— Ти чого сюди приїхав?! Що тобі тут треба? Забирайся з міста в своє село. Все одно тут ти ніде не влаштуєшся, — точно запрограмований, повторював він.

— Нікуди я звідси не піду, ви зобов'язані мене поставити на облік.

— Не поставлю.

— Буду скаржитися.

Після тривалих дебатів він зрозумів, що мене не переконати і взяв мій військовий квиток. Мене поставили на військовий облік. Потім з такими ж потугами отримав паспорт.

У мене була довідка про звільнення, де вказувалося, що на підставі статті такої-то карного кодексу я вісім років провів у таборах. Поклав її в паспорт. Щоб відразу знайомилися, не задавали мені зайвих питань.

Начальник відділу кадрів насосного заводу, куди відразу пішов, тому що скрізь висіли оголошення зі словом «потрібні», розгорнув паспорт, подивився довідку, повернув мені документи назад.

— Ми тимчасово не потребуємо кадрів, — сказав рішуче.

Заперечив йому. Мовляв, біля заводоуправління все завішане оголошеннями зі словом «потрібні».

— Йди-йди. Нам кадри тимчасово не потрібні.

Довго ходив по колу. Вже втратив всяку надію і подумував про повернення додому. Мене не лякала ніяка робота. На фермі для великої рогатої худоби теж люди трудяться. І нічого: живі. Але працювати, отримуючи копійки натомість, я не хотів.

Своїм горем поділився з сином дядька Петра Іваном.

— Іди до нас в гарячий цех. У нас не відмовлять.

Він привів мене у відділ кадрів рафінадного заводу. Начальник зустрів нас привітно, але коли побачив злощасну довідку, задумався. Викликав начальника цеху. Передав йому паспорт і довідку, запитав:

— Візьмеш?

— Доведеться, — відповів той, лише мить повагавшись. — Третій день лінія простоює.

У гарячому цеху небагато людей витримували. Тягати важкі мішки з цукром при високій температурі, коли з одягу одні труси і халат, для багатьох було непосильно.

Вони не рубали ліс при сильному морозі, не замерзали в холодних бараках. Не харчувалися баландою зі шматочками підозрілої риби. Тому робота в гарячому цеху їм здавалася нестерпною.

Мене труднощі не лякали. Брався за будь-яку роботу, зносив нестерпну спеку, як у свій час холод.

В цеху спочатку за очі називали мене «Валера зек», а потім — просто Валерою.

Праця була важка, але це компенсувалося пристойною зарплатою, робочим в першу чергу на заводі виділяли ділянки під забудову, що для мене було дуже важливим. З перших днів на заводі я мріяв про власний будинок.

03.08.1953 рік

Ще від батьків я послав Клаві лист на адресу Івана Чуба, сподіваючись, що він її застане. Вона дала відповідь. Я його отримав перед самим від'їздом у місто.

Коли мама дізналася, що за дівчина мені пише, вона дуже засмутилася.

Зечка? — запитала сумно. — Невже ти нормальну дівчину не знайдеш?!

Скільки не пояснював їй, що Клава і є нормальна дівчина, що вона залетіла у в'язницю із-за дурниці, як і я.

Але мама відмовлялася що-небудь розуміти. При кожному нагадуванні про Клаву у неї псувався настрій.

Перед від'їздом я просив її, щоб вона в обов'язковому порядку передавала мені всі листи Клави. Матуся кивнула головою, але нічого не сказала. Не припускав тоді, чим все це обернеться.

* * *

Минуло кілька місяців, як опинився вдома. Але від Клави не отримую ніяких звісток. Не знаю, що з нею сталося. Писав листи у виправно-трудовий табір, Івану. Жодної чіткої відповіді. Іван написав, що незабаром після мого від'їзду Клаву перевели в сизо. Всі його спроби навести більш детальні довідки не увінчалися успіхом.

Скільки я не домагався хоч який-небудь звістки про долю Клави, нічого певного не отримував у відповідь.

Подумав, що вона потрапила знову в якусь історію. Опинилася невідомо де. Її знову замели на кілька довгих років. Я викрутився з Ольвачем. Її могли звинуватити, що вона намовила кого-небудь, щоб прибрати капітана, який над нею знущався.

Знімав квартиру в приватному секторі неподалік від заводу. По гудку ходив на роботу.

Разом зі мною ходила туди й Ліда. Це була худа жінка років тридцяти п'яти з білим фарбованим волоссям. Спочатку вона обмежувалася короткими розмовами зі мною про погоду та інші незначні речі. Мабуть, до неї дійшли чутки про моє минуле.

Вона дуже обережно поводилася зі мною. Відсікала навіть елементарні спроби зійтися ближче. Я теж не наполягав. Обмежувався короткими загальними розмовами.

Зона навчила мене обережності. Боявся потрапити в залежність від підлої людини. Підлими можуть бути не тільки чоловіки, але і красиві жінки з дзвінкими голосами, які випромінюють порядність і повагу.

Приятелі по заводу намагалися познайомити мене з самотніми подругами, у яких навіть були квартири. Але я чекав єдину, яку кохав.

