А ще у нас мирно співіснують три основні релігії: юдаїзм, християнство та іслам. У більшості міст поряд із мечетями діють синагоги і християнські церкви усіх можливих конфесій. Особливо цікавий у цьому відношенні регіон Кападокії. Цей регіон, знаменитий своїми печерними церквами, яких там безліч, є історичною і культурною пам’яткою зі статусом заповідника й музею просто неба. Ще в одинадцятому столітті там з’явилися перші печерні церкви, видовбані у вулканічних породах. У будні вони відкриті для туристів як музеї. А у вихідні та свята там правиться служба.

Але й Сіде, — продовжував мер, — далеко не останнє у цілому ряду стародавніх поселень. Наше місто найбільше відоме тим, що за легендами у палаці, який був розташований неподалік Храму Аполлона, єгипетська цариця Клеопатра влаштовувала побачення зі своїм коханцем, римським полководцем Марком Антонієм. Пропоную вам пройти туди.

Потім ми милувалися величними залишками храму Аполлона, амфітеатром місцевої агори, що майже ідеально зберігся. Навіть прокаталися у стилізованому під старовину автопотягові. Під час екскурсії містом стали свідками того, як народжуються сувеніри: ткані килимки і вишивка, вироби зі шкіри, витинанки на мідій сріблі тощо.

Наступного дня після сніданку мали вирушати на екскурсію на Грін Каньйон. Як пояснив наш гід, це єдина місцина на всьому Анталійському узбережжі, що не має виходу до моря. Тут прекрасні гірські краєвиди. А ще — затиснуте берегами глибочезної ущелини рукотворне озеро, по якому туристів катають на невеликих, зроблених під старовину, дерев’яних корабликах.

Щоб не втрачати можливості покупатися і позасмагати на морі, я перед сніданком подався на пляж. Ось тут і сталося чудо, яке перевернуло все моє подальше життя.

II

Пробираючись між оголених тіл, я раптом уздрів дівчину із нашої групи — ведучу однієї з обласних телекомпаній. Вона задрімала на лежаку. Її невеличка на зріст фігурка була прекрасна, як сама досконалість. Такого шедевру не посоромився б навіть найгеніальніший скульптор. Але не досконалість форм, і навіть не довжелезне русяве волосся, що віялом розкинулося довкола дівочої голови, привернули мою увагу. А те, що під палючим сонцем її шкіра була червоною, як панцир вареного рака.

— Не спіть, — легенько торкнувся її плеча. — Вам не можна більше на сонці. — Від того дотику дівчина прокинулася, повернула в мій бік свою прекрасну голівку і глянула такими сумними очима, ніби на її плечі звалилося усе вселенське горе.

З вашого дозволу, я не буду називати її справжнє ім'я. Адже оголене щастя дуже раниме і нетривке. Тож назвемо її Аурікою.

— Я не сплю, — спросоння якось винувато мовила вона.

— Де ваш крем? Давайте, я намащу вас, бо й зовсім згорите.

— Немає, — відповіла Ауріка. — Оля (так звали її сусідку по номеру) якраз пішла по крем.

— Постривайте, я зараз. — Видобуваю із свого пакета темно-коричневий тюбик сонцезахисного крему й вичавивши на руку сметаноподібну масу кольору какао з молоком, починаю пальцями легесенько наносити її на дівоче тіло. Роблю це так обережно, що красуня майже зовсім не відчуває болю. Коли покінчив зі спиною, понамащував ззаду руки і ноги, запропонував:

— Перевертайтесь на спину.

— Тільки відверніться, бо я топлес, — сором’язливо мовила Ауріка.

— Що? — не зрозумів я.

— Без верхньої частини купальника, — пояснила вона.

Я слухняно сів на сусідній лежак, спиною до Ауріки.

— Як боляче! — раптом зойкнула вона.

— То давайте допоможу. — У мене ніби краще виходить.

— Та, незручно. У мене ж найбільше груди попечені.

Чи то моя несподівана увага й турбота, чи щось інше вплинуло на прекрасну юну богиню. Але з того часу ми не розлучаємося й донині.

Не знаю, чи так таланить усім туристам, а чи, може, я потрапив у якусь акційну поїздку, але кожен наш день перебування на турецькій землі був насичений цікавими подіями: екскурсіями, конкурсами, змаганнями. Під час кожної поїздки в автобусі ми сиділи тільки поруч. А під час піших прогулянок трималися за руки, як діти.

І що найцікавіше, фортуна несподівано повернулася обличчям у наш бік. Коли під час екскурсії на Анталійську ювелірну фабрику господарі влаштували лотерею, саме моїй коханій дістався головний приз — тонкої роботи золоте кольє із величезною натуральною перлиною. Цей сувенір ми зберігаємо, як найдорожчий подарунок долі.

Правда, коли нашій групі влаштували змагання з караоке, де на кону стояли дві безплатні путівки у готель «Ліра», виграші дісталися зовсім іншим людям. Але нас це аніскілечки не засмутило. Адже найголовнішим призом для обох стало те, що напередодні ми знайшли одне одного.

