Як перебороти себе, собі довести в першу чергу, що я ні в чому не винен. Інакше мене легко розкрутять, втягнуть у звичну слідчу гру і подадуть у суд справу так, ніби я скоїв злочин.

26.05.1952 рік

Мене знову перевели на млин. Давно вже не був на комбікормовому заводі. Зайшов в дерев'яну будівлю. Посередині — все та ж дробарка. Штабеля мішків у стін з правої і лівої сторін.

— Вася Цвях радісно подав мені руку.

— Чув, Ольвача вбило струмом високої напруги. Дострибався, козел.

Мені розповідали. Заскочив у трансформаторну будку. Потрапив під струм високої напруги.

— Туди йому й дорога. Як таких людей земля носить. Нічого людського.

Вітаюся з жінками, які вже приготувалися до роботи, чекають, поки Вася Цвях включить дробарку. Серед них нічим не виділяється Клава.

Підходжу до Клави. Обіймаю її. Тепер я нікого не боюсь.

— Чула, що Ольвача струмом убило?

— Чула. Весь табір тільки про це і теревенить.

— Але для нас може настати важкий час. Слідчі швидко зроблять висновок, що це я його вбив. Із-за ревнощів.

— Ти ж його не вбивав?

— Не вбивав.

— Невже будуть тягати?

— Швидше за все, будуть.

— За мене ти не турбуйся. Я їм нічого не скажу. У нас з тобою були випадкові зв'язки.

— Більше нічого.

— Я теж так скажу. Ми з тобою повинні говорити одне і теж.

Ми знову працюємо разом з нею. Дуже радісні і зворушливі хвилини. Кожен дотик до неї приносить мені задоволення. Хочеться бути з нею якомога довше. Дивитися в її великі карі очі, торкатися її пальців, говорити їй приємні слова.

Ми в такому ж ритмі, як і раніше, чітко виконуємо свою роботу. Приймаємо мішки з мукою, зав'язуємо їх, потім я ношу мішки і складую в штабель.

Брязкіт дробарки здається мені музикою, не помічаю хмару пилу, в якому ми всі перебуваємо. Мені б хотілося, щоб цей процес тривав нескінченно.

Але Вася Цвях вимикає дробарку, даючи всім кілька хвилин відпочинку. Підходжу до Клави. Очі її світяться радістю, але в них я бачу глибоко приховане занепокоєння.

Її моя інформація хвилює. Вона теж розуміє, що приховати її відносини з Ольвачем не вдасться. Її будуть викликати до слідчого, погрожувати, вимагати, щоб вона зізналася, що підмовила зека, щоб той розправився з ґвалтівником.

Все залежить від того, як складуться обставини. Якщо начальству табору вдасться відзвітувати за смерть Ольвача, як за нещасний випадок, нас ніхто не буде ні в чому звинувачувати.

Але можуть знайтися любителі правди і законності, які коли-то заглядали капітану в рот, які будуть говорити, що у нього було багато недоброзичливців, це вони влаштували смерть від струму високої напруги.

У нас з Клавою єдиний вихід — триматися до останнього. У смерті Ольвача ми не винні…

Існує презумпція невинності. Але коли ти сидиш перед слідчим, і він уже вважає тебе злочинцем, ти мимоволі відчуваєш себе винним. Тут важливо набратися сили і твердості, щоб кинути в обличчя слідаку: не чіпляйся до мене. Я не винен.

Незабаром мене викликали до слідчого. За маленьким столиком сидів молодий хлопець, якого величають Олексій Васильович. У нього кругле задоволене обличчя. Він зручно сидить за письмовим столом. Звисока дивиться на мене. Він дістав мою справу. Відкрив.

Мені здається, що він вже прийняв чарку для тонусу.

— За розкрадання сидиш? — Питає він мене.

Начальник складського господарства підставив. Я не крав.

— Скажи кому-небудь іншому.

— Вік волі не бачити.

— Гаразд. Де ти був, коли загинув Ольвач?

— В цей час ми вантажили щебінку. Я нікуди не відлучався з роботи.

— З ким?

— Разом зі всією бригадою.

— В яких стосунках ти знаходишся із Зоріною?

— Ми разом з нею працювали деякий час на млині. Звичайні відносини.

— А навіщо в порушення режиму додому до громадянина Козлова ходили.

— Було діло. Перепихнулись.

— Перепихнулись? Так?

— А чого собі відмовляти, якщо є можливість?

— Після звільнення збираєтеся одружитися.

— Самі розумієте. Звичайний прийом. Підманув жінку.

— Навіщо Ольвач вдарив вас у своєму кабінеті?

— Порушив режим. Ступив на попереджувальну смугу. Він побачив. Почав погрожувати наганом. Потім викликав у кабінет і давай виховувати. Я його вертухаем обізвав. Ось він і заїхав мені у вухо.

— На підстанції часто бував?

— Жодного разу. Нас до електроустаткування не допускають. Даремно ви, товаришу слідчий. До смерті Ольвача ніякого відношення не маю.

— Розберемося.

Слідчий мене «ганяв» близько години.

Вийшов у пригніченому стані. Мокрий. Точно такий, але інший молодий слідчий ганяв мене, коли розглядали справу про розкрадання соляри.

