У своєму житті я не знав жінки. По-справжньому. Були пустощі в школі з сусідкою Нінкою. Повною, з круглим, у веснянках, лицем дівчиною.

Ми з нею роздягалися догола в нашому домі, коли не було батьків. Грали в чоловіка і дружину.

Коли став старшим, зустрічалися з Галкою з мого класу. Я до цього часу пам'ятаю її солодкі поцілунки, я відчував до неї якісь теплі почуття. Але наше спілкування як-то одразу обірвалося. Вона переїхала з батьками в іншу місцевість. Потім якийсь час ми з нею листувалися. Пізніше наше листування якось само собою припинилося.

В Находці жінка, в два рази старше за мене, дізнавшись, що у мене на складі є гас, попросила принести, тому що він був великим дефіцитом. Їй ні на чому було приготувати поїсти.

Моєму приходу вона дуже зраділа. Але платити було нічим. Вона натякнула, що може розплатитися натурою. Я цього хотів більше, ніж грошей.

Любов у ліжку у нас зайняла кілька хвилин.

І вона, і я давно не займалися любов'ю. Нам знадобилося лише кілька хвилин, щоб насолодитися один одним. Я запропонував Ользі трохи перечекати, щоб знову все повторити. Але вона боялася, що можуть з'явитися діти. Як їм все пояснити.

Протягом кількох місяців я навідувався до Ольги регулярно. Звик до її починаючого старіти тіла з грубою зморшкуватою шкірою. До тихої помірної пристрасті. Вона соромилася, що ми займалися цим днем, коли було все видно. Намагалася створити в маленькому куточку за фіранкою хоч не темряву, але все-таки сутінок.

Потім ми звикли. І, роздягнувшись, спокійно дивилися один на одного.

Одного разу, коли ми вже сиділи на кухні, пили міцний китайський чай, несподівано двері відчинила молода жінка. Вважай, моя ровесниця. Вона привіталася. Посадила на стілець на кухні поруч з нами своє здорове, міцне тіло.

Матуся винувато почала пояснювати Валі, що це Валера, він забезпечує їх гасом. Валентина працювала на будівництві, була кілька разів одружена. Уставила на мене твердий запитливий погляд.

— Так я і повірила, — зареготала вона. — Морячок просто так забезпечує нас гасом.

— Ну…, — зам'ялася Ольга. — Дещо я йому даю.

— У тому й річ, що даєш, мама. Інакше він гас не став би носити. Правда, морячок?

Я не знайшовся, що відповісти. Опустив погляд, щоб не бачити її безсоромні витрішкуваті очі.

— Чайком балуєтесь, — продовжила Валентина. — Мені б краще горілочки.

У мене не було грошей, щоб купити спиртного. Ольга і не натякала на нього. Але в заначці будь-якого комірника зберігався спирт на всякий непередбачений випадок. Кілька літрів ховав і я.

— Якщо почекаєте, принесу, — відповів Валентині.

— Навіщо чекати? — запитала вона. — Йдемо разом. Нічого тут з старою бабою сидіти.

Донька, похитуючись, підійшла до мене. Вона взяла мене під руку.

— Йдемо, морячок.

— Нікуди ти не підеш, — встала на шляху доньки мати. — Ти вже готова.

Після нетривалої боротьби з матір'ю донька завалилася на підлогу. Ми з Ольгою поклали її на старий потертий диван.

Я не люблю, коли люди перебирають. Або горілки переберуть, або травички перекурять. Особливо огидні в такому стані жінки.

Я без жалю залишив квартиру, а, вірніше, дві кімнати в довгому дерев'яному бараку. З дочкою Ольги мені зв'язуватися не хотілося. Через тиждень я наповнив каністру гасом. Уклав її в спеціально зшиту з мішковини сумку. У визначений заздалегідь час пішов до Ольги. Її двері були закриті. Я постукав. Фіранка в невеликому вікні злегка здригнулася, щось промайнуло всередині. І ніякої відповіді.

Постукав сильніше. Тиша. Я подумав, що, може, щось трапилося. Господиня кудись виходила. Приходив пару раз просто так, без каністри. Все повторювалося один до одного.

Я більше не зустрічав ні матері, ні доньки.

Пізніше в черзі за хлібом познайомився з інтелігентною жінкою. Вона була старша за мене, але виглядала значно молодше своїх років. З коротко підстриженим волоссям, у кокетливому капелюшку на голові. Її тонку білу шию кілька разів обвивав довгий шарф, який опускався нижче пояса на чорному демісезонному пальті.

Ми обмінялися кількома черговими фразами. Напевно, так би і розійшлися, але у мене проскочила фраза про гас. Після цього на її обличчі загорівся непідробний інтерес.

— На складі, де є гас? — запитала вона.

— Повно, — відповів я.

— Ти диви, а в місті дефіцит, — вимовила вона, підкреслюючи взривне «г», чого у мене ніяк не виходило.

Я подумав, що доля закинула цю жінку на край землі з Москви або Ленінграда, що чоловік покинув її. І живе вона одна без дітей. Таке враження склалося у мене про неї в перші хвилини спілкування.

— Давай знайомитися, — запропонувала вона мені, простягнувши руку з довгими тонкими пальчиками, які закінчувалися акуратно підстриженими нігтями, — Віолетта.

