Андрій ще дужче зблід.

— Ну, і нащо ти брешеш? Думаєш, я тобі повірю? Правду вуйко казав — гроші геть чисто засліпили тобі очі. Продалася за золото і безтурботне життя.

Вражена несправедливістю звинувачень, Анна навіть не спробувала захиститися.

— Але я його люблю… І він мене любить… До чого тут гроші? Це вуйко…

Андрій обірвав її, навіть не спробувавши зрозуміти.

— Досить. Тебе гидко слухати… Навіть знати тебе не хочу.

Відчувши, як світ пливе перед очима сльозами, Анна міцно стиснула ручку парасольки.

— Чому ти віриш вуйкові, а не мені? Ти ж мій брат… Я кажу правду.

Андрій не відповів, лише глянув на Анну так, що у неї не залишилося жодних ілюзій, а тоді розвернувся і пішов геть.

— Андрію, зачекай! Ти нічого не зрозумів, — схопившись з місця, вона кинулася його наздоганяти, проте зробила з десяток кроків і зупинилася. — Ти не розумієш… Вуйкові вигідно нас посварити… Він навмисно… Він…

Кричала в нікуди. В пустку. Андрій не те що не озирнувся, він навіть ходи не стишив. Краще б обізвав її останніми словами, пригрозив усіма можливими покарами, навіть вдарив, тільки б не йшов ось так — байдуже змірявши поглядом і не озираючись.

Вражена усім, що сталося, Анна знесилено опустилася на лавку.

Відчай, безнадія і жаль до самої себе боролися в ній із образою на брата. Якби могла, то плакала б зараз ридма, але навколо були люди і мусила втримати почуття у собі. Насамперед прибрала байдужого вигляду, тоді обережно роззирнулася і, впіймавши на собі зацікавлений погляд молодого чоловіка у військовому однострої, опустила очі. Ще того бракувало. Вчепиться — і публічний скандал забезпечений.

Підвівшись із лавки, Анна відкрила парасольку і ступила декілька кроків. Нічого, все це не катастрофа. Андрій не злопам’ятний. Коли-небудь він про все дізнається і зрозуміє, чому так сталося.

Вдаючи з себе надзвичайно заклопотану і певну того, що робить, Анна відгородилася парасолькою від зацікавлених поглядів і швидким кроком пішла вздовж ставу, тоді завернула вбік і пішла геть.

Розділ 2

Декілька наступних днів особливих змін у життя Анни не принесли. Під враженням від зустрічі з братом, вона ходила як не при пам’яті й намагалася проаналізувати те, що відбулося. Де вона схибила? Що не так сказала? Чи могла б уникнути таких катастрофічних наслідків? Чи шукатиме Андрій зустрічі з Адамом? Дивно, що він досі цього не зробив. Напевно, вуйко навмисно так заплутав свою розповідь, що той нічого не зрозумів. Можливо, Андрій взагалі ніколи нічого не знатиме.

Анна спробувала повернутися до звичного ритму життя, проте невиразне передчуття біди не полишало її ані на мить. Так само, як нікуди не поділося погане самопочуття. Якось, прокинувшись вранці, взагалі відчула себе геть кепсько, проте, знаючи, що зараз пані Беата зазвичай снідає, примусила себе підвестися з ліжка. Неохоче вдягнулася, тоді так само через силу вмилася і вийшла з кімнати. До вітальні не дійшла, різкий запах пригорілого на кухні молока вдарив у ніс і примусив бігти до туалету. Знов щось не те з’їла? Але неможливо ж постійно щось не те їсти!

Коли напад нудоти минувся, Анна бліда, аж зелена, повернулася до своєї кімнати і зачинилася на замок. Будь-які думки про їжу викликали черговий напад відрази. Що це таке? Не вперше їй стає млосно, і в голові паморочиться не вперше.

Вмившись холодною водою, вона присіла на ліжко. Мусить бути якась причина поганого самопочуття. Не просто так їй стає зле. Якби вона щось не те з’їла, то вже давно минулося б, а воно чим далі, тим гірше. Та й не худне вона. Принаймні, в грудях усі сукні затісні. Саме так буває тоді, коли жінка…

На сам здогад про таке Анну аж у жар кинуло. Вагітна? Ні, неможливо. Коли були останні місячні? Цього місяця? Минулого? Позаминулого? Гарячково зіставляючи дати, числа, обставини та події, Анна схопилася за голову. Вже давно нема. Як взагалі можна бути такою дурною і нічого не помічати? Як?

Обхопивши коліна руками, вона забилася в куток і безтямно втупилася поглядом у стіну. Це ще треба вміти втрапити в таку халепу в абсолютно невідповідний для того момент — саме тоді, коли їх майже викрито! І, здається, все сталося саме у той день, коли вона востаннє зустрічалася з Адамом. Тоді, коли він втратив контроль над собою і так жахливо повівся з нею.

З відчаю хотілося ридати, проте Анна подолала в собі напад паніки. Мусить бути якесь хоч трохи розумніше вирішення проблеми, аніж відчай.

Вона до болю стиснула руками скроні. Без паніки. Щонайменше декілька місяців великого живота не буде, а потім іще місяць-другий можна приховувати його під пишними спідницями та зимовим одягом… А потім? Що буде потім?

