Нік Ремені - Не плач, кохана!

Стогнала дробарка в хмарі пилу. Сильним струменем летіло в мішки борошно. Побачивши мене, Вася Цвях вимкнув дробарку. Вся зміна оточила мене.

— Звідки матрос такий узявся? — повернувся до мене Вася Цвях.

Всі з заздрістю дивилися на мене. І що я вільний, і що на мені матроська форма, а не подерта куфайка.

Вася міцно потиснув мені руку:

— Нарешті сталося. Кулінар на волі. Нехай вам з Клавою пощастить.

Клава зняла з голови косинку. Обтрусила її від пилу і застигла з широко відкритими очима. Вона з захопленням розглядала мою чорну форму, смугастий тільник.

— Дивлюся на тебе і думаю, — сказала вона: — ти це, чи не ти.

Я вперше обійняв її при всіх і поцілував.

— Повернись, — сказала вона, коли пристрасті трохи вляглися. — Дівки будуть сходити з розуму від тебе.

Коли мені видали гроші, щоб міг доїхати додому, вирішив частину з них використати на одяг. Купив морську форму: брюки-кльош, смугастий тільник, безкозирку. Широкий ремінь. Відчув себе моряком, ким я був до того, як втратив волю.

Скільки довгих років я мріяв про цю хвилину. І, нарешті, вона прийшла. Якщо в житті до чогось прагнеш, то обов'язково це вийде. Я прагнув до волі. І я її отримав.

Мене ще кілька разів викликали на допит. Але слідчому нічого мені було поставити в провину. Він висував припущення, не маючи ніяких доказів. Намагався заплутати і залякувати мене. Але з кожним наступним допитом я відповідав все впевненіше.

Не добившись від мене бажаних показань, він перекинувся на Клаву, намагаючись з її допомогою затягнути мене в свої пута. Клава теж трималася однієї зі мною версії. Не давала слідаку ніяких зачіпок, але він її теж намагався розкрутити, щоб з нічого зшити кримінальну справу.

Це обставина псувало радісну картину мого звільнення. Коли ми залишилися з Клавою одні, я сказав, що не можу кинути її в цій ситуації, буду чекати її звільнення.

— Тобі треба негайно їхати звідси, поки вони тебе не посадили. Мене продовжують викликати до слідчого. Задають питання, які мають безпосереднє відношення до тебе. Їдь негайно!

— Я боюся тебе втратити. Мені здається, що якщо я поїду, ми з тобою ніколи не зустрінемося.

— Зі мною нічого не станеться. І їхати мені, крім тебе, нікуди. У мене зовсім нікого немає. Завдання моє полягає зараз у тому, щоб відбитися від слідчого. Як тільки закінчиться мій термін, я приїду до тебе.

— Я буду переживати за тебе. Кожен день на волі мені здасться довше, ніж тут. Ні, я залишуся до твого звільнення.

— Прошу тебе, не роби дурниць. Негайно виїжджай! Інакше ми з тобою можемо отримати новий термін.

Після довгих умовлянь я погодився поїхати без Клави. Може, вона, дійсно, права. На батьківщині їм мене не так легко дістати. А тут можуть у будь-яку хвилину пов'язати, і на довгі роки запроторити за колючий дріт.

Клаву вони можуть ще якийсь час тягати, домагатися від неї свідчень. Але як пов'язати з нею загибель Ольвача від струму високої напруги на зоні, де вона ніколи не була.

— Нехай буде по-твоєму. Я постараюся до твого приїзду вирішити всі проблеми. Приїжджай.

Я дістав сумку. Вийняв звідти чорні туфлі.

— Це тобі.

— А як ти доїдеш?

— Як-небудь доберуся.

— Не треба мені подарунків.

— Одягай, не соромся. Гроші вже заплачені.

Очі Клави засвітилися радістю. Ось уже скільки років її ноги, крім валянок, кирзових чобіт і важких грубих черевиків нічого не бачили.

Вона зняла черевики. Одягла легкі, мініатюрні, чорні туфлі. Присутні не могли приховати свого захоплення. Вони заплескали їй в долоні, немов естрадній співачці.

Дивлюся, як добре сидять туфлі на її худих, але струнких ніжках. І уявляю наше майбутнє життя. Чи то ще буде. Я вдосталь накормлю її здобними булочками, пряниками, печивом, тортами, щоб вона могла покінчити зі своєю худобою. Буде їсти те, що душа забажає.

Я не буду підпускати її до важких робіт. Більше ніколи в житті вона не буде тягати такі, як зараз, мішки. Я допоможу їй здобути освіту, щоб вона, як дружина Чуба, виховувала дітей. Або сиділа за столом у конторі, зводила дебет з кредитом.

Щоб ноги її погладшали, покруглішала дупа, щоб можна було сказати: взяв у руки — маєш річ.

Охоронці не дають нам насолодитися хвилинами прощання. Вони показують на годинник: завдання понад усе. За нього з них спитають.

Я кажу Клаві на прощання:

— До скорої зустрічі на волі!

* * *

Проводжати мене додому прийшов Чуб разом з Гульнарою. Вона тягнулася за ним, як голка за ниткою. Ні на крок не відставала від Івана. Я був приємно вражений його новим одягом. Він був взутий у чорні, начищені до блиску туфлі, на ньому добре сидів світлий костюм, підкреслюючи його жилаву, худу фігуру.

