Настанови Ваших підлеглих спочатку викликали елементарну цікавість. А за якийсь час майже в кожному (а наша делегація складалася, здебільшого, із журналістів), прокинувся професійний інтерес. Уявляєте, яку сенсацію викликав би репортаж про те, як натовські спецслужби намагалися нас завербувати! Та задля цього можна було б і погодитися взяти кількатисячний доларовий гонорар, і переспати з красунею-шпигункою під недремним оком відеокамер…

До нашої групи входив і Ваш підлеглий. Він настільки сумлінно ставився до своїх обов’язків, що за увесь тиждень за кордоном навіть не пригубив спиртного. Тож на подробицях перебування в НАТО (дислокація об’єктів, система охорони, організація несення служби і таке інше) зупинятися не буду. Сподіваюсь, що він сам вже детально доповів Вам про все. А щоб чого не перебрехати, обмежуся цитуванням розрізнених записів з журналістського блокнота, що збереглися.

Вечір 12 вересня. Літак Австрійських авіаліній приземлився у Брюссельському аеропорту Шарлеруа. Нас зустрічає один із найзапекліших ворогів СРСР, батько російського «Самвидаву» Антон Антоніоні разом з хрещеником і активним розповсюджувачем видання Дмитром Герінгом. «Такі шансу не упустять, — подумалось. — Вербуватимуть! Їй Богу, вербуватимуть!».

На таксі доїхали до готелю «Альберт прем’єр», що у самому центрі Брюсселя, якраз біля «червоного» кварталу. Перше, що кинулось у вічі, коли вийшли з авто — красиві напівголі живі статуетки повій у червоно-рожевому освітленні скляних вітрин будинку навпроти. «Ну, якщо вибрали для нас готель у такому місці, — застереженням різонула думка, — обов’язково вербуватимуть!».

Але після того, як розселилися по номерах, про нас ніби назавжди забули. Попередили лишень, що сніданок в ресторані о восьмій. Про всякий випадок перед сном оглянув номер на предмет присутності «жучків» та замаскованих отворів у стінах для прихованої відеозйомки. Жодних слідів. Або дуже майстерно все заховано, або ж дійсно нічого немає.

Ранок 13 вересня. Спускаємося на перший поверх у ресторан. Шведський стіл. Вибирай усе, чого тільки душа забажає. На шару! Господи, як ці кляті капіталісти жирують! Уявіть собі вітрини роздаточної у нашій радянській міській їдальні, помножені щонайменше на десять. І все оте вщерть заставлене вишуканими стравами на всі самки. Кілька разів ходили по добавку, але всього так і не скуштували.

Після сніданку ледь живі від переїдання всідаємося в мікроавтобус, який везе нас на якусь військову базу. Кажуть, що там розташований штаб об’єднаних збройних сил НАТО в Європі (деталі Вам вже, мабуть, доповів Ваш підлеглий, тож зупинюсь лише на тому, що опікувався нашою делегацією підполковник англійської «Інтеллідженс сервіс» Джон Шотт). Після занудних лекцій, дискусій та ситного обіду, дорогою до готелю водій завіз нас на місце знаменитої битви під Ватерлоо.

— Зараз ви можете піднятися на курган і подивитися панораму доленосної баталії, — пояснив нам водій.

Як з’ясувалося, за вхід до музею тут треба платити десь зо 300 бельгійських франків з чоловіка. Не з нашими злиднями так тринькати гроші! Тож, пом’явшись для годиться якийсь час біля входу і потинявшись по вулиці, повсідалися в мікроавтобус. Не знаю, що подумав про нас водій, але й досі шкодую, що через бідність не зміг дозволити собі розкіш долучитися до історії. Чи випаде ще колись така нагода?!

У супроводі одного з українських дисидентів-націоналістів гуляли надвечірнім Брюсселем. Постояли біля знаменитого хлопчика, що пісяє… Згодом за рахунок нашого господаря пригощалися пивом у ресторані, що на майдані перед королівським палацом. І як ті кляті капіталісти орієнтуються в такому пивному розмаїтті!? Уявити тільки: в меню 193 сорти пива із понад 300 можливих! І в кожного свій смак, оптимальна температура зберігання… Інша справа у нас — «Жигулівське» світле та «Українське» темне. Буває холодне, але частіше тепле. Пий — не хочу, якщо вдасться дістати. (Зараз, правда, і в нас асортимент, дай Боже. А тоді…). Знову гуляли. Слухав розповідь нашого «гіда» про історію міста й країни, а голову не полишала думка: «Коли ж, нарешті, вони почнуть вербувати?».

…Вона прийшла уночі. Я вже засинав, коли це нечутно відчинилися двері і в кімнату мов тінь прошмигнула прекрасна і юна чи то француженка, чи то бельгійка, чи навіть німкеня або й іспанка в накинутому на голе тіло напівпрозорому халатику. За мить вона вже була поруч під ковдрою. Її безсоромно прекрасні тверді перса пружно впиралися в мої груди, а низ дівочого тіла вбирав мене всього без останку. Як у чарівному юнацькому еротичному сні я проникав у неї, а вона — в мене і невдовзі ми вже перетворилися на безмежний клубок насолоди на ймення «екстаз».

Все було настільки неймовірно чудовим, що я навіть не зреагував, коли напіврозплющеними очима помітив, як у кутку під стелею зблиснуло скельце лінзи відеокамери.