Вона притиснула долоню до свого поки що плаского живота. Невже там щось є? Може, вона помилилася? Виглядало ж, що безплідна. Може, ще трохи зачекати з панікою? Може, все це якось само владнається…

Вона аж застогнала з відчаю. Цікаво, як владнається? Само ж не розсмокчеться і не зникне. Кажуть, можна піднести щось важке, стрибнути з висоти, залізти у гарячу воду, випити якесь зілля — і дитини не буде.

Анна злякано затиснула долонею рота. Тобто самій вбити у собі власну дитину? Самій вирішити її долю? Хто дав їй таке право? Це жива людина, а не шматок м’яса. Бог дає жінці дитину не для того, щоб вона вбивала її в собі. Та й як можна не хотіти дитину від чоловіка, якого любиш?

Вона підвелася з ліжка і заходила кімнатою. Що ж робити? Замешкати з Адамом? Ні, тоді спокійного життя не бачити. Втручання в чужу родину їй не подарують. Розпочнеться справжня війна, і ще не відомо, хто в ній переможе. Зрештою, за будь-якого результату її осудять так, що ніколи не виборсаєшся з того болота, з яким змішають.

Наступні декілька днів переконали Анну в тому, що вона вагітна. Усе було саме так, як розповідали заміжні колежанки: боліли груди, нудило, дратували різкі запахи, паморочилося в голові, а місячне нездужання затримувалося. Намагалася не нервувати, проте незабаром впала у відчай. Почувалася гидко, самотньо, а Адам не приїздив. Вже й заплановане весілля мало відбутися найближчої суботи, а жодних змін на краще не заповідалося. І чому Адама понесло у Відень саме тоді, коли їй як ніколи потрібна допомога?

Безпорадність укупі з жалістю до себе та злістю на Адама не покращували самопочуття. Щоранку Анна насилу примушувала себе підводитися з ліжка та поводитися так, щоб ніхто не здогадався, як насправді їй погано і як хочеться забитися в найдальший куток та виплакатися. Дедалі частіше подумки сперечалася з Адамом, сердилася на нього і давала собі слово при нагоді сказати все, що вона про нього думає. Щоб хоч якось дати вихід власному гніву, ввечері зачинялася в себе в кімнаті та писала Адамові листи. Розуміла, що ніколи не передасть йому таких листів, відразу сердито рвала їх на дрібні клапті, проте все одно писала. Навіщо писала? Напевно, саме так творила собі ілюзію розмови з Адамом, бо насправді не так сердилася на нього, як прагнула підтримки та допомоги. На якийсь час це допомагало, проте накочувала нова хвиля відчаю та безсилої люті, і Анна насилу примушувала себе не плакати.

Щоб чимось себе зайняти, вона рахувала дні, які минули від останньої зустрічі з Адамом, прикидала, як незабаром виглядатиме, і розуміла, що до зими її живота не приховають жодні корсети та пишні спідниці. Уже зараз, перемірявши кілька суконь, мусила визнати, що вони хоч так-сяк і сходяться на талії, проте в грудях затісні. Доведеться розшивати.

У переддень весілля Анна нарешті отримала листа від Адама. Він нещодавно повернувся з Відня і відразу їй написав. Каже, що дуже скучив і понад усе хоче побачитися з нею. Цікаво, як він відреагує на дитину? Сприйме як проблему чи хоч трохи зрадіє?

Якийсь час Анна замислено крутила лист у руках, тоді відклала вбік. Та нехай навіть і не радіє, нехай хоч допоможе.

Розділ 3

У день вінчання, мало не запізнившись, Анна з пані Беатою підійшли до костелу, коли тут зібралися майже всі запрошені. Ковзнувши поглядом по присутніх, Анна відразу опустила очі. Адам іще не прийшов, проте його дружина була тут. Як завжди вишукано та зі смаком вдягнена, спокійна, з бездоганною поставою та манерами, тримається просто, проте з почуттям власної гідності та внутрішнього спокою. Щоб так виглядати і так поводитися, жінка мусить не лише сама себе поважати, але й знати, що має право на цю повагу.

Ще раз із тугою глянувши на Анелю, Анна опустила очі. Щось надзвичайно подібне до заздрості ворухнулося в ній, і вона не змогла дати тому раду. Чому сталося так, що саме цій жінці подаровано долею все? Чим вона заслужила на щастя? Тим, що народилася в родині, яка дала їй усе це?

Намагаючись не зрадити себе, Анна вирішила триматися якомога далі від дружини Адама. Якби її воля, взагалі пішла б звідси геть. Ще й, ніби навмисно, почувалася сьогодні вкрай гидко. Від ранку нудило і в голові паморочилося. Хоч би не зімліти тут. Таки занадто туго вона затягнула корсет і даремно не поснідала. Ще й цілу ніч нервувала і не змогла заснути.

Анна спробувала дихати глибше, проте час минав, а відчуття дискомфорту не зникало, навпаки стало просто нестерпним. Може, її хтось врік?

Вона роззирнулася довкола і раптом зустрілася поглядом із тіткою Адама. Її теж запрошено? Зовсім забула про неї.

Відчуваючи, як стає геть кепсько дихати, Анна судомно вдихнула повітря ротом. Узимку їй недвозначно натякнули, що їй не місце у пристойному товаристві, а зараз вона своєю появою тут кидає виклик усім порядним жінкам цієї родини.

Змірявши Анну глузливим поглядом, тітка Адама почала пробиратися до неї поміж запрошених.

— То коли народжувати? — доволі виразно запитала вона її і, не чекаючи на відповідь, демонстративно розвернулася і пішла в бік дружини Адама.