Дивився на нього і згадував себе. Комірником пально-мастильних матеріалів. Тоді світ мені теж здавався добрим. Тоді я ще вірив усім без винятку людям.

Тепер-то знаю, що підлість можна очікувати в будь-який момент. І потрібно відкинути романтику, слідкувати, щоб тебе не використовували. Інакше залетиш в неволю, як я, або Клава.

У нашій бригаді близько десяти осіб. Ми знаходимось в роздягальні, відведеній для моториста бетономішалки. Тобто для Колі Ледньова. З іншого боку цієї будівлі знаходиться роздягальня для всіх вільнонайманих, де переодягається керівник всіх робіт на об'єкті виконроб Василь Іванович Галкін.

Це дуже скромний смаглявий чоловік невеликого зросту з чорним волоссям. Поки не чув жодного його крику. Зазвичай він довго втовкмачував тупим зекам, як треба виконати ту чи іншу роботу.

Коли в'язнів привезли на об'єкт перший раз, сталася неприємна подія. У виконроба стибрили з роздягальні верхній одяг, годинник і гроші. Роздягальня закривалися на замок. Ключі від неї були в одного чергового. Ніхто з ув'язнених туди проникнути не міг.

Здогадувалися, що сперли речі і гроші через кватирку. Але як це можна було зробити, ніхто пояснити не міг. На ноги підняли всю охорону. Керував пошуками Ольвач. Він бігав по об'єкту з наганом і погрожував.

Речі через високий паркан з колючим дротом, з обладнаною за всіма правилами прохідною, «піти» не могли. Це розуміли всі. Але як не старалися, знайти їх не могли. Поки Анатолій Іванович метався по об'єкту, погрожував ув’язненим, тихий Василь Іванович проводив своє розслідування. Поговоривши з кількома зеками, він вийшов на Соломона.

Це був високий, міцно збитий чоловік середніх років. Він мав незакінчену юридичну освіту, розряд по боксу і брав у зоні участь у багатьох розбираннях. Умів розсудити єдино вірно, що допомагало уникати конфліктів. Ми його боялися і поважали.

Виконроб поговорив з Соломоном без погроз, попросив його зробити все можливе, щоб йому повернули речі. Той обіцяв подумати і порадитися. Через деякий час всі речі виконроба, включаючи гроші і годинник, лежали на столі.

Після цього Василь Іванович перестав закривати роздягальню. Він розмістив там Соломона і всю бригаду з виготовлення бетону. Більше крадіжок не повторювалося. Бригада перебувала разом з виконробом до того, як її перевели до Моториста.

12.04.1952 рік

Останні записи я закінчив розповіддю про Соломона. Можу додати, що Костя жив в Одесі. Вчився. На танцях на майданчику затіяли бійку. Він втрутився. Кілька чоловік скалічив.

Коли слідчі почали розбиратися, відразу вийшли на нього. Заводії бійки якось зникли, розчинилися, а відповідати довелося йому. У зоні він теж тримається скромно. Не любить пускати понти. Але багато хто пам'ятає його важкий кулак. Знають, що він розсудить по справедливості.

Сьогодні нас привезли на об'єкт як зазвичай. Як завжди, шикували, зробили перекличку. Бригади розосередилися по своїх об'єктах. Ми зайшли в роздягальню Колі. Виконроб сказав, що належить бетонувати поли в одному з виробничих приміщень. Треба, щоб бетономішалка працювала сьогодні на повну потужність.

Соломон тут же розпорядився. Бригада на чолі з Колею висипала на вулицю. Моторист зайняв своє звичне робоче місце. Хлопці почали завантажувати бункер щебенем, підвозити до мішалки пісок і цемент.

В роздягальні залишилися я, Окуджава, Черчиль, Соломон і виконроб.

— Кулінар, — сказав мені Соломон. — Що стоїш? Зваргань нам по-швидкому щось похавати.

За кілька днів я взнав порядки в бригаді. До нашого приїзду вільнонаймані приносили підігрів, тобто передачу. Вони ховали все в обумовленому місці. Ольвач дуже рідко розкривав схованки. Для цього йому треба було переорати всю територію хімкомбінату, перевірити всі дірки в приміщеннях або завести вільнонайманого стукача.

Козли на будівництві були. В цьому ніхто не сумнівався. Але їх швидко вичислювали. Тому вони боялися по дрібницях стукати на своїх товаришів. Їх у таборі ненавиділи. При начальстві терпіли, але ті приходили в барак і отримували своє.

Соломон і Черчіль відправляли всіх мужиків на роботу, а самі сиділи в роздягальні. Випивали, хавали, шпилили в дурня. Лише зрідка з'являлися на вулиці, щоб показати охороні, що і вони працюють.

Кілька слів про Черчиля. Це невисокого зросту чоловік з починаючою лисіти головою. Досить молодий. Навчався в партшколі. Але залетів на крадіжці. У кампанії, в яку він втягнувся, пили, гуляли, дівок водили по готелях і квартирах.

Незважаючи на те, що кампанія складалася в основному з дітей обласного начальства, яке давало синам на дрібні витрати, грошей не вистачало. Почали займатися крадіжками. Чим далі, тим більше. Коли пограбували ювелірний магазин, на наступний день на них вийшли лягаві.

