Не знаю, як на інших, а на мене не справили особливого враження скромні залишки церкви святого Миколая. Зате розташовані неподалік лавки, вражали багатством і розмаїттям пропонованих сувенірів: від величезних ікон аж до мініатюр на золоті й сріблі.

III

Звичайно, дуже непросто коротко розповісти про всі враження від побаченого й почутого. Так само, як під час одного туру відвідати усі цікаві місця. Але це означає тільки одне: побачивши частинку, захочеш пізнати ціле. Отже, всі ми — потенційні жертви богинь, які відкривають нам очі на не бачений досі світ.

Для нас же з Аурікою вже понад рік Туреччина є синонімом щастя. Адже саме на цій землі знайшли одна одну наші дві половинки. Дарма, що одна із них по-юному квітуча і свіжа, а друга трішки поморщена. Уже більше року ми разом. Навіть написали повість про ту подорож.

Тільки от, на жаль, досі не можемо офіційно одружитися. Бо колишній чоловік Ауріки, який два роки тому зрадив і покинув її, уперто не дає згоди на розлучення. Але віримо, що нам удасться переконати його.

І тоді у весільну подорож вирушимо тільки в Анталію.

Бізнес на піску

Годі! Набридло працювати на дядю. Відкриваю власний бізнес. Ну, не так щоб зовсім власний. На пару з кумом. А — не проблема. Дякувати Богу, легковірних у нас, як піску.

А пісок — то гроші. Та ще й які! Недаремно ж іноземці возять до нас пісочок аж із Японського моря. Та ще й фасований у самій Америці. Не вірите? Тоді ловіть мої слова вухами й мотайте на вуса ідею.

Власне, ідея ця не моя. Але й не патентована. Патентований, кажуть, тільки пісок. А зветься він перламутровим. І ще не вірите? Ну й слава Богу! Більше нам із кумом дістанеться.

Ще не так давно і я не вірив кумовим побрехенькам. Та й хто повірить, що знайдуться дурні, ладні платити по долару за грам піску. Хай навіть іноземного в яскравій упаковці. Однак платять. У тому сам переконався.

Минулої п’ятниці кум приніс запрошення на презентацію-семінар скандинавсько-російсько-української фірми з відзігорною назвою. В програмі — звіт про діяльність спільного підприємства за минулий рік, презентація нової продукції, а ще знайомство з першовідкривачем чудодійного продукту для Європи й Америки таким собі Йоханом Гульденсоном.

– І навіщо нам туди йти? — здивувався я.

— Повчишся, як діла робити. Це тобі не примітивний совковський кооператив, а солідна міжнародна фірма. Мій сусід торгує від неї харчовими добавками. Так повіриш, не менше штуки зелених щомісяця знімає. Агітує вступати до них. Це ж він і запрошення дістав. Не надурняк, звичайно. По півсотні за кожне довелося заплатити.

— Гаразд, підемо. Не пропадати ж грошам.

До Будинку актора, що в колишній караїмській синагозі на Ярославовому Валу, рікою стікалися люди. Здебільшого благенько зодягнені, але з велетенською надією розбагатіти, що сяяла на натхненних обличчях і в палаючих вірою очах. Потовпившись хвилин із десять у черзі, підходимо до заповітних дверей. Тицяємо контролерам на вході запрошення.

— З вас ще по п’ятдесят гривень за вхід.

— ?

— Такий порядок.

Діватись нікуди. Кум платив за запрошення. Мені ж доведеться — за вхід.

— Ну що. Бачив я треба гроші робити? На одній лише платі за вхід «зняли» більше, ніж ми з тобою за рік роботи. Як той Сукіс на безплатних концертах для молоді перед мерськими виборами. До речі, не знаю, як ти, а я на тих концертах добре наколовся.

Пригадалося й мені, як саме перед виборами столичного мера повів я племінника на так званий безплатний концерт на Олімпійський стадіон. Бритоголові контролери, схожі на дуболомів з якоїсь казки, пропускали лише за запрошеннями. А запрошення видавались тут же за рогом, в касах стадіону. Абсолютно безплатно — всього по сто гривень. Вибори кандидат програв, зате копійку «підняв» непогану. Та ще й запам’ятався киянам як справжній бізнесмен з фантазією.

Екзальтована публіка шумно всідалася в залі. Довго тривало напружене чекання. Нарешті у супроводі довгоногого лупатого дива у міні- чи то навіть мікро- спідничці, на сцену вийшов дженджикуватий молодик років тридцяти з хвостиком у костюмі чи не від самого Кардена. Від обох за кілька метрів відгонило успіхом.

— Друзі, знайомтеся з новим директором російсько-українського представництва фірми Віленом Фуксманом, проспівала дівиця. — Тепер Вілен Аронович буде нашим благодійником і роботодавцем. Тож надамо йому слово.

Кілька ріденьких, як ярмарок у небагатому селі в будень, оплесків ляпнуло й затихло. І в цій тиші пролунав трохи картавий самовпевнений голос.

— Хотів би почати наше знайомство з виконання приємної місії. Наша давня колега Ганна Халаберда з Дударкова просила допомогти зібрати гроші на операцію чоловікові — інваліду війни. Ми тут порадились і вирішили виділити їй тисячу доларів. Ганно Семенівно, вийдіть на сцену й отримайте конверта. Нагадую, тут тисяча доларів на операцію.

