До ранку Сливка так і не встиг до пуття протверезіти. Тож прокидався тяжко і довго. Спочатку, ніби крізь пелену туману, до його слуху долинув шум душу, якого не могло бути, оскільки домочадці — дружина та донька — були у відрядженні. Це він пам’ятав навіть уві сні. Потім десь у кухні довго дзижчав міксер, якого нікому було вмикати. Нарешті його ніздрі вловили чарівний аромат свіжо звареної кави. І це було неправдою. Бо останніми роками у їхній родині, аби не гаяти час, задовольнялися розчинним «Neskafe». А справжню арабіку подавали лише гостям, які навідувались у їхню оселю не так вже й часто. Тобто усе, що йому наснилося, було несправжнім. Але, хоч як він не відмахувався від сонної мани, аромат міцної кави не зникав. Тож Івану петровичу не залишалося нічого іншого, як розплющити очі.

Те, що він побачив, здивувало Сливку ще більше, ніж нав’язливий аромат свіжої арабіки. У дверях спальні стояла вчорашня красуня з нічного клубу, схожа на народжену з піни морської Венеру. Вона виглядала такою свіжою, ніби не було позаду хмільної, майже безсонної ночі. Вкритим крапельками води нагим тілом юної богині струменіли блискучі від водяного пилу довжелезні пасма кучерявого русявого волосся. Спереду воно закінчувалося саме у тому місці, де починався темніший трикутник, що прикриває вхід у райські кущі. Від справжньої Венери її відрізняло лиш те, що вона була живою й реальною, а в руках тримала екзотичну єгипетську золочену тацю, на якій парували кавовим ароматом дві китайські порцелянові чашки, а поруч у колекційних японських бокалах сяяло рубіновими іскрами колекційне ж італійське вино.

Якби все оте побачила Петрова дружина, її розбив би параліч. Не стільки від того, що її благовірний привів у квартиру коханку (що візьмеш з імпотента, крім поганенького аналізу!), скільки через те, що вона посягнула на речі, призначені зовсім не для ужитку, а на подарунки потрібним людям.

Не знаючи всього того, Галя, чи, може, Ляля, — того Сливка так і не запам’ятав за минулі вечір і ніч, — промовила:

— Прокинувся? От і чудненько. Бо я вже думала іти, не попрощавщись. А справжня жінка, щоб бути жаданою, має щоранку пригощати свого мужчину кавою і коханням. З чого почнемо?

Сливка промовчав, так, ніби не почув запитання. В цю мить він саме прислухався до іншого. До того, як при вигляді нагої дівочої натури у нього приємно защеміло внизу живота й почало тверднути те, чого він вже кілька років не міг побачити без дзеркала.

— Ой ти мій ласунчику! — защебетала дівчина, побачивши ожилу плоть. — Прокинувся! Зачекай, зараз я тебе кохатиму. — Вона поставила на трюмо тацю з напоями й пірнула в постіль. А коли спітнілий, захеканий і знесилений Сливка сповз і притих поруч, — юна богиня зажадала:

— Хочу кави!

— Зараз, люба, зараз. Зачекай хвильку. — Долаючи солодку втому, Іван Петрович зліз із ліжка, окинув поглядом бронзове від засмаги юне тіло, прекрасну голівку в кучерявому ореолі русявого волосся. А коли погляд ковзнув по тілу туди, де під чорнявим кущиком причаїлася точка насолоди, у ньому несподівано прокинувся азарт фотохудожника.

— Не рухайся! Заради Бога, не рухайся! — Шепотів він, хапаючись за цифрову фотокамеру. — Я хочу запам’ятати тебе саме такою.

Збивши творчу оскому, він всівся на краю постелі з тацею в руках. Подав дівчині блакитну чашечку, наповнену по вінця чимось схожим на збиті вершки. Іншу взяв собі. Відсьорбнув і крізь пухку солодку масу невідомого походження до рота проникла невеличка доза гіркуватої кави. Сливка завмер у приємному здивуванні. Напій був неймовірно смачним. Певно, таким частували своїх обранців богині на владному Олімпі.

— Що ти сюди намішала? — зачудовано спитав Сливка.

— Це кава з чарами. За моїм особливим рецептом. Щоб ти мене ніколи не міг забути, — всміхнулася вона. А далі вже серйозно: — Можна з твого телефону викликати таксі? Бо я вже починаю запізнюватись на власне весілля.

— Дзвони, — подав їй апарат.

— Яка у тебе адреса?

— Проспект Маяковського, 4.

Дівчина відклала телефон убік.

— Чого ж ти не телефонуєш?

— Вже приїхала. Я живу на Закревського. За два будинки звідси. А весілля гулятимемо тут, у шкільній їдальні, — кивнула за вікно. — Я-то думаю, чому твій двір мені такий знайомий?

— Гаразд, — додала після паузи. — Раз у нас є ще трошки часу, не будемо його марнувати. По ковточку вина, в люлю і я побігла. Бо там вже, мабуть, переполох: пропала наречена.

Сливка не впізнавав себе. Мало того, що злигався з молодесенькою незнайомкою й привів її додому. Він мало не закохався й почувається поруч з нею справжнім сексуальним гігантом. Варто їй було лише натякнути на близькість, як він уже був готовий на подвиг. Так, ніби це саме про нього говорив шолоховський Давидов: «Помру на ниві, але норму дам!».

Знесилений і щасливий від кохання, Іван Петрович провів свою несподівану гостю до дверей. Про всяк випадок крізь панорамне вічко визирнув у коридор — нікого.

— Можна виходити, — чомусь напівшепотом промовив він.

— Прощавай, — дівчина чмокнула Сливку десь мимо губ. — Ти був неперевершений. Але давай домовимось, що ця ніч була моєю останньою примхою напередодні весілля й більше ніколи не повториться. Забудь про все, так, наче це тобі просто наснилося. І навіть не думай шукати зустрічі. Нічого не вийде. А коли випадково зустрінемось на вулиці, знай, що ми незнайомі.

Вона ступила в прочинені двері й назавжди зникла з його життя, залишивши Сливці насолоджуватися спогадами.

Іван стояв біля зачинених дверей, почуваючись обкраденим і обдуреним. Ще мить тому він був чи не найщасливішим на світі. А зараз його охопила така туга, такий жаль за втраченим, що Сливка мало не заплакав. Він спробував вгамувати тугу вином. Допив свій бокал, потім наповнив його ще і ще раз. Пив, поки не побачив у пляшці сухе дно. А потім накрився з головою й заснув.

…Коли призахідне сонце заховалось за сусідню дев’ятиповерхівку, Сливку розбудила гучна весільна музика, що долинала десь із двору. Спросоння він не міг збагнути де він і що з ним. Наснилось те все, чи було насправді? Іван довго перебирав у пам’яті події минулої доби. Особливо гулянку в нічному клубі, де він, нехтуючи правилами етикету й світськими умовностями, кинув відвертий виклик начальству й знайомим. Про наслідки, які почнуть давати про себе знати вже у понеділок, він вважав за краще не думати. Що буде, — того не уникнути. Його більше цікавило, що насправді було у нього з тією дівчиною? Він просто спав з нею в одному ліжку, чи було щось більше? Хто про те знає, крім тієї, яка вже ніколи не повернеться у його життя? Хто розповість, наснилось те все, чи було насправді?

Раптом Сливка пригадав щось дуже важливе. Він з небувалою раніше енергією зіскочив з ліжка. Як був, у трусах, увімкнув комп’ютер, під’єднав фотокамеру, перегнав зроблені на світанку знімки й почав переглядати свій скарб. А що то був справжнісінький скарб, за який товсті лискучі еротичні журнали залюбки відвалили б кругленьку суму, Сливка не мав жодного сумніву. Ось зараз, зараз на моніторі з’явиться вона. Гола, прекрасна і юна богиня кохання, в ореолі довжелезного русявого волосся. Особливо нетерпеливилося побачити ті кадри, де між припухлих від кохання срамних губ мала світитися перламутровим блиском, готова щомиті скотитися у напіврозтулений отвір, крапелька сперми. Його сперми.

Але замість очікуваної оголеної дівочої натури на екрані один за одним з’являлися бархани, за якими десь далеко чвалав караван, оаза серед Сахари, старовинні будівлі Єгипетських міст, піраміди — усе те, що він фотографував нещодавно для рекламного проспекту сімейної туристичної фірми.


  • 1
  • …
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • …
  • 34