Не знаю, як би доїхав до столиці, але коли весь світ рушився, рахував час у дорозі по годинах і хвилинах, хтось торкнув мене за плече.

— Злазь! Підемо провітримося.

Зіскочив з третьої полиці. Переді мною стояв середнього росту, стрункий чоловік у морській формі. Коли зайшли в тамбур, запитав прямо:

— Де служив, моряк?

Я знітився: брехати безглуздо. Він задасть два-три питання і зрозуміє, що ніякий я не моряк.

— Ніде. У 1944 році в Находці начальник складу сторожових катерів змусив мене загнати машину соляри. Йому треба було погасити борг. Програвся в карти. Загребли нас удвох і відправили рубати тайгу. Відтрубив у таборах вісім років.

— А форму де взяв?

— Купив.

— Ясно. Тепер голодуєш.

На першій же станції Віталій Арсентійович, так звали чоловіка, вискочив на платформу, купив з десяток пиріжків.

— Пригощайся, — віддав мені.

— Незручно. Вперше бачимося.

— Бери. Не соромся. Мене теж життя крутило. Бували ситуації складніші, ніж у тебе.

Взяв загорнуті в папір пироги. Поки жадібно з ними розправлявся, Віталій Арсентійович розповів, що служить у Владивостоці, їде додому на побивку.

Ми з ним проговорили до самої Москви. Далі наші дороги розійшлися. Він проводив мене до Київського вокзалу, посадив на поїзд у Суми, а сам поїхав у гості до сестри.

Вранці наступного дня приїхав на свою станцію. Поїзд «Москва — Суми» зупинився на першій платформі. Зайшов на старовинний вокзал, побудований ще в минулому столітті. Біля кас юрмилися люди. У залі очікування не було вільних місць.

Вирішив не витрачати час даремно. У одного з пасажирів дізнався, що автобуси в моє село не ходять. Близько двадцяти кілометрів належало йти пішки або, в кращому випадку, добиратися на попутних машинах. Але це мене не лякало. Моя душа рвалася додому…

Зайшов у двір з городів. Відкрив потемнілу від часу дерев'яну хвіртку. І зупинився. Двір заріс споришем. Низькою травою з маленькими листочками. Вона суцільним зеленим килимом вкривала весь двір.

Невелика веранда потемніла. В деяких місцях внизу дошки погнили. Відразу за верандою, вздовж будинку, тягнувся, обгороджений штахетником, палісадник з квітами. На мене війнуло знайомим з дитинства запахом любистку.

Біля високого дерев'яного паркану від вулиці лежали дубові дрова, які залишилися, напевно, з минулої зими.

Подивився на сараї, які були проти будинку. Великий для корови і сіна. Поруч з ним стояв поменше для поросят.

Рідний дім! Скільки я згадував про тебе в холодних незатишних бараках, скільки снився ти мені. Здавався таким далеким, до якого треба йти і йти, до цього будинку.

Кузя, якого я знав маленьким цуценям, гавкав щосили. Не визнав свого господаря. Стурбована мама вийшла на Ґанок. Побіжно глянула на мене. Невисокого зросту, в білій хустині, під якою ховалося сиве волосся. Прокричала:

— Павло! Вийди! Морячок якийсь. Мабуть, заблудився.

Батько в сірому бавовняному костюмі, з цигаркою за вухом. У домашніх капцях з'явився у дверному прорізі слідом за нею. Кинув незадоволений погляд у мою сторону.

— Ти не туди потрапив, безкозирник. Заблудився.

Стояв, не знаючи, що їм сказати. Самим рідним і близьким мені людям. Як повести зі своєю собакою, яка продовжувала розриватися у дворі. Стояв і мовчав.

— Туди, туди, — нарешті знайшовся.

Батько, раптом, уважно подивився в мою сторону, прокричав:

— Матір, та це ж Валерка!

Майже цілу ніч ми просиділи з батьком і матір'ю за столом. Я все розповідав, розповідав… Вони все запитували, питали… І, здається, що цим питанням і відповідям не буде кінця. Але втома і переживання зробили свою справу: десь опівночі я міцно заснув прямо за столом…

Моїх однокласників у селі не залишилося. Одні роз'їхалися по величезній країні. Інші загинули на війні. Кілька разів ходив до клубу. Там сиділа одна безвуса пацанва і дівчатка.

Останніх купила моя матроська форма. Вони навперебій запрошували мене танцювати. Після танців верталися юрбою додому. Галя Митрусева, яка в моїй пам'яті ще бігала під стіл, взяла мене під руку і ніяк не хотіла відпускати.

Через кілька днів, добре підвипивши з батьком, знову пішов до клубу, але до мене ніхто не підійшов. Галка Митрусева зробила вигляд, що мене не помітила. Молодь лузала насіння, час від часу поглядала в мою сторону і посміхалася.

Спочатку не зрозумів, що до чого. Чому так різко все змінилося. Але коли почув у кутку вимовлене пошепки «зек», все стало ясно.

По селу пішов поголос, де я «плавав». Молодь стала дивитися на мене з побоюванням. А деякі з неприхованою іронією.

Ванька Онилкин, якого я пам'ятав ще маленьким, при зустрічі зі мною єхидно посміхнувся і запитав:

— Якими морями ви плавали, дядь Валера?

— Дай Боже, щоб тобі не довелося побувати там, де мені. Дуже суворі моря.

Ванька замовк і більше нічого у мене не питав.

Після цього мені соромно стало ходити до клуба. Витримувати скептичні погляди в свою сторону. Кого? Безвусих сопляков і самовдоволених дівчаток.

Повністю віддався роботі по дому. Підремонтували з батьком сарай для худоби. Він давно приготував дошки, але руки ніяк не доходили.

В один із днів вирішив виконати прохання Івана Чуба. Взяв квиток і поїхав у Миргород. Сім'я Івана жила в окремому будинку на околиці міста. На мій стук у хвіртку, вийшла Іра. Зупинилася на мить, потім кинулася мене обнімати. Примовляла:

— Нарешті ти отримав довгоочікувану свободу. Раді тебе бачити в нашій рідній Україні.

Жінка завела мене в добротний дубовий будинок, в найбільшій кімнаті прямо на столі стояв портрет в рамочці. Я впізнав у ньому свого друга. Був він у солдатській формі. Видно, знімок був зроблений в армії. З чорною чуприною на мене дивилася вперте лице механізатора. Ще не було зморшок біля очей, ще виднівся пушок ніколи не голених вусів.

Іра показала кімнати та допоміжні приміщення і сказала:

— Це все він. Чоловік, батько і просто чудова людина.

Коли ми випили по стопці самогону, я дістав подарунок Івана, передав жінці. Вона швидко розгорнула і не могла намилуватися ондатровими шкурками.

— Ну й чоловік. І дітям і онукам шапки зшиємо. Вистачить на кілька років. Розкажи, як він там влаштувався.

Я не став нічого приховувати. Розповів всю правду. Що Іван пристав у прийми до казашки Гульнари — надійної, люблячої його жінки.

— Навіть так! — Ірина випустила шматочок ковбаси, який тримала в руці.

— Не засуджуй його. Інакше він би не вижив. Навіть деревам, навіть рослинам потрібні коріння, які б пов'язували їх з землею. Інакше вони засохнуть.

Розповів про декілька спроб Івана покінчити з собою, що нам удвох довелося посидіти в карцері, щоб він не вчинив непоправного: не покінчив з собою.

— Йому нікуди подітися. Якщо засуджувати, то треба мене, що побоялась труднощів, не поїхала до коханого чоловіка.

Ірина заплакала і сказала:

— Нехай вони будуть щасливі. Я кожен день проливаю сльози, але вчинити по-іншому не могла. Як згадаю сіру будівлю політичного ізолятора, все у мені перевертається. За тиждень відбувається кілька вбивств. Це теж в мою голову не вкладається. Я б боялася ходити по вулицях. А любов на снігу, а тріскучі сибірські морози… До всього цього я б не змогла звикнути.

Сльози потекли по щоках жінки. Вона розридалася. Коли трохи заспокоїлася, промовила:

— Він назавжди залишиться для нашої сім'ї і чоловіком, і батьком, і дідом. Він для нас все. Одним словом, глава сім'ї. І заміж я не збираюся виходити. У мене є чоловік. Він залишиться моїм чоловіком. Навіть, якщо ми офіційно розлучимося.

24.06.1952 рік

Так пролетів незабутній місяць. Батьки жили дуже бідно. Зарплати не отримували. Крутилися за рахунок підсобного господарства. Я їх не обтяжував. Нічого не вимагав. В їжі був скромний.

Але батьки все частіше стали запитливо поглядати на мене. Я кілька разів зустрічався з головою колгоспу. Він весь час заводив розмову про роботу. Чоловічих рук, мовляв, не вистачає. Одного разу мене викликали у правління колгоспу. Голова запитав:

— Відпочив?

— З батьком наводимо порядок вдома, — відповів йому.

— Пора за справжню роботу братися.

Він подумав трохи. Ймовірно, як краще мені запропонувати. Потім виголосив з розстановкою.

— У нас руки скрізь потрібні. Скотарьом на третю ферму підеш? Недалеко від вас. І розпорядок дня там хороший. Вважай, по-домашньому будеш працювати.

Обіцяв подумати. Коли мої батьки почули про пропозицію голови, вони в один голос заявили:

— Тікай у місто, поки тебе тут не захомутали. А то за паличку будеш працювати цілодобово.

— Дядько Петро тобі на перших порах дасть притулок, а потім і своє житло знайдеш, — сказала мама.

— Їдь, синку, — додав батько.

Дядько Петро жив у маленькому будинку на околиці міста. Незважаючи на те, що мої батьки зарізали гусака, дали кілька шматків сала і ще їжі, зустрів він мене без особливого захоплення. Сім'я жила в страшній тісноті.

Передав дядьку лист батька, в якому він просив, щоб пожив у нього кілька місяців. Він довго вертів в руках папір, поглядаючи на свою повну дружину, яка була від мене не в захваті. Потім сказав:

— Йдемо, куточок покажу.

Для мене поставили розкладачку в будинку, де жив син з невісткою. Відразу пообіцяв їм, що тут довго не затримаюсь.

Для того, щоб отримати паспорт і прописатися, мені належало стати на військовий облік. Коли майор побачив довідку про звільнення з табору, він підняв такий хипиш, хоч тікай з кабінету.