— Домовився з китайцями за соляру. Давай заженемо пальне. І я матеріальне становище поправлю, і ти.

— Ні, командир. Не вийде. За все відповідаю в кримінальному порядку.

— Ти ще про це пошкодуєш.

Через кілька днів на склад нагрянула ревізія, щоб перевірити збереження паливно-мастильних матеріалів. Для кожного комірника ревізія — це найстрашніше, що може бути в його житті. Я зрозумів, звідки дме вітер, але на уклін до Бизюка не пішов.

Ревізія знайшла незначну нестачу. Скоріше, не недостачу, а пересортицю. Одних матеріалів не вистачало, а інші були лишні. Це вважалося в порядку речей. За всім не встежиш. Зазвичай ми складали акт і списували відсутні і оприбуткували «зайві» матеріали.

Але на цей раз лейтенант вперся і погрожував передати результати перевірки в прокуратуру. З досвіду своїх товаришів знав, що там досить тільки зачіпки, щоб надовго запроторити в тюрму.

— Капітан, відчепись від мене, пошукай інших дурнів.

— Ти своє все одно отримаєш, — прошипів він у відповідь.

В його диких сірих очах було стільки ненависті, що я злякався.

Зламав він мене, гнида. Віддав машину соляри з обіцянкою, що при заправці катерів він компенсує недостачу.

Спочатку так і було. Ми недоливали при заправці. Але хтось нас заклав. Знову нагрянула ревізія. Виявила, що недостає півтонни пального.

Раніше Бізюк обіцяв мені взяти всю відповідальність на себе. Мовляв, мені нема чого боятися. Але на суді вчинив навпаки: всю провину хотів звалити на мене.

В результаті, йому дали дванадцять, а мені вісім років.

Відбував покарання на Далекому Сході. Коли залишилося кілька місяців до звільнення, перекинули в Західний Сибір…

Ми з Іваном сьогодні працюємо з особливою обережністю. При кожному русі він корчиться від болю, але продовжує валити дерева, тому що нас ніхто не звільняв від виконання денної норми.

День завершився тривогою. У вертухаїв переполох. Нас з особливою обережністю садять у вагончик. В дорозі бійці теж напружені. Тримають автомати напоготові. Тільки під'їхали до табору, назустріч нам вискочило ще кілька охоронців.

Ми розуміємо, що сталася якась надзвичайна подія. Робимо здогадки і припущення, що ж сталося.

Чуб, нарешті, згадує, що біля одного з попелищ знайшли заточку. Молдаван її швидко підібрав і сунув за халяву валянка. Озирнувся. На нього, роззявивши рота, дивився Федя Чмо.

— Викинь, — шепнув йому Іван. — Він тобі нічого не пробачить.

Заточку сховали до наступного разу.

Виходимо з вагончика. Охоронці шикують нас біля воріт табору. До строю виходить капітан абверу, як у нас називають оперативну частину, Ольвач з наганом, в чорних рукавичках, у білому кожусі на хутрі. Розтирає застигле від морозу обличчя. Закриває його великим хутряним коміром.

Стоїть, широко розставивши ноги, гордо випнувши груди, окидає нас незадоволеним поглядом.

З погордою дивиться на сіру масу. Ми одягнені в вицвілі чорні куфайки і сіру бавовняну робу, в темні шапки-вушанки, туго зав'язані на підборіддях. На ногах — сірі валянки.

Ольвач якийсь час грається наганом, потім голосно командує:

— Роздівайсь!

Строєм проноситься гучний подих обурення.

— Ти сам роздягайся, хрєн рябий. Без чоловічої гідності враз залишишся, — крикнув Молдаван, дивлячись на нього темними очима.

— Припинити розмови в строю, — обірвав його Ольвач.

— На такому морозі. Роздягатися? Вони в своєму розумі, недобиті фашисти!? — лунає голос.

Арештанти застигли. Ніхто не наважується зняти навіть ватник, не кажучи про інший верхній одяг. Не можу уявити, як на такому морозі можна зняти нижню білизну і бути зовсім голим. Тому що і так ми не можемо зігрітися. «Колотун» і так дошкуляє майже кожному з нас.

Але на нас загрозливо втупилися стволи автоматів. Озброєні вертухаї з собаками не думають нас пропускати в приміщення.

— Не затримувати! Швидко! — виконують команду Ольвача вертухаї.

Вони в теплих кожухах, але теж замерзають, хочуть якомога швидше провести догляд.

Чути добірний мат, побажання Ольвачу горіти в пеклі.

— Кипіти тобі на тому світі в смолі, — чую голос.

— Щоб чорти не полінувалися, піддали жару, щоб знав, як тримати голяка людей, коли птахи замерзають на льоту, — додає інший голос.

Але подітися нікуди. Ми роздягаємося, знімаємо всі гнидники. Абсолютно голий, в одних валянках босоніж, показує себе вертухаям Молдаван. Його першим викликали на огляд. Охоронці обмацують кожен рубець одягу. Буквально по сантиметру вивчають куфайку.

Тільки тоді Мишу пропускають в приміщення.

Серед нас ходять різні розмови: звідки інформація, в чому справа? Незабаром з'ясовується. Федю Чмо не змусили роздягатися. Він стороною проскочив контроль.

