Але що це? Бригада вишикувалася. Про мене забули? