Спускаючись з гори, Анна мимоволі пришвидшила крок, а коли порівнялася з костелом Святого Антонія, раптом краєм ока зауважила, що хтось за нею йде і злякано сахнулася вбік.

Майже побігла, а ще за мить той хтось взяв її під руку, і вона голосно скрикнула від переляку.

— Тихо. Чого ти кричиш? — Адам із погано прихованим роздратуванням шикнув на неї. — Чому я мушу за тобою бігати? Куди ти зібралась?

— Це ви, — нарешті впізнавши Адама, видихнула вона. — Ви мене налякали.

— А кого ти очікувала побачити? Примару з того світу?

Відчуваючи, що Адам на неї злоститься, вона з острахом глянула на нього і спробувала зупинитися, але він майже силою потягнув її за собою.

— Я боялась зустрітись з вашою тіткою, — насилу встигаючи за його поривчастим кроком, спробувала виправдатися вона. — Що мені, і з помешкання вийти самій не можна? Чого ви тягнете мене за собою? Я не встигаю.

Адам на мить зупинився і сердито глянув на Анну.

— Доки ти зі мною — я за тебе відповідаю і не дозволю, щоб ти невідомо де швендялась. Ти хоч уявляєш, як легко такі, як ти, наївні дівчатка потрапляють у біду і як швидко опиняються в борделі? Не розумію, що у тебе взагалі за дурна манера постійно кудись втікати… До речі, моя тітка не хоче, щоб сусіди бачили нас разом. Повернешся в її будинок сама, а я прийду потім.

— А якщо я туди не піду? — дуже обережно поцікавилася вона. — Що тоді?

Адам зміряв її ще одним роздратованим поглядом.

— Куди ти подінешся. Підеш, звичайно. Куди тобі втікати?

Важко зітхнувши, мусила визнати слушність його слів. Справді, куди?

Повернувшись у будинок, Анна ще в сінях наштовхнулася на тітку Адама. Те, як та зміряла її поглядом, не надихнуло на сміливе поводження, і Анна спробувала втекти на ґанок.

— Ти куди? — розгадавши її маневри, та перегородила їй шлях до втечі. — Мало мені сорому у власному помешканні, так ти ще й комедії будеш грати перед моїми сусідами. Не думала, що мені приведуть таке додому.

Намагаючись зайняти якомога менше місця, Анна притиснулася плечима до стіни.

— Але я зовсім не хотіла пані образити. Я не думала, що пані ображатиметься.

— А що ти собі думала? Що зробила мені честь своїм приїздом? Маєш щастя, що твоя тітка не сказала про тебе жодного поганого слова. Не знаю, може, ти дійсно ще дуже молода та дурна, але ти сама собі винна.

Здивовано звівши брови, Анна відчула, як серце у неї тьохнуло. То тітка не відмовилася від неї? Намагається її вигородити? Може, навіть допомогти?

Раптом господиня дістала з кишені вчетверо складений аркуш паперу.

— Це тобі від неї. Будеш мудра — скористаєшся. Не скористаєшся — твоя біда. Своїм розумом тебе ніхто не наділить.

Зі ще виразнішим подивом глянувши на тітку Адама, Анна нерішуче взяла з її рук листа.

— Чому ви допомагаєте мені? Ви ж мене зневажаєте?

У тітки Адама аж брови поповзли вгору.

— Допомагаю? Я? Ти при здоровому глузді? Може, ще скажеш, що я покриваю ваш гріх? Негайно пакуй речі й забирайся з мого будинку. Шльондрі тут не місце… — вона озирнула Анну зневажливим поглядом. — І не надумай пхатися до нас в родину, бо пошкодуєш, що народилася на світ. Хай би що Адам казав, але тоді я вже не мовчатиму.

Вона зміряла Анну ще одним презирливим поглядом і вийшла геть.

Декілька хвилин та стояла як громом вражена. Ще ніхто і ніколи не називав її так.

До тями Анну привів грюкіт вхідних дверей, і, опам’ятавшись, вона поспіхом заховала лист у рукав сукні. Адамові говорити про все це зовсім не обов’язково. Не знати, як він відреагує на конфлікт і на лист.

— У тебе все нормально? — уважно дивлячись на неї, запитав він її. — Що у вас тут сталося?

Вона непевно повела плечима й опустила очі.

— Нічого особливого. Просто перемовились… Не зійшлись характерами та поглядами на життя… Але це так — дрібниці.

Розділ 6

Коли Анна нарешті опинилася в помешканні на Краківській, уже зовсім споночіло, а сьогоднішні переживання вимотали її так, що вона припинила перейматися будь-чим, окрім нагальних проблем. Якщо це і не була абсолютна байдужість, то щось надто до неї подібне.

Розпаливши п’єц, Адам підійшов ближче.

— Я ненадовго залишу тебе саму. Маю термінову справу.

Нічого не відповівши, Анна з тугою глянула кудись у вікно. Усі ці безкінечні очікування починали її насторожувати. Невже так буде завжди? Не надто ж райдужні перспективи на неї чекають. І чого на її долю випало саме таке кохання?

— Доведеться ще трохи потерпіти, — інтуїтивно вловив її настрій Адам. — Декілька днів поживеш у мене, а потім я відвезу тебе до своєї сестри. Вона вже повернулася до Львова… Не бійся, надовго ти там теж не залишишся. Я знайду тобі місце компаньйонки при якійсь старшій пані, а це вже доволі стале становище для такої дівчини, як ти.

