Миша не давав мені спокою.

Ось і на цей раз він сказав:

— Підійди до неї, розпитай, що до чого. Я впевнений, що з вами щось не так.

— Що питати, якщо все вже сказано.

— Ти ніби з неба впав. З Клавою щось недобре діється.

Молдаван махнув рукою. Коли Цвях в черговий раз зупинив дробарку, підійшов до Клави.

— Що з вами діється. Валера на колючий дріт поліз. Його ледь не угробили. Ти постійно в сльозах. Ви кінчайте ребусами займатися.

Клава мовчки вислухала його і нічого не відповіла.

Миша намагався довести розпочате до кінця.

— Що в тебе там за мужик?

Клава заплакала і втекла в конторку.

Збентежений Молдаван підійшов до мене.

— Хвате ребусами займатися. Треба внести ясність у ваші відносини.

На наступний день Клава не вийшла на роботу. Я підійшов до тітки Жені, запитав, що з нею.

Жінка струсила пил з куфайки, відповіла:

— Вона сильно захворіла.

— Що з нею?

— Більше мені говорити нічого не дозволено.

Мишко стояв поруч під час нашої розмови. Не забув додати:

— Передайте їй. Якщо вона не прояснить ситуацію, він може накласти на себе руки. Нехай напише йому кілька рядків.

На наступний день тітка Женя передала мені ретельно згорнутий в кілька разів сірий папірець.

Тремтячою рукою розгорнув його. Там дрібним рівним почерком було написано:

«Милий мій Валера! Я тобі вже відкрила гірку правду, що ти у мене не єдиний мужчина, але не до кінця. Знаю, ти переживаєш, проклинаєш подумки мене, як це могло статися. Лаєш останніми словами. Дивуєшся і зневажаєш мене, що одночасно з тобою маю близькі стосунки з іншим мужчиною. Хочу, щоб ти все знав до кінця. Ось уже кілька місяців капітан Ольвач кожну свою нову зміну починає з мене. Видно, йому мало молодої дружини. Він викликає мене з барака. Під конвоєм веде до конторки, начебто для з'ясування тих або інших обставин. І знущається наді мною, скільки захоче.

Про це знають мої подруги, знає оточення капітана. Але всі мовчать. Його всі бояться. Він здатний на будь-що. З ним ніхто не хоче зв'язуватися. Мені він теж загрожує. Каже, що якщо не буду тримати язик за зубами, він мені щось виверне навиворіт».

Молдаван вирвав у мене папірець з рук. Швидко його прочитав.

— Я тобі що казав. Дізнайся спочатку, що до чого. Потім руки на себе накладай.

Перечитав листа кілька разів. Те, про що писала Клава, було жахливим і не вкладалося в моїй голові.

Миша між тим не витримав:

— Я, бля, під вишку піду, але урою цього рябого покидька.

— Ти що, Молдаван, у своєму розумі?!

— Своє щастя, Кулінар, треба захищати. Не дозволяти Ольвачу чіпати ваші почуття своїми брудними руками.

23.03.1952 рік

Коли Клава вийшла на роботу, ми на кілька хвилин з нею усамітнилися. Вона сховала лице на моїх грудях і заплакала навзрид.

— Клава, заспокойся!

— Як я можу заспокоїтися, якщо наді мною постійно знущаються.

Вона пильно подивилася мені в очі.

— Після моєї звісточки ти мене зневажаєш? Зізнайся чесно: зневажаєш?

— Як ти могла таке подумати? За що зневажати? Що капітан над тобою знущається.

— Що мене використовують як підстилку…

Вася Цвях включив дробарку. Всі зайняли свої робочі місця. Клава весь день проплакала.

Чим більше я її заспокоював, тим рясніше лилися сльози з її великих темних очей. Наприкінці дня вона стала задумливою. Вона замкнулася в собі. Очі її висохли від сліз. Вона нічого не говорила. Лише час від часу сумно посміхалася мені, що викликало у мене смутну тривогу.

На наступний день вона не з'явилася на об'єкті. Тітка Женя передала, що у неї нервовий зрив. Її на кілька днів звільнили від роботи. Як я не добивався, дізнатися у неї детальніше, що сталося, не виходило. Вона відверталася від мене.

Я розхвилювався: що з Клавою?! Коли трохи заспокоївся, написав їй маляву. Просив розповісти, що з нею сталося, чому вона не виходить на роботу.

На наступний день тітка Женя під великим секретом, щоб, не дай Бог, не помітили вертухаї, передала мені відповідь.

«Валера! Я так більше жити не можу. У мене вже немає сил терпіти його знущання. Зрозумій мене правильно. Я не можу відмовити нікому з охорони. Нічого не доведу борзим псам. Ситуація на їх стороні. Єдине, що я можу, це накласти на себе руки, до чого все більше схиляюся. У мене піднялася температура. Постійно мучать головні болі. Я знесилена. Лікарі не випускають мене на роботу.

Я не знаю, що робити далі. Особливо після того, як зустрілася з тобою. Але що б не сталося, ти повинен знати: єдиний чоловік, з ким я бачу своє майбутнє, це ти».