Та повернімося до екскурсії на Грін Каньйон. Недавно проторена над самим урвищем каньйону дорога (ще навіть не заасфальтована) крутим серпантином знімалася дедалі вище і вище у гори. За кожним її поворотом відкривалися нові й нові краєвиди. І кожен із них був красивішим і захоплюючішим за попередній. Незабаром автобус дістався першого пункту нашого призначення — греблі, що перегородила глибочезну гірську ущелину. Водій вирулив на стоянку, розташовану трохи нижче від гігантської бетонної споруди. Туристи ліниво виповзли із автобуса й накатаною дорогою, всипаною поверх глини жорствою, подалися на греблю. Праворуч, скільки сягало око, розкинулася водна широчінь, дзеркальну гладь якої не порушувала навіть найменша хвилька. А ліворуч — гігантське урвище. Таке глибоке, що й дна не видно було.

Пофотографувалися і знову в дорогу. Вузенький, посипаний жорствою шлях знову потягся угору понад самим глибочезним урвищем. Та Подорож на Грін Каньйон була аж занадто захоплюючою. Та й екстриму було забагато. Сидячи біля вікна, я постійно потерпав, щоб величезний «Мерседес» не звалився у прірву із вузенької дороги, на якій, здавалося, і двом мулам не розминутись. А що сонце раз-по-раз затягувало темними, схожими на грозові, хмарами, то подумки молив Бога, щоб той не послав дощу. Бо тоді дорогу розвезе й вона стане зовсім непроїжджою.

Нарешті дісталися кінцевої зупинки. А далі — мимо невеличкого водоспаду крутими сходинками група спустилася униз до причалу. Тут же, на природному майданчику, розташованому метрів на 10 над рівнем води, щільно тулилися одна до одної сувенірні лавочки. А ще — розгорнув своє начиння турецький ресторанчик.

— Можете купити сувеніри й замовити напої, — оголосив гід. — Та не баріться, бо відпливаємо із найближчим катером.

Але не встигли ми випити замовлене, як до причалу підрулив невеличкий, немов іграшковий, колісний кораблик. Розташувавшись на його верхній палубі, туристи захоплено роздивлялися суворі гірські краєвиди, що відкривалися довкола. Хтось цмулив пиво, куплене у барі на березі. Хтось, обіпершись об леєри, курив.

Потім на березі був обід. Крім традиційних європейських і турецьких страв, тут пригощали запеченою за спеціальною технологією фореллю.

У готель повернулися тільки надвечір.

Наступного дня після сніданку — знову в дорогу. На цей раз здолали кілька десятків кілометрів на захід і потрапили в Анталію. Прогулялися старовинною частиною міста, де на кожному кроці, мало не хапаючи нас за руки, продавці запрошують купити сувеніри саме у їхній лавці. Екскурсію містом завершили на вже згаданій ювелірній фабриці.

А потім наступна вилазка на захід. У містечко Демре, де за життя правив службу і творив свої добрі діла святий Миколай. Цього разу проминули Кемер, який, за повір’ям, є батьківщиною міфічного чудовиська Химери, Анталію… Нова дорога, якою мчав наш автобус, була прокладена обніжжям Таврських гір буквально кілька років тому. Якусь частину шляху вона зміїлася понад самісіньким морем, точно повторюючи усі вигини берегової лінії. Правда, де-не-де шосе на якусь мить пірнало в тунель. Зате потім дорога дарувала нам ще красивіші краєвиди. Угорі — кедрові чагарники, внизу — смарагдове море.

— Раніше тут скрізь росли кедри, — розповідав дорогою гід. — Ними, а ще благодатним м'яким кліматом і славилася стародавня Лікія — загадкова країна на півдні Малої Азії. Свого часу вона перебувала під владою персів, була підвладна Олександру Македонському, входила до складу держави Птоломеїв, Римської імперії…

У античних руїнах Туреччини, — говорив із пафосом гід, — часом більше давньогрецького, ніж у самій Греції. Про безліч цих місць ми ще нічого не знаємо. Сюди не ступала нога археолога. І, можливо, на дослідників ще чекають відкриття, які перевернуть наші уявлення про античну історію Малої Азії. Цією відкритою усім вітрам землею, що омивається чотирма морями, пройшли хети і асірійці, греки і римляни, візантійці й араби, турки-сельджуки… Смугляві й біляві, блакитноокі і темноокі, високі й низькі, — усі вони перемішалися в етнічному казані під назвою «Туреччина»… Так чи інакше, але земля сучасної Туреччини пережила не одну цивілізацію: знала і язичництво, і християнство, й іслам. На ній збереглися руїни античних міст, стародавні портові причали, висічені у скелях, дивовижні по своїй архітектурі гробниці. Лікійці вважали земне життя справою тимчасовою, а тому не вартою особливої турботи. Їхні житла, що збереглися, вражають своїм аскетизмом. Зате до потойбічного, вічного життя, вони готувалися дуже ретельно.

Трохи пізніше, побувавши в Лікійському місті мертвих, ми з Аурікою на власні очі пересвідчились, з якою помпезністю були обставлені там гробниці.

Але більше нас цікавила батьківщина святого Миколая. Адже екскурсія туди відбувалась на самий Великдень.

За розповідями гіда якось непомітно сплив час. І ось ми вже виходимо з автобуса й ступаємо на землю, якою багато віків тому ходив Микола чудотворець. Перше, що кинулось у вічі, це яскраво пофарбований пам’ятник Санті Клаусу на центральному майдані містечка. У червоній з білою опушкою шубі й такій же шапці, у теплих чоботях на вовчому хутрі бородатий улюбленець дітвори Західного світу здавався аж занадто недоречним у субтропіках, де сніг люди бачать хіба-що здалеку на вершинах гір.