Але раптом у наш нескінченний сексуальний рай увірвався окрик чужинською мовою. «Ось вони, вербувальники!», — промайнула думка і… я прокинувся. У номері нікого крім мене. А у не вимкненому телевізорі саме розпочався якийсь бойовик…

Ранок 14 вересня. Сьогодні ми, самі того не підозрюючи, втерли носа натовській охороні. Автобус висадив групу біля знаменитої «Троянди вітрів», що на вулиці поблизу штаб-квартири альянсу. Оскільки делегацію ніхто не зустрічав, спокійнісінько пішли собі через прохідну до головного офісу. Вже придибали в фойє й почали шукати тих, хто нас сюди запросив, коли в НАТО знявся переполох. Стали допитуватись, як ми пройшли через пости охорони. А й справді, як? Ми просто упевнено йшли і нас не зупинили. До речі, візьміть собі на озброєння: коли ідеш впевнено, як додому, ніхто й не подумає, що ти чужий.

Знову нудні дискусії та лекції. Англійський шпигун Шотт, який невідступно супроводжував нас усюди, ознайомив з роботою прес-служби та аналітичного відділу…

А потім був званий обід, який давав на нашу честь якийсь високопоставлений генерал, чи не сам командувач об’єднаними збройними силами НАТО в Європі Джон Шалікашвілі. Пили червоне вино, спілкувалися, хто як міг. Іншим поталанило на знання мови та перекладачів. А мені випало сидіти поруч з такими бовдурами, що по-нашому ані бельмеса. Вони до мене англійською, французькою, німецькою, іспанською, італійською… А звідки мені, рафінованому совкові, їх знати? Нарешті мій сусіда ліворуч, а ним виявився все той же всюдисущий агент «Інтеллідженс сервіс», помітивши, у яку халепу я потрапив, втрутився у розмову:

— Скажіть, а чому Україна не виходить із СНД?

— А хіба з нашими купонами можна щось інше essen[3]? — парирував я.

Моя репліка так сподобалась Джону Шотту, що він переклав її для своїх начальників, пояснивши у чому тут гумор. Це викликало загальний сміх іноземців. Але наш керівник делегації Великий-партійний-діяч, який уже став таким, не зрозумівши жарту просичав:

— Більше ти нікуди не поїдеш!

І він-таки дотримав слова. Вже кілька років нікуди мене не запрошує. І навіть відмовився від моїх послуг із пропаганди партії, аби не бути у чомусь залежним. Ось так і розбилася моя мрія написати правдивий репортаж про методи втягування наших співвітчизників у тенета іноземних розвідок. А так кортіло й досі ще нетерпеливиться перевірити усе на собі, щоб потім, не спрощуючи і не прикрашаючи істину, розповісти про все читачам газети!

Оце і вся моя сповідь.

Щиро Ваш Георгій Зінчук.

P.S. Пане генерале, якщо колись я дам себе завербувати і запишуся в агенти іноземної розвідки, не забувайте про мою сповідь і знайте, що іду на цей крок винятково в інтересах співвітчизників і читачів нашої газети. Аби вони колись не попалися на ворожий гачок.

Остання гастроль імпотента Сливки

Як третій апостроф у слово з п’яти літер, потрапив на Всеукраїнську нараду керівників та господарів туристичних агентств і фірм начальник відділу країн Близького Сходу департаменту іноземного туризму Іван Петрович Сливка. Ту нараду проводила щойно призначена міністром культури й туризму кума помаранчевого президента, яка вирішила в такий спосіб познайомитися з господарством. Власне, на тому зібранні мали бути присутніми його дружина й донька, як офіційні власниці Сливчиної турфірми «Емір і Ко». Та, оскільки обидві були у відрядженні за кордоном (повезли чергову групу «човників» до Еміратів), Іван Петрович вирішив їх замінити. Не для того, щоб почути й переказати домочадцям, чого вимагає нова влада від їхнього сімейного бізнесу.

Сливка й без того знав, про що йтиметься на тій нараді і які керівні настанови звучатимуть з вуст колишньої естрадної співачки. Адже, як те заведено у державних установах такого рівня, промови для міністрів мають писати референти. Але ще Ленін учив, що організувати — означає не що інше, як знайти дурнішого від себе й змусити працювати. Тож референти звалювали ту роботу на керівників департаментів. А ті — на нижчих клерків, які працюють у профільному для даної теми відділі. Тож саме Сливці довелося готувати левову частину міністерської промови.

Сьогодні ж його більше вабив гучний бенкет, що очікувався після наради. А що він буде саме таким, Сливка здогадався хоча б з того, що простий фуршет не затіватимуть у крутому нічному клубі. Щоб не пропадало добро, він віддав друге запрошення своєму підлеглому, головному спеціалісту відділу 26-річному Василю Чуприні.

Цілий день у актовому залі Інституту міжнародних відносин жували словесну жуйку вчені та навколонаукові фахівці в царині культури та туризму, ділилися досвідом практики. А на закінчення новоспечений перший заступник міністра запросив усіх на двадцять другу годину до нічного клубу «Голівуд», де має продовжитися спілкування. Тільки вже неофіційне і без краваток.

Запрошення на корпоративну вечірку були іменними. На кожному вказувалися номер столика та місце. Тож законослухняні клерки всілися, згідно із квитками. А що більшість іногородніх учасників наради того ж вечора поїхала додому, то Іван Сливка опинився один за накритим на дюжину гостей столом. За сусіднім — спиною до нього — у гордій самотності возсідав молодший колега. Тут, біля самої естради не чути було тостів, які десь далеко у залі проголошувало начальство. Тож випивали, віншуючи один одного. А коли дійшли до третього тосту, який годилося б пити за прекрасних дам, звернули увагу на зграйку молоденьких дівчаток-тінейджерів. Вони, обіпершись на перила за спиною у чоловіків, стежили за дійством на подіумі, де саме дефілювали манекенниці.