Прочитав листа і довго не міг прийти в себе. Помітивши це, напарники не стали мене чіпати. Стояв серед цеху, слухав різкі звуки дробарки і думав, що мене чекає попереду.

Коли дробарка зупинилася, до мене підійшов Миша. Він відвернув мою увагу від важких думок.

— Що стоїш, як бовдур?

Подивився на Молдавана. І показав сірий паперовий аркуш.

Він пробіг маляву. В його темних молдаванських очах спалахнула така іскра ненависті, що я мимоволі злякався.

— Я його, гада, урою, зараз же урою, — блиснув він темними очима.

Він кинувся бігти, але я зупинив його.

— Не поспішай, давай подумаємо.

— Нема що думати. Таким немає місця на землі.

— Ти ж не дав залізти мені на стіну з колючим дротом. І тепер я думаю, що це добре. Вже б нікому було розрахуватися з Рябим. Ми його все одно уроем. Але не треба поспішати. Треба все до дрібниць продумати.

— Що там думати. Таким покидькам не місце на землі.

— Ти відправиш його на той світ, чим підпишеш собі вирок. Слідчі почнуть розбиратися, що до чого. Вийдуть на мене і Клаву. Накинуть нам нові терміни. Це нам треба?! Його потрібно прибрати так, щоб комар носа не підточив. Начебто він загинув випадково.

Мишко зупинився. Сунув руки в кишені куфайки, старої, подертої, але яка все одно не могла приховати його спортивної фігури, як сірий старий картуз не міг спотворити його бронзове обличчя.

— Кулінар, напевно, ти прав. Нам треба все добре обміркувати, — сказав він подумавши.

Після тижневого нервового напруження мене попустило. Мені здавалося, що все, що відбулося, було не зі мною і Клавою, а з якимись сторонніми людьми. З дивовижним спокоєм я думав, як краще покінчити з цим чудовиськом у людській подобі, позбавити від нього себе і Клаву.

Іван Чуб, який був присутній при розмові, сказав:

— Ви не відкидайте ще один варіант. Треба піти до Ольвача і поговорити з ним по-доброму.

Миша зняв з голови сірий картуз, пом'яв його деякий час у руках, потім з надією в голосі промовив:

— А, може, дійсно, ти підійдеш до Ольвача, поговориш з ним, як мужик з мужиком. Може, бля, він тебе зрозуміє.

Сам про це думаю, але дуже сумніваюся, щоб це пихате фуфло змогло мене зрозуміти.

— Піди, спробуй по-хорошому, — сказав Чуб. — Можливо щось вийде.

25.03.1952 рік

Наступного дня я став шукати зустрічі з Ольвачем.

По зоні ходив високий стрункий чоловік. У таборі всі знали витягнуте біле обличчя з рудими цяточками, гострий ніс, високий лоб, який обрамляло руде волосся. Він був самовпевненим і швидким на прийняття рішень.

Як завжди, він тримав наган у руці, що наводив жах не лише на арештантів, але й на охорону. Лише зрідка він ховав його в кобуру. Я непомітно йшов за ним по п'ятах. Спостерігав, як він чіплявся до охоронців за те, що «жують соплі», прикладав руку до ув'язнених.

Одного разу він застрелив арештанта тільки за те, що той ненароком ступив на попереджувальну смугу.

Піднявся страшний шум. І чоловіче, і жіноче відділення відмовилися підкорятися табірному начальству. Ми всі лягли на бетон і кілька діб не піднімалися, вимагаючи покарати Ольвача. Це дійшло не тільки до обласного управління, але і до Москви. Ольвача заарештували, обіцяли в усьому об'єктивно розібратися.

Коли обурення вляглося, організаторів опору розігнали по інших таборах, а капітана залишили на місці. Кілька місяців він тримався скромніше. Не наривався на неприємності. Але кому-то в цій системі потрібно бути фашистом. Пороти матраци та подушки, робити ретельний огляд особистих речей в'язнів, давати їм в морду. Якщо треба, стріляти з нагана. Тримати нас рабами…

Після розмови з Молдованом і Чубом я дуже сподівався, що з капітаном можна домовитися. Нехай вибере собі іншу жертву. У таборі повно молодих жінок. Жодна з них не може йому протистояти. Тому, що вони знають, що чинити опір йому марно. Невже на Клаві світ клином зійшовся?!

Коли він зайшов до себе в Пентагон — двоповерхову будівлю з червоної цегли, — я поспішив за ним.

Мене пропустили до нього в кабінет. Він сидів все за тим же столом, що і в перший раз. На столі були розкидані папери, лежав пістолет. Він курив цигарку і переглядав папери.

Зустрів мене не дуже привітно.

— Заходь! — сказав він. — Відразу попереджаю. Якщо ще раз спробуєш втекти з табору, відразу потрапиш на той світ. Я зі стрілками вже переговорив. Попереджати не будуть. Відкриють стрілянину на поразку.

Мене неприємно здивував такий вступ. «Може, відразу розвернутися і піти, — подумав я. — З цього роя нічого не вийде».

Я розгубився. Дивився на його до блиску начищені хромові чоботи, на широкий ремінь який туго стягував його офіцерську форму, що підкреслювало його спортивно складену міцну фігуру.