Цикалазаде-паша ласкаво поклав руку на голову Латіфи.

— Я пробачу їй заради тебе, моя люба. Але все ж вона має бути покарана, бо інакше всі інші в моєму домі вважатимуть мене слабким господарем.

Він коротко кивнув двом євнухам, що тримали Кат за руки.

— Відведіть її до стовпа для шмагання й підготуйте до покарання, — наказав він.

— О, мій господарю, — схлипнула Латіфа, підвівши до нього залите сльозами обличчя, — будь ласка, не треба шмагати Інчилі. Вона моя подруга!

Візир знову кивнув євнухові.

— Відведи Латіфу до її кімнати, — тихо наказав він. Налякана дружина послухалася його.

Євнухи потягли Кат до середини двору, де стягли з неї накидку й прикували її між двох стовпів. Напівпрозору сорочку зовсім зірвали з неї, оголивши не лише її довгу красиву спину, а й пухкі груди. Повільно візир пройшов двором і мовчки стояв біля неї, як їй здалося, цілу вічність. Потім, грубо схопивши її золотаве волосся, він смикнув її голову назад і сказав спокійним голосом:

— Цього разу покарання буде м’яким, Інчилі, але ніколи більше не йди мені наперекір — ані прилюдно, ані наодинці. Я просто обожнюю тебе, моя коштовносте, але не терпітиму приниження. Тому це покарання ти матимеш особисто від мене. Якщо попросиш пробачення, я спинюся. Якщо ні, дістанеш двадцять ударів. — Він нахилив голову й запекло поцілував її, тихо посміюючись.

Вона до крові прокусила його нижню губу.

— Маленька сучка.

Він випустив її волосся, і вона почула, як він іде двором туди, де чекав на нього Осман із батогом.

— Бовдур! — гримнув візир на євнуха. — Скрути батіг. Я не хочу, щоб шкіра в неї вкрилася рубцями, мов у крокодила!

Чекати було неймовірно страшно, і Кат відчувала, як серце в неї калатає з переляку та гніву. Батіг кілька разів ляснув у повітрі, коли візир змахував ним, випробовуючи, і всередині в неї все стискалося. Потім вона почула різкий свист, і перший удар ліг на її спину. Тепер вона до крові закусила вже свою власну губу. Третій удар змусив її тихо застогнати, п’ятий — тихо скрикнути. На восьмому терпець у неї урвався. Вона заверещала, не маючи сили витримати страшенного болю. Адже він забув про всю свою ласку. Її спина палала вогнем, і біль посилювався з кожним ударом, але вона навіть не думала просити пробачення. Нарешті, не витримавши, вона знепритомніла. Але Осман одразу ж підскочив до неї, змахнув у неї під носом підпаленою пір’їною, і вона знову усвідомила жахливу реальність.

— Нещасна жінко, — зловтішався він, — тобі не уникнути кари!

Страшним зусиллям розплющивши очі, вона втупила в нього крижаний погляд зелених очей. Вона почула голос Гамміда:

— Ти просто дурень, що гнівиш її, Османе. Пані Інчилі не втратила прихильності господаря, та й навряд чи втратить. Вона лише раз не послухалася його.

Потім вона побачила й обличчя головного євнуха.

— Скорися йому, дочко моя.

Батіг уп’явся в її палаючу спину.

— Нізащо! — встигла вона видихнути, а потім її знову вкрила хвиля темряви.

Євнух похитав головою, а потім вигукнув:

— Вона благає про помилування, мій господарю. — І він зухвало поглянув на Османа, розуміючи, що той не насмілиться заперечити його слова.

— Розв’яжіть її, — наказав Цикалазаде-паша, — і одразу ж потурбуйтеся про її спину. Сьогодні ввечері я чекатиму на неї в моєму ліжку.

Її віднесли до її кімнати, де чекала Латіфа разом зі зблідлою Сьюзен. Рабиня обережно зняла з Кат решту одягу, і її на живіт поклали на ліжко. Її спина була вкрита суцільними яскраво-червоними рубцями, і Сьюзен заплакала.

— Як він міг? Як він міг? Ніхто ніколи не поводився так із моєю пані! Ніхто!

— Не треба плакати, дівчинко, — заспокійливо мовила Латіфа. — Це виглядає гірше, ніж є насправді. Ось поглянь. Батіг був скручений, і шкіра залишилася цілою. У неї не буде шрамів, а через кілька днів не залишиться ані болю, ані рубців. — Потім вона сама обережно промила посмуговану спину прохолодною водою й легкими рухами втерла в рубці світло-зелену мазь.

— Це особливий бальзам, — пояснила вона Сьюзен. — Він трохи стишить її біль. А тепер посидь коло своєї господині, доки я не повернуся.

Латіфа спішно прийшла коридорами палацу до кімнат свого чоловіка.

— Чи можу я попрохати, щоб нас залишили наодинці? — смиренно мовила вона. — Я хочу поговорити з вами.

Він відпустив рабів і запросив її сісти поруч.

— Я сама потурбувалася про ушкодження Інчилі, мій господарю, але вона не зможе вам прислужувати щонайменше два чи три дні. Вона й досі непритомна, і її трохи лихоманить. Ви жорстоко покарали її, Цико. Якби батіг не був скручений, ви могли б її вбити.

— З нею все буде гаразд? — стривожено поцікавився він, і серце в Латіфи завмерло від того, яким стурбованим був його голос. «Естер Кіра має рацію», — подумала вона.

— Я не хотів завдати їй шкоди, — говорив далі візир, — але вона поводилася так зухвало! Вона не просила пробачення, доки я не шмагонув її одинадцять разів.

— А чого ви очікували, Цико? — тихо запитала Латіфа. — Ви ж не якусь селянку взяли за другу дружину. Це горда, шляхетна жінка з Європи. Вона звикла говорити те, що в неї на думці. Я намагаюся навчити її наших звичаїв, але на це потрібен час. Ви маєте бути терплячим із нею.

— Вона тобі подобається, — мовив він. — Я радий! Радий, що ви потоваришували.

— Так, ми подруги, Цико. А тепер, будь ласка, мій господарю, дайте їй кілька днів, щоб одужати і тілом, і душею. Вона не пробачить вам так легко. Цього разу, боюся, вам доведеться розважатися зі своїм гаремом. Ви на них геть не зважаєте відтоді, як з’явилася Інчилі, і там зріє справжнісіньке повстання, мій господарю. Хай Гаммід вам розповість.

— Дуже добре, — похмуро погодився він. — Я даю їй три дні. А потім знову чекатиму її в моєму ліжку слухняну й готову підкорятися моїй волі.

Латіфа закусила губу й в останню мить ледь устигла стримати посмішку.