Голову його вкривало чорне жорстке волосся. Він раз у раз пригладжував непокірну шевелюру. І, видно, пишався нею.

Він передав мені пакет.

Взяв його в руки і здивувався:

— Він нічого не важить.

Ці слова приємно здивували Івана. Він сказав:

— Передай Іришці. І їй на шапку вистачить, і дітям, і онукам.

— Що це таке?

— Шкурки ондатри. Сам наловив капканом.

— Хороший подарунок. Нічого не скажеш. І везти буде легко, і дефіцитний товар. У нас ондатрові шапки вдень з вогнем ні в магазині, ні на базарі не знайдеш.

— Обіцяй мені, що як тільки повернешся на батьківщину, відразу поїдеш у Миргород. Поклонишся за мене місту, Іришці, дітям і онукам. Скажи, що тут я знайшов собі підтримку і опору.

Іван взяв за плечі й міцно пригорнув до себе Гульнару. Маленька смуглява жінка з круглим обличчям покірно пригорнулася до високого худого Івана. Запевнила мене:

— Передай у Миргород, що ми тут не пропадемо.

Іван усміхнувся:

— З такою бойовою, вже перевіреною подругою мені самі грізні випробування не страшні.

— Обов'язково поїду в Миргород. Передам.

— Ти скажи Іришці, що не встиг шкурки вичинити. Нехай попросить хорошого майстра. Обов'язково хорошого. Не дай Бог, попаде на халтурника. Все хутро зіпсує.

Маленька кругловида Гульнара підтримала чоловіка:

— Треба обов'язково звертатися до досвідченого майстра.

— Обов'язково, тільки до хорошого, — ще раз наголосив Іван. — Що їдеш без Клави?

Хотів її зачекати, але вона не погодилася. Боїться, щоб мене по новій не пов'язали. На батьківщині мене важче дістати, а тут можуть взяти в будь-який час і звинуватити в смерті Ольвача.

— Вона права. Біжи звідси подалі.

— Поки вона звільниться, влаштуюся на роботу, знайду житло.

— Приїде на все готовеньке, — здогадався Іван.

— Постараюся зробити все, щоб не доставляти їй зайві клопоти.

На прощання Іван міцно обійняв мене:

— Будьте щасливі з Клавою! Більше ніколи сюди не потрапляй. Ти чуєш, Валера.

— Я буду згадувати роки, проведені тут, як велике в моєму житті непорозуміння, як поганий сон. Буду десятою дорогою обходити ситуації, за якими стоїть кримінальний кодекс, і підлих людей.

— Хочу вірити, що ми з тобою тут ніколи не зустрінемося, — сказав Іван.

— А тобі я хочу побажати, щоб ти знайшов тут друге щастя, щоб твоє життя не перетворилася на каторгу.

— Спасибі, друже. Після того, що ми з тобою пережили, мені ніякі труднощі не страшні. Правда, Гульнара?

Жінка ще тісніше притулилася до Івана, впевнено сказала:

— Я в образу його нікому не дам.

19.06.1952 рік

Великому вождю і вчителю радянського народу товаришеві Сталіну Йосипу Віссаріоновичу.

Ми, учасники республіканської наради передовиків сільського господарства Радянської України, як і весь український радянський народ, шлемо великому вождю і вчителю радянського народу свій палкий, сердечний привіт і свої найкращі побажання доброго здоров'я на благо нашої квітучої Батьківщини і всього прогресивного людства, що веде боротьбу за мир у всьому світі.

Газета «Правда» від 5 квітня 1952 року

Давно не робив записів. Не було можливості займатися ними в дорозі. Тепер вдома. Можу згадати, як доїхав.

Ми проїжджали Урал, поїзд мчав мене в європейську частину Росії. Табір залишився позаду. Я радів і просив Бога, щоб ніколи туди не повернутися. Навіщо мені багата, красива, неосяжна країна? У мене є своя Україна, де знаходиться мій дім, мої батьки і друзі, де я збираюся з коханою жінкою прожити залишок життя.

Нехай Сибір освоює той, хто цього хоче. А мені потрібна Україна. Я хочу жити в ній постійно, хочу, щоб мене насильно більше ніколи не посилали на освоєння далеких, не потрібних мені територій.

Тільки коли паровоз застукав колесами по європейській частині Радянського Союзу, я зітхнув вільно. Я дав собі клятву ніколи не втручатися в конфліктні ситуації та уникати негідників. Саме із-за них ні в чому неповинні люди закінчують життя самогубством, потрапляють за колючий дріт. Я дав собі клятву, що буду робити все можливе, щоб ніколи не потрапляти на інший бік Уралу.

До Москви їхали з тиждень. Ті запаси, які у мене були, швидко вичерпалися. Вже перед самим приїздом до столиці з'їв останню хлібину.

Кілька днів валявся на третій полиці вагона. Щоб не збуджувати апетит, вставав тільки в туалет. У вагоні розмовляли пасажири. Їли, пили. До мене долинав запах пиріжків з картоплею і лівером. Я чув, як булькала вода, яку наливали в склянку з пляшки. Закривав очі і вуха, щоб всього цього не бачити і не чути, не вдихати запахи, від яких мене нудило.