Справу передали до суду. Там Віті Черчилю, враховуючи те, що він з району, його батьки були простими роботягами, запропонували за гроші взяти всю відповідальність на себе. Так впливові батьки вигородили своїх дітей і Вітю заспокоїли: за груповуху більше дають. Не треба за собою тягнути у в'язницю ще когось.

Віті не залишалося нічого іншого, як зізнатися у пограбуванні магазину. І ось тепер він тягнув лямку за всіх.

Черчіль любив розповідати про міжнародне становище, про політиків, читав мораль тим, кого виховував Соломон, але більш всього досяг успіху в картах. Грав в очко. І майже завжди вигравав.

Багато хто сумнівався в його чесності, але довести, що він махлює, ніхто не міг. Таким чином, переклади та інші мізерні надходження ув’язнених осідали в кишенях Черчіля. Він міг собі багато чого дозволити, про що ми тільки мріяли.

Черчиль жив у Сімферополі, часто бував в Одесі. Тому вони з Костею швидко зійшлися.

Але мені так здається, що вони доповнювали один одного. У Кості була сила, а у Віті — гроші. Де силою, де грошима, але вони завжди домагалися свого, що дозволяло їм досить безболісно відбувати строки ув'язнення.

Я дістав ретельно приховану пляшку горілки, порізав сало, цибулю і хліб. Соломон розлив горілку. Василь Іванович кілька разів подивився в мою сторону.

— Не бійся, — заспокоїв його Черчіль. — Це людина перевірена.

Василь Іванови випив з нами, посидів кілька хвилин і пішов у своїх справах.

Розчервонілий Черчіль урочисто сказав Окуджаві:

— Діставай гітару.

Окуджава витягнув із схованки стару, розмальовану гітару, заспівав:

Мчит зеленая лента

По дороге стальной,

Я в один из моментов

От обиды шальной.

Гул колес, перестуки.

Всех улыбок не счесть,

В окнах машут мне руки.

Слава путникам, честь.

Рядом жизнь моя мимо,

Молодые года,

Близость к неутомимым

Скоростным поездам.

Провожаю их взором

Со всей жизни мечтой.

За колючим забором:

Хоть худой, но живой.

Що робить талант. Нам багато чого не подобалося в Окуджаві. І його прагнення зблизитися з Косяком, щоб мати когось з чоловіків, на халяву докурити бичок. Він і сам був не проти стати літерою «Г» або прийняти іншу позу, щоб йому почистили очко. Тільки спілкування з Молдаваном, Чубом і мною утримувало його від непродуманих вчинків. Пізніше Соломон, дізнавшись про такі схильності Окуджави, попередив його, якщо щось подібне трапиться, щоб той не наближався до нього на гарматний постріл. Любитель жінок, горілки і анаші стримував себе з останніх сил, щоб не перекинутися до Косяка, де його чекало, як йому здавалося, більш привільне життя.

Окуджава мало замислювався над вчинками та їх наслідками. У борделі життя текло само собою, кожен день приносив задоволення. Він не шкодував про те, що трапилося, йому хотілося ловити приємні моменти навіть за колючим дротом.

Ми багато чого прощали Окуджаві за його приємний голос, простоту і задушевність виконання пісень. Здавалося, що він співав не голосом, а душею.

Він діставав нас своєю простотою, талантом, який дається людині від природи, важливо тільки його не закопати в собі, виплеснути назовні для людей.

Мене пісня зачепила за живе, моє життя теж, як швидкий потяг залишає позаду роки, а нічого не зроблено. Моє щастя поряд, але я не можу їм милуватися, тому наші з коханою жінкою почуття топчуть хромові чоботи Рябого. «Не журися і не плач, кохана, — подумки звернувся я до Клави. — Я все одно зупиню нашого кривдника в його ганебних намірах. Не дам йому знущатися над нашими почуттями. Не сьогодні, так завтра. Недовго залишилося ходити вертухаю з наганом у руці. Він своє отримає».

Згадав не байдужого до всього, що відбувається, Мишу Молдавана. Він сказав мені:

— Тут, як на фронті. У тебе немає вибору. Або ти прикінчиш його, або він тебе. Інших варіантів немає.

Останнім часом я приховую від Миші свої наміри, знаючи його заводний характер.

Справа в тому, що і він, і я думаємо не тільки про те, як покінчити з Ольвачем. Мене особисто найбільше хвилює, щоб після його смерті я не залетів під вишку або на новий строк. Коли нас з Клавою звільнять, ми проведемо на волі з нею все життя. Не тут, за колючим дротом, а на Батьківщині, в Україні.

Дістав зошит, вирвав аркушик. Події останніх днів втягнули мене в свій кругообіг, відтіснивши на деякий час на другий план думки про Ольвача і про наше з Клавою щастя. Думав, як же можна знищити звіра на двох ногах.

Я згадав слова дядька Петра, що за колючим дротом не треба висовуватися. Бути сірим мужичком, маленькою мишкою, щоб не загриміти на новий термін, вирватися на свободу. Але ніколи не втрачати свою гідність. Життя ставить нас в такі умови, коли треба приймати рішення. Або опускатися до самого дна, або поставити на кін саме своє існування, але захистити свою честь і честь дорогої тобі людини.