Худенька бабуся (як лишень у такому тілі душа тримається?!) продріботіла до сцени, тремтячою рукою вхопила конверта і, плачучи та мимрячи слова вдячності, подалась на своє місце.

Цього разу оплески були тривалішими й щирішими. За широким жестом керівництва фірми вчувалась турбота про людину праці, простого ділера чи торгового агента. Кожен спробував уявити себе на місці щасливиці, якій так несподівано усміхнулась доля. Кожен відчував себе захищеним від несподіванок. Не дай Боже, що станеться — фірма допоможе. Як тут не старатися, як не працювати на совість!

Коли вдячна бабуся притискаючи до грудей заповітного конверта, зійшла зі сцени, директор дістав з кишені розцяцькований надрукованими сріблястою фарбою бульбашками целулоїдний пакетик, демонстративно надірвав його, витяг звідти щось дуже схоже на витрушений чинарик, опустив у склянку й залив мінералкою з пляшки.

— Як ви вже здогадалися, у мене в руках чудодійний препарат під назвою перламутровий пісок, — молодик відсьорбнув зі склянки. — Це ефективний засіб від багатьох хвороб. Але з огляду на непросту процедуру клінічних випробувань ліків, ми зареєстрували його в Росії та Україні як харчову добавку. Так менше формальностей і швидше перламутр дійде до людей, яким він дійсно потрібен. Нам головне — реальна допомога людям, а не слава. Пам’ятайте це завжди: слава сама знаходить тих, хто до неї не прагне. А тепер дозвольте перейти до головного питання нашого семінару. Сьогодні у нас в гостях знаменита людина, можна сказати, батько нашої фірми, відомий голландський мільйонер Йохан Гульденсон. Попросимо, друзі! — заляпав у долоні дженджик.

При звуці імені мільйонера з переднього ряду підвівся досить опецькуватий чолов’яга років п’ятдесяти з одутлуватим, як у п’яниці обличчям. Затісний почовганий клубний піджак ледь не тріщав на чималому череві та кремезних плечах. Якби не чув своїми вухами, що переді мною мільйонер, подумав би, що це звичайний алкаш, а його одежина куплена за копійки в найближчому секонд-хенді.

Тим часом містер Гульденсон заговорив:

— Здраз-вуй-тє! — спромігся він на російське привітання й заговорив англійською, по-скандинавськи розтягуючи слова. Довгонога лялька кинулась перекладати, але її перебив пан Фуксман, який запопадливо стелився перед своїм шефом.

— За фахом я будівельник, — ніби розповідаючи власну долю, перекладав Вілен Аронович. — Мені було лише тринадцять, коли змушений був іти з дому, бо крім мене у батька-фермера було ще семеро молодших дітей. У столиці, куди приїхав у пошуках роботи, мене взяли підсобником на будівництво. Вже через вісім років я одружився з дочкою господаря і став його компаньйоном. Пізніше створив власну будівельну фірму. Мої бізнес-центри та громадські споруди прикрашають столиці та великі міста по всьому світу. Але бути будівельником, а тим більше власником процвітаючої фірми, — це не тільки робота, а ще й спиртне. Багато спиртного. Адже замовлення просто так не даються. Іноді цілу ніч треба пиячити з потенційним замовником, аби отримати контракт. Так поволі допився до того, що в сорок вісім років опинився перед загрозою цирозу печінки. Лікар так і сказав, що у мене залишилося не більше двох років. І це за умови, що я кину і випивати, і роботу. Довелось підкоритися. Дружина потай від мене сповістила про хворобу сина, який одружений з японкою й живе в Токіо. А невдовзі вони разом з дітьми приїхали, як кажуть, попрощатися зі мною поки ще живий. Невістка, а вона за фахом лікар, подивилася матеріали обстеження, розпитала чим мене лікують і заявила, що віднині вона сама займеться моїм одужанням. Вона викинула геть більшість ліків, але почала методично поїти мене водою, настояною на особливому піску, який привезла з собою з Японії. Це і був презентований вам сьогодні перламутровий пісок.

Сімейний лікар, не дуже довіряючи своїй іноземній конкурентці, час від часу провідував мене. І щоразу дивувався моєму чудодійному зціленню. Вже через два тижні після початку вживання води з перламутровим піском, я міг сам піднести до рота повну склянку, хоч до того й порожня була заважка. Ще через два тижні став виходити на вулицю. А там і тривалі прогулянки стали мені під силу. Так завдяки турботі моєї любої невістки і перламутровому піску я знову повернувся до життя. Але свій бізнес я продав, щойно опинився перед загрозою смерті, а без діла сидіти не звик. Ось і вирішив допомогти людям, познайомивши їх з чудом природи на ймення перламутровий пісок. Непросто було переконати японців, які свято оберігають секрет цього чудо-продукту океанських глибин, видати мені патент на право видобутку піску і експорт його в Америку й Європу. Та допомогло те, що колись я будував у Токіо бізнес-центр, який став окрасою столиці. Тодішні замовники і партнери допомогли мені і ось вже три роки у всьому світі зцілює хворих наш патентований перламутровий пісок. Відомий він вже й в Росії. А сьогодні настав час і Україну долучити до цього простого й неймовірно ефективного чуда природи.