Не відчувши жодного захвату від цієї новини, Анна проте знов промовчала. Чергова проблема на її голову? А може, справді стане краще?

У непевному світлі свічки Адам спробував роздивитися її обличчя.

— Тобі просто треба звикнути до змін… Шкода, що зараз я не можу залишитися з тобою. Маю декілька ділових зустрічей і не можу відкласти їх на інший час. Я не планував, що ти будеш тут сьогодні.

Анна якось непевно усміхнулася.

— Тоді повертайтесь швидше. Тепер я вже не люблю залишатись сама.

Адам кивнув.

— Якщо мене довго не буде — не чекай. Лягай спати. Маю ще зустрітися з Терезою. Треба нарешті переговорити з нею про тебе. Дивись тільки — не вчуди тут чогось і нікуди не зникай.

Слабо усміхнувшись, Анна кивнула у відповідь. Звичайно, після всього, що сталося, він уже не вірить у її розсудливість. Добре, що хоч тітка не відмовилася від неї. Навіть листа написала.

Провівши Адама та зачинивши за ним двері, Анна витягнула лист із рукава сукні. Якийсь час замислено крутила його у руках, тоді присіла біля столу, поклала лист перед собою і не змогла примусити себе прочитати його. Виявляється, втратити родину — це зовсім не легко. Це як втрата часточки власного життя або спогадів. Коли вислизає з рук, особливо гостро відчуваєш його справжню цінність.

Вона трохи ближче присунулася до свічки. Від її схвильованого подиху полум’я мінилося, тремтіло і робило тіні від предметів на столі та від схиленої над листом голови ще химернішими.

Розгладивши долонею аркуш, Анна спробувала зосередитися на листі. Рядочки нерівні, виведені похапцем, подекуди нерозбірливо, плутано. Здається, все це написано в останню мить і в не надто зручних умовах.

Намагаючись подолати в собі хвилювання, вона почала читати:

«Те, що ти зробила, — хай тобі Бог простить. Молитимусь за тебе і за себе, бо й сама через тебе маю гріх. Мала б раніше все це побачити і тебе порятувати, але прогледіла і тепер пізно зарадити твоїй біді. Павло має до тебе великий жаль. Нехай йому то трохи перегорить, а тоді я поговорю з ним. Думаю, ти могла б повернутися додому. Нам тут вдалося приховати твій сором… Дуже тебе, дитино, прошу — опам’ятайся. Нащо тобі таке життя? Чи ж він того вартий? Згадай, чого тебе вчили вдома і з якої ти родини. Піди до церкви, висповідайся і живи інакше. Зичу тобі лише добра і дуже сподіваюсь, що ти мене послухаєшся. Хай тебе, дитино, Матір Божа в опіці має».

Відклавши листа, Анна насилу примусила себе не розплакатися. Після того, як стала коханкою Адама, навіть не сподівалася на таку ласку від тітки. Невже та ще й досі шкодує її?

Ковтнувши гіркий клубок, який раптом підкотився їй до горла, Анна не втрималась і поцілувала лист. Як добре, що хоч комусь із родини все ще залежить на її долі. Іноді не так важливо отримати допомогу, як знати, що хтось дуже сильно хоче тобі допомогти.

Обережно склавши лист, Анна відклала його вбік. Ні, додому вона не повернеться. Тепер, знаючи так багато про вуйка, не змогла б мешкати з ним під одним дахом.

Намагаючись відволіктися від неприємних думок, вона підійшла до вікна. Визирнула на вулицю. Порожньо, тихо, засніжено. Клапоть темного неба над колодязем внутрішнього подвір’я і тьмяне світло у вікні навпроти. Десь інакше життя, інакші клопоти, зрозуміліші почуття, а в її власному житті — знов лише непевність.

Вона оперлася ліктями на підвіконник. Порух вітру чи, може, крижаних скалок пробіг засніженим подвір’ям і потонув у сірій імлі. Навіть на тлі білого снігу передвечірня невиразність предметів давно загубилася в темряві та спокої нічного міста.

Щонайменше це жорстоко — ось так залишати її саму.

Розстеливши ліжко, Анна перевдягнулася в тоненьку мережану сорочку і, дмухнувши на свічку, прослизнула в ліжко. Сьогодні не почувалася тут ані затишно, ані впевнено і, намагаючись заснути, довго крутилася в ліжку. Врешті за якийсь час таки задрімала, проте невдовзі прокинулася від того, що хтось відчиняє двері. Адам? Яка ж то година?

Намагаючись не шуміти, Адам скинув із себе хутро, струсив з нього сніг і обережно зайшов у кімнату. Навпомацки підійшов до столу, так само навпомацки знайшов свічку, засвітив її, переніс на нічний столик.

Від світла вії Анни ледь помітно затремтіли, але сама вона так старанно продовжувала спати, що Адам відразу зрозумів — вона давно не спить.

Нахилившись, він усміхнувся і торкнувся поцілунком її плеча. Була такою теплою, затишною і розімлілою від сну, що насилу стримався, щоб негайно не згребти Анну в обійми та не налякати надто стрімким натиском.

Розплющивши очі, вона невпевнено усміхнулася йому.

— Здається, я таки заснула.

Адам із насолодою вдихнув запах її волосся.

— Сподіваюсь, я не перервав тобі якогось гарного сну? Сам дивуюсь, що кудись ходив. Так багато часу намарно втратив. Доведеться наздоганяти.