— Товариші арештанти! Партія Леніна — Сталіна не дозволяє відсиджуватися в бараках за будь-якої погоди. Ми повинні єдиною ходою з усім радянським народом боротися за виконання народногосподарських планів. Посилання на погоду тут не доречні. Вона буде такою ж і завтра і післязавтра. Тому негайно вирушайте на рубку лісу. Чесною працею ви повинні спокутувати свою провину перед державою і своїм народом.

Генералу посипалося багато запитань. Але він не став відповідати на них, пославшись на те, що дуже холодно. Він готовий відповісти на них в інший час і в іншому місці. Він розвернувся і поспішно зник у двоповерховій будівлі керівництва табору. Він боявся за свій ніс.

А ми змушені виїжджати в тайгу, тому що партія і уряд вимагають від нас виконувати величні плани, поставлені перед народним господарством. І ось ми, охоплені всенародною ініціативою, готуємося до поїздки в тайгу. Іван Чуб показує дірку у валянку. Рука пролазить. Нога, вважай, на вулиці.

Віддаю Івану запасну пару онуч. Він в упор дивиться на мене:

— Не шкода?

— Бери, бери. Підремонтуєш, віддаси.

Він намотує на ногу онучу. Встромляє в дірявий валянок.

— Це ще куди не йшло. Деньок як-небудь перекантуюсь.

Ми натягуємо на себе куфайки. Одіваємо під них все, що є. Відкатуємо шапки-вушанки. Зав'язуємо їх на підборідді. Виходимо на подвір'я.

Там уже шикується в декілька шеренг братва. Вертухаї походжають вздовж строю з автоматами.

— Мерщій! — квапить нас сержант Іванько. — Не затримуйте інших.

— Сержант! Не поспішай, як голий до баби, — кидає йому Косяк. — Самі розуміємо, що мерщій.

Косяк на ходу застібає теплі ватяні штани. Напевно, когось із підерасів, тобто петухів, грабонув. У самий останній момент запозичив.

— Дивіться! — звертає нашу увагу на Косяка Молдаван. — Боїться, що відморозить чоловіче достоїнство. Ватажок петушиної зграї.

Нерівним строєм сунемося до прохідної. Нас чекає потужний сталінець з чорною металевою будкою на причепі. Трактор працює на повних обертах. Тракторист теж боїться морозу. Не глушив двигун на ніч. Боявся, що не заведе. Зараз включив на повну потужність, щоб техніка не дала збій.

Вертухаї стають біля входу, другий раз перераховують «поголів'я». Кутаючись у рвані гнидники, строго по рахунку заходимо в будку. Займаємо місця на дерев'яних лавках.

Іван дивиться на валянок з діркою, каже:

— Нас у машинно-тракторній станції взимку нікуди не посилали. Тільки займалися ремонтом.

— Вислужуються, гади! За рахунок нас хочуть у комуністичний рай потрапити, — додає Молдаван.

— Як по такому морозу Іришка буде добиратися, — хвилюється Іван.

— Що ти хвилюєшся, вагони опалюються, — заспокоює його Окуджава.

— Їй доведеться добиратися і попутним транспортом, — продовжує Чуб. — Всяке може трапитися. Я вже не можу дочекатися, коли вона приїде. Тут, звичайно, не Миргород, але і не вічна мерзлота. Можна як-небудь пристосуватися. Скоріше б вирішувалися всі особисті питання. Тільки б Іришка погодилася оселитися тут назавжди.

— Багаті, дикі краї. Тут ми нормально живемо. Через деякий час ти зрозумієш: навіщо тобі той Миргород. Світ клином на ньому зійшовся? — запитує Окуджава.

— Тихше ти з Миргородом. Це місто, де я народився і виріс і прожив своє життя до того, як мене заарештували.

— Що ти не можеш зрозуміти: не бачити тобі Миргорода, як своїх вух. Забудь про нього. Поселяйся в нашому містечку. У гості один до одного будемо ходити. В тайгу за кедровими горішками будемо їздити, полювати. Ти не уявляєш, скільки дичини в цих краях, — включається в розмову Молдаван.

— Світ клином на Миргороді зійшовся. Тому, що Миргород — моя батьківщина, з якої, як рослина із землею, я зв'язаний невидимими корінням, — гортанним голосом вимовляє Чуб.

— Перебори себе, — переконую його я. — Все буде нормально. Лише б дружина дала згоду жити тут.

— Лише б вона дала згоду, — схвильовано повторив Іван.

— Ви тут на місці не розумієте Івана, не уявляєте, що таке Батьківщина. Чим більше часу проходить, тим більше по ній сумую. Тому що, як каже Іван, пов'язаний з нею невидимим корінням. Для мене Батьківщина — це батько і мати, всі родичі і знайомі, це поля і луки, озера і річки, мішані та хвойні ліси. Не бачити їх вісім років — для мене тортури гірше, ніж у катівнях в'язниці.

Отримавши від мене потужну підтримку, Іван продовжує ділитися своїми думками:

— Якщо Іришка погодиться тут оселитися, життя навіть на чужині буде сприйматися для мене по-іншому. Мені буде легше переживати морози і заметілі, віддаленість від дітей та онуків.

Встановлюється тиша. Під потужний гул трактора кожен думає про своє. Я думаю про свою маленьку батьківщину, де народився і виріс. Дякую Богові, що після закінчення строку ув'язнення мене не поселять навічно в цих диких, не любимих нами з Чубом краях.

Івана теж, напевно, долають такі ж думки: про Миргород, про сім'ю, про нашу спільну з ним Батьківщину, яка називається Україною.

Закурює цигарку Паша Косяк — ватажок петушиної зграї, як ми його називаємо. Він почуває серед нас себе мільйонером, тому що кожен місяць отримує від рідних перекази, які дозволяють йому навіть у таборі багато мати. До нудоти палити цигарки, багато з яких начинені марихуаною. Приймати більш істотне зілля, від якого відчуваєш себе великим і сильним, наче літаєш у повітрі над усіма.

Він вже поставив рачком не одного чоловіка. Звичайно, це не жінка, але все одно задовольняє свої чоловічі статеві потреби.

Він сидить в оточенні своєї зграї. Бігає з боку в бік зеленувато-каламутними очима, поки, нарешті, не приймає позу римського імператора на троні.

Дістає повний кисет, спеціально складений папір. Щедро засипає на нього махорку. На очах у всіх згортає товсту козячу ніжку.

Глибоко і з видимим задоволенням затягується цигаркою. Всі дивляться йому в рот. Кожному хочеться потягнути, а нічого.

Зробивши кілька затяжок, передає цигарку своєму сусідові по прізвиську Люся. Худому, але статному чоловікові, який не піднімає очі на оточуючих. Здається, він боїться, що знаходиться тут разом з усіма нами і навіть одним з перших має можливість покурити.

Він обережно бере самокрутку з рук Косяка, намагаючись попередити всі його рухи, затягується. Жадібно курить, не вірячи в своє щастя. Як це він, гнаний усіма, першим з них затягнувся козячою ніжкою, викликаючи заздрість і навіть гнів.

Вагончиком пливе сизий димок. Поширюється такий звичний і такий приємний запах, що хочеться вирвати у Люсі цигарку.

Валера Окуджава не витримує, просить у Косяка зробити хоч одну затяжку.

— Прийдеш до мене в побутову кімнату, тоді отримаєш, — зверхньо кидає йому Косяк.

— Ти дуже прудкий, — обурюється Окуджава. — За одну затяжку підставляти очко!?

— Тоді свій пеніс посмокчи, — радить йому Косяк.

Тільки приїхали на лісоповал, відразу стали розводити багаття. Охоронці лаються. Їх сношає начальство. Завдання по заготівлі лісу не виконуються. Нікого не хвилює, що стоять тріскучі морози. Завдання їм подавай.

Розганяють нас. А самі туляться до вогнищ. Ми теж не пальцем роблені. Посилаємо їх подалі. Ці взаємні дорікання закінчуються спільним рішенням працювати вахтовим методом. Одна бригада валить ліс, інша — гріється.

Косяк бігає біля Люсі. Доручає тому стежити за вогнищем.

Той топчеться на місці, як і раніше, не підводячи ні на кого свої сірі очі.

— Головне, полум'я не прогав! — Наставляє його Пашка.

— Більше нічого не робити, — приємно дивується той.

— Нічого! — повторює Косяк. — Ти у нас людина хвора. Я домовився. Тебе чіпати не будуть. Люся сприймає це як даність. Приймається з великою старанністю тягати гілки і кидати їх у вогнище. Полум'я піднімається високо вгору. Гілки весело потріскують, шипить невдоволено білий сніг, швидко перетворюючись у чисті струмки води.

Люся, як у сповільненій зйомці, продовжує наводити порядок біля багаття. Куфайка облягає його статну, як у жінки, фігуру. Він то і діло нахиляється, стаючи літерою «Г», не надаючи цій позі особливого значення, навіть не здогадуючись, що вона викликає у нас бурхливу реакцію.

Поглядаючи на його ладну фігуру, на круглу попу, Окуджава захоплено вимовляє:

— Мені б його відловити в побутовій кімнаті. Поставити відповідно. Відразу б забігав як заводний. Куди б і хвороба поділася.

Люся, здається, не помічає наші погляди. Він байдужий до наших розмов. Монотонно підбирає навколо багаття гілки і кидає в жарке полум'я.

Він виглядає якимось млявим і слабким. Від постійного недоїдання і важкої роботи у нього, напевно, розвивається дистрофія. Він радий, що не треба цілий день смикати за ручку пилку, махати сокирою, валити підступні дерева і звільняти їх від важких гілок.

Краще деякий час постояти літерою «Г», підставивши зад Косяку, а потім цілий день сачкувати.

Але навіть таке послаблення, яке досягнуто неймовірною для кожного з нас ганьбою, заїдає.

— Тьху, — плюється Чуб, ледве тримаючи сокиру обмороженою рукою. — Він, дійсно, як баба. Напевно, недоношений. Як у Косяка на нього піднімається?

— Дійсно, якийсь загальмований, але симпатичний. Я б сам йому вдув, — каже, поглядаючи в бік Люсі, Окуджава.

— Думай, що кажеш! — обурився Молдаван. — Для цього жінки є.

— Очко однакове, що у баби, що у мужика, — заперечує Окуджава.

«Напевно, під час п'яних оргій в притоні Валері доводилося пробувати очко і у чоловіка і у баби, раз він так впевнено говорить», — думаю я навіть з деякою заздрістю, тому що жінок, яких мені вдалося спробувати, легко перерахувати на пальцях однієї руки.