10.11.1952 рік

Нічого не розповідав Ліді. Навіщо розповідати, який шлях пройшов за вісім років табірного життя. Але з деяких пір становище змінилося. Ліда стала проявляти до мене активний інтерес.

Фарбована блондинка в той день чекала мене на прохідній. На заводі видали зарплату. Гроші тріщали в руках. І я любив цей тріск, який піднімав мене в очах оточуючих. Не цурався ніякої роботи, не відмовлявся працювати по вихідних. Зате купував собі одяг, добре харчувався.

Приїжджав додому з подарунками для батьків. Це було для мене найбільшим святом. Коли очі батька і матері світилися радістю. Вони обходили мене, як дитину. Батько з гордістю говорив сусідам:

— Це мій з міста привіз.

Мама теж не тямила себе від радості:

— Як добре, що ти не залишився в колгоспі. Не бачив би тут ні вихідних, ні прохідних всього за один трудодень, на який нічого не можна купити.

Ліда, з маленькою голівкою, з кирпатим носиком, нагадувала мені лисицю. Вона сказала вкрадливим голосом:

— Вирішила тебе почекати. Як-то не хочеться одній йти додому. Получка — це маленьке свято.

Був у відмінному настрої, відповів:

— Так тому і бути. Йдемо разом.

Ми зайшли в магазин. Кожен купував своє.

Ліда ненав'язливо запропонувала:

— Треба відзначити свято.

— А де? — запитав я.

— Йдемо до нас. Мама сьогодні в нічну зміну.

Погодився. Без задньої думки в голові.

Ми з Лідою довго сиділи у неї вдома. Вона пропонувала такі тости, від яких важко відмовитися. Пив по повній, поки не відключився.

Вранці мене розбудила Ліда. Вона зірвала з мене ковдру, сказала:

— Піднімайся, пора на роботу.

11.11.1952 рік

Більше не буваю у Ліди вдома. Ми з нею обмежуємося тим, що ходимо на роботу і з роботи. Але сьогодні вона мені сказала, що у нас буде дитина. Здивувався. Ми з нею побули разом всього одну ніч.

— Хіба цього недостатньо, щоб з'явилася дитина? — запитала вона.

Ми йдемо деякий час мовчки. Переварюю інформацію. Треба ж потрапити в таку безглузду ситуацію, коли нічого не пам'ятаєш. Була у нас близькість чи ні. І як тепер себе вести. Адже Клаву не проміняю ні на кого.

— Давай зайдемо до нас, — ласкавим вкрадливим голосом пропонує Ліда. — Мама курку зарізала. Поїмо потрохів.

— Не можу. Дядько Петро сьогодні запрошує.

— Не знала, що ти такий незговірливий.

Зупиняюся. Дивлюся в її маленькі блукаючі очі. Кажу:

— У мене є улюблена жінка.

— Де вона? — сміється Ліда. — Не бачу. Ти живеш холостяком.

— Так складаються обставини, але ми все одно будемо разом.

Йду до дядька Петра. В його будинку яблуку ніде впасти. У дворі онуки граються. Дружина з невісткою на кухні. Миють посуд. Голосно розмовляють.

Пригощаю дітей цукерками. Озираюся на всі боки.

Дядько Петро сидить за хатою в саду.

— Іди сюди, — говорить і махає мені рукою.

Зупиняюся в нерішучості.

— Підходь, не бійся, я не кусаюся, — і показує мені на колоду, яка потемніла, поросла мохом. — З чим прийшов? Як там на заводі?

— На заводі добре. А в особистому житті є проблеми, — обережно сів на колоду, бо боюся забруднити нові штани.

— Та не бійся, що забрудниш, принось штани, дружина випере.

— У неї і так є, для кого прати. Сім'я — десять чоловік.

— Справжні твої проблеми залишилися позаду, коли вийшов з табору, — каже дядько, повертаючись до початку розмови.

— Зараз у мене така ситуація, хоч знову за колючий дріт біжи.

— Не перебільшуй. Не може бути такої ситуації.

Розповів йому про свої особисті проблеми. Що чекаю свою улюблену жінку, яка давно вже повинна була приїхати, але не з'являється, від якої немає ніяких звісток. Напевно, запроторили її знову років на десять.

Про лисицю Ліду. Підпоїла мене, переночували ми з нею лише один раз. Тепер вимагає: женись. У нас буде дитина.

— Ні в якому разі не одружуйся. Якщо вона тобі вже зараз влаштовує такі підлості, що буде потім.

— Я б хотів, щоб моя дитина не була сиротою при живому батькові, — відповідаю йому.

— Не подобається мені ця історія. Щось тут нечисто. Переспали одну ніч і одружуйся. Ти поцікався, з ким вона до цього яшкалась, — радить мені дядько.

«Дійсно, — думаю. — Як я раніше про це не здогадався?!».

— Жінку треба вибирати таку, щоб за тобою у вогонь і воду, — каже мені дядько Петро. — А ця. Що вона тобі може дати? Буде цвяхи все життя забивати.

— Спасибі, дядьку Петро, ваші слова додавали мені сили і мудрості за колючим дротом. І зараз додають. Порадьте, що мені робити? У мене є кохана жінка. Вона повинна була звільнитися відразу за мною. Минув час, а від неї немає ніяких звісток.