Невже мене знову запроторять за колючий дріт!? За вбивство менше десяти років не дадуть.

Як же буде викручуватися Клава? Адже її пов'язували з Ольвачем постійні відносини. Ох, і принизить же її Олексій Васильович. Буде смакувати кожну дрібницю її принижень. У неї більше передумов, щоб загриміти на новий термін.

Мене чекав Соломон.

— Напевно, мені волі повік не бачити? — сказав, витираючи піт з обличчя і важко зітхаючи.

— У нас закон, що дишло. Якщо потрібно знайти винних, запроторять кого завгодно. Але для того, щоб засадити тебе, у них немає жодних серйозних підстав.

— Всі його закиди спускав. Він нічого не міг мені доказати.

— Молодець! Ти не скоював ніякого злочину. Так і тримайся. Тільки тоді ти вийдеш на волю. Вони нічого тобі не можуть зробити.

29.05.1953 рік

Зазнавши невдачі з першою передачею, нарики вирішили взяти реванш. Зібрали гроші. По транссибірській магістралі вже мчав у купейному вагоні за Урал з далекого Ленінграда гонець зі спецтоваром.

На цей раз вирішили зробити висновки з минулого провалу. Через вільнонайманих Косяк влаштував зустріч з гінцем на хімкомбінаті. Товар повинні були передати з рук у руки.

І ось у підвальному приміщенні основного виробничого корпусу Косяк зустрів високого худого чоловіка кавказької зовнішності: з прямим носом, смаглявим обличчям і волоссям кольору смоли.

— Паша, — простягнув руку незнайомцеві Косяк.

— Серега Абрамян, — подав міцну руку незнайомець.

Поговорили про погоду в Ленінграді. Тільки потім Косяк перейшов до головного.

— Підігрів приніс? — запитав.

Гість поліз у портфель і дістав пляшку з-під горілки, заповнену рідиною і засургучену, як звичайна казенка.

— Не казенка тут? — засумнівався Пашка.

— Слухай, не ображай мене. Все зроблено, як домовлялися.

Косяк жадібно схопив пляшку. Але гість твердою рукою повернув її назад.

— Деньги спочатку, потім — товар.

— Скільки? — запитав Косяк.

— Шматок.

— Ми ж за вісімсот домовлялися.

— А те, що я перед тобою сиджу в зоні, нічого не варто?

— Але ми ж домовлялися за вісімсот, — стояв на своєму Косяк.

— Восемсот коштує товар. Решта — доставка.

Пашці страшно не хотілося переплачувати. Тим більше, гонець повністю залежав від них. Вони могли зробити зараз з ним що завгодно. І він вирішив віддати тільки початкову суму.

— Давай зробимо так, як домовлялися. Вісімсот рублів і по руках.

— Криса. Я проїхав стільки кілометрів, погодився зайти в зону, а ти мені торги влаштовуєш.

Косяк повернувся до дверей, дав знак братві. Вона на чолі з Босим ввалилася в приміщення.

— Він вимагає від мене шматок. Віддамо?

— Ми і так товар заберемо, — сказав Босий. — Він у наших руках.

— Ти чув, Серега. Давай пляшку.

Серега нічого не хотів чути і наполягав на новій ціні. Він знав, що потрапив у безвихідну ситуацію: в зоні, один проти злочинців, які не хочуть розуміти його доводів. Що б це йому не коштувало.

Пашка, зі свого боку, розумів, що доля гінця зараз повністю залежить від них. У гінця немає іншого виходу. Він у їх руках. Або віддасть за ту ціну, що домовлялися, або вони взагалі йому нічого не заплатять і силою заберуть пляшку.

Після безуспішних переговорів, Косяк кивнув братві головою, а сам силою хотів відібрати у гостя портфель.

Він потягнувся рукою до портфеля, але отримав несподіваний різкий удар в груди тонкою гострою заточкою. Він миттєво впав на бетонну підлогу.

Братва оторопіла від такої розв'язки. Навіть Босого миттєво пройняв піт. Але він не відмовився від своїх намірів. Він потягнувся до гостя, але зустрів запеклий опір. Серега різко встав з-за столу, тримаючи в руках заточку, з якою капали краплі крові.

— Не падходи, зарежу, — попередив він.

Всі притихли, убиті таким поворотом торгів. Нарикам не вдалося взяти реванш за невдалу попередню передачу.

Розв'язка цієї вийшла трагічною. Вони не тільки не отримали підігрів, але і назавжди втратили свого ватажка.

Йти на заточку ніхто не наважився. Братва очистила приміщення, залишивши на підлозі мертвого Пашку.

Інформація про цю подію дійшла до охорони. Небезпечного злочинця затримали. Подзвонили до Ленінграду, щоб навести довідки. Як з'ясувалося, Серега Абрамян вже відсидів своє за вбивство. Тепер був на підхваті у продавців наркотиків.

09.06.1952 рік

Я знайшов Клаву на млині. Зміна працювала, люди були покриті борошняним пилом. Разом з ними трудилася Клава, яка за останній час стала ще худішою. Я ледве впізнав її в літньому вбранні: у сірій спідниці, чорній куртці і світлій косинці.