— Це він приніс Ольвачу новину в дзьобі. Продався за миску юшки, — вже впевнено говорить Чуб.

— Це Чмо ненаситне мстить Молдавану, — щулиться від холоду Окуджава.

— Мама народжувала, раділа, — додаю я, тремтячи від холоду.

Чекаючи своєї черги на огляд, прикриваю своє тіло куфайкою. Мене всього трусить.

— Сьогодні він своє отримає, — інтенсивно розтирає хворі ноги Чуб, який стоїть попереду мене.

Усі зайшли в приміщення. Продовжуючи лаятися і посилати прокльони Ольвачу, одягаємося.

Охорона в розпачі. Ольвач не стримує люті:

— Вона не могла зникнути безслідно! Куди ви дивилися?

— Кожного перевірили, але нічого не знайшли, — виправдовується старший вертухай.

Ольвач викликає Мишу. Прямим текстом питає:

— Де заточка?

— Про що ви? — питанням на питання відповідає той.

— У тебе бачили, — продовжує Ольвач.

— Раз бачили, візьміть! — відповідає Молдаван.

Ольвач заїхав Миші у вухо. Той хитнувся з боку в бік, але встояв.

— Кажи, де заточка, злочинна твоя морда, — вимагає червоний від гніву Ольвач.

— Я ж вам сказав: не бачив, не знаю.

— Зараз свідка покличу. Надовго в карцер залетиш.

— Може йому здалося, вашому свідку? Диму було повно.

Зрозумівши, що нічого не доб'єшся, Ольвач відпустив Молдавана.

— Пристав Рябий: віддай заточку. Ледве викрутився, — розповідає він.

— Не вдалося Рябому тебе розколоти, як не старався. Не на того напав, — робить висновки Чуб.

Продовжуємо спостерігати за Чмо в їдальні. Як він жадібно жере баланду. Поспішає набити своє черево. Його підборіддя весь мокре від незрозумілого кольору рідини. Щоки тремтять. З'ївши порцію, він вилизує миску язиком.

Чоловік, який сьогодні зайнятий на роздачі, бачачи це, приносить йому ще миску баланди.

— Тепер усе зрозуміло, — говорить Чуб, змітаючи зі столу хлібні крихти і відправляючи їх в рот. — Сьогодні ми його нагодуємо.

Коли всі зібралися в бараку, кілька людей затримали Федю.

— Що ви робите! — закричав він, намагаючись втекти до охорони.

Але його прив'язали до нар.

Він виривався, буцався, лаявся. Коли зрозумів, що нічого не допомагає, слізно почав просити у нас вибачення.

— Братці, вибачте мене, повік буду вдячний.

— Треба було думати головою, коли нас голими на мороз виставив, — говорить Окуджава.

— Зарікалася свиня грязі не їсти… Немає тобі прощення, Чмо, — виніс остаточний вирок Молдаван.

Одні тримали Чмо за голову, інші — відкривали рот. Зручно влаштувавшись на нарах, Чуб з відра заливав в рот Чмо юшку. Ласкаво приговорював:

— Їж, Федю! Наїдайся. Щоб на тому світі не просив.

Незабаром Федю виявили мертвим. Біля нього валялася миска.

Вертухаї не могли зрозуміти, як це Чмо міг захлинутися баландою.

— Тому, що сильно голодний був, — пояснив їм Чуб.

29.01.1952 рік

Сьогодні знову їдемо на рубку лісу. Сидимо в переповненому вагончику. Через кілька невеликих заґратованих вікон пробивається яскраве світло. За вікнами — білий сніг і сходить багряне сонце.

Наші погляди прикуті до цих маленьких вікон. За ними — недоступне нам вільне життя.

Поспішають у своїх справах городяни. Вони одягнуті у теплий одяг. Їх не дістає мороз. Доторкаюсь до своєї шапки на голові, яка більше нагадує ганчірку, але все-таки хоч трохи захищає мій лисий бубон від холоду.

Потужний сталінець впевнено тягне вагончик по занесеній снігом дорозі. У затуманених вікнах пропливають різні пейзажі. Проїжджаємо цегляні і дерев'яні двоповерхові будівлі. На них видніються вивіски пельменних, закусочних, їдалень, магазинів, пивних та інше.

Ось з’явилася триповерхова будівля, де знаходяться партійні органи, міськвиконком і райвиконком. Не встигаю як слід помилуватися її незвичайною архітектурою, яку зроблено у формі півкола, вона поштукатурена і пофарбована у бордовий колір, як вона зникає з виду.

На околиці видніються в основному дерев'яні одноповерхові будинки з невеликими присадибними ділянками з деревами і чагарниками.

Через місто проходить транссибірська магістраль. Вагони стукають колесами через кожні п'ятнадцять-двадцять хвилин.

Ми стоїмо на переїзді біля залізничної станції. По сталевих коліях стрімко наближається пасажирський поїзд. У віконці видніється зелена стрічка вагонів. Чути сталевий перестук коліс. Лунає довгий пронизливий гудок.

Перед станцією поїзд зменшив швидкість. Вагони миготять прямо перед нами. Бачу усміхнених пасажирів. Вони теж з цікавістю дивляться на вагончик, пофарбований у чорний колір, на потужного сталінца, жваво жестикулюють.