Я з задоволенням стиснув руку інтелігентки, вловивши запах її парфумів.

— Валера! — скупо представився.

На зустріч з нею я прихопив звичну п'ятилітрову каністру з гасом. Побачивши в моїй руці сумку з каністрою, Віолетта розпливлася в усмішці. Вона потягнулася за пакетом, але я відвів свою руку.

Мабуть, вона спокусила не одного морячка, виманюючи гроші і матеріальні цінності, і вже не вважала за потрібне розраховуватися за послуги. Вважала, що досить її полум'яного погляду. Але вона, напевно, не розуміла, чого достатньо було десятиліття тому, вже не мало необхідного ефекту зараз.

Дивився на інтелігентну, струнку жінку, яка спочатку обіцяла мені золоті гори, і думав, як вона буде зі мною розраховуватися: грошима чи натурою. Думав сказати або промовчати. Або якось висловитися більш ввічливо. Але видав прямо:

— Чим ви будете розраховуватися: грошима чи натурою?

— Тобі недостатньо спілкування зі мною?!

— Мамуня, років двадцять-тридцять, може було б достатньо, але не зараз.

Я розвернувся йти.

— Валера! Стривайте, ми з вами домовимось, — намагалася вона мене зупинити.

Вибачився, що треба терміново йти, і поспішив втекти від старої красуні…

Мене повернув у тайгу обурений голос Молдавана.

— Не рівняй пеніс з пальцем, — говорив на підвищених тонах він.

— Я і не рівняю. Але де вони, баби?

— Дістав ти мене своєю балаканиною. Тут тобі не притон. Кінчай базарить. А то отримаєш в лоб, — не на жарт розсердився Мишко.

Окуджава замовкає. Підходить впритул до вогнища. Стає біля Люсі, чим викликає наше невдоволення.

— Цю нікчему на гарматний постріл не можна підпускати, його мужиком не можна назвати, — каже мені Чуб, показуючи на Люсю. — А Окуджава говорить.

— Валерка йому спокою не дає, — додає Молдаван. — Навіть з опущеними вступає в розмову. Мабуть, хоче про щось домовитись.

Ми з Чубом очистили від снігу кедр. З двох сторін присіли біля нього, ставши колінами на мерзлу засніжену землю. Почали працювати пилкою. Не встигли вчора її заточити. І ось отримуємо результат. Не вгризається в дерево.

Не допиливши і до половини, зупиняємося. Не вистачає сил. Наші тіла потіють. Чуб знімає шапку. Від його лисої голови валить пар. Струмки поту течуть по щоках.

У мене від перенапруги пливе в очах. Нижня білизна стає вологою. Але це не причина, щоб розслабитися. Потрібно виконувати денну норму.

Знову опускаємося з Чубом навпочіпки, смикаємо пилу туди-сюди що є сили. Пройшли найважче — середину дерева, де воно найтовстіше. Ще трохи. Ось високий, рівний, як стріла, кедр затріщав.

Молдаван бере рогач, направляє кедр, де немає дерев. Лунає, наче автоматна черга, гучний тріск. Могутнє дерево повільно нахиляється. Ми в передчутті, що зараз воно з глухим шумом впаде на засніжену землю.

Але комель повзе по пеньку, потім «стріляє» на кілька метрів, проривши глибокий рів у снігу.

Такого повороту ніхто не очікував. Ми заціпеніли від жаху, від свідомості, що зараз може статися непоправне.

Комель пронісся поряд зі мною. Але злегка хитнувся і задів Івана. Чуб відлетів на кілька метрів.

Ми витягуємо Чуба зі снігу.

Що є сили шльопаю його по щоках:

— Іван! Ти живий?!

Він відкриває очі. Дивиться відчужено в синє небо, на верхівки зелених кедрів, вкриті снігом. Питає тихо у нас:

— Де я?

— На рубці лісу.

Іван закриває очі і затихає. Забивається тривожним сном. Потім несподівано знову відкриває очі і кричить благим матом.

— Що з тобою? — нахиляється до нього Миша.

— Нога, — кричить Іван.

Обережно несемо його до вогнища. Опускаємо на підготовлені Люсею гілки.

Що робити, ніхто не знає.

— У нього, напевно, перелом, — промовляю я.

— Треба накласти шину, — каже Молдаван. — До вечора терпіти багато.

— Серед ув'язнених є лікар, — нарешті осіняє думка Окуджаву. — Хай він подивиться.

Старенький дідок схиляється над постраждалим. Ретельно промацує ноги Івана.

Той корчиться від болю. Лається матом, але лежить нерухомо.

— Тобі пощастило, — каже лікар. — У тебе забій.

Залишаємо Івана біля багаття. Нас женуть на роботу вертухаї. Сержант Іванько схиляється над потерпілим.

— Як тебе дістало? — співчутливо питає він.

— Нема чого його жаліти, — каже йому старший охоронник. — Треба було йому берегтися. Тоді б не лежав тут, а виконував завдання.

Так я залишився без напарника, мене беруть до себе Молдаван і Окуджава. Ми грузнемо в снігу. Очищаємо рівні, як стріла, кедри.

— Подивися, як би з Іваном чого не сталося, — відсилає мене знову до вогнища Миша, коли вони з Окуджавою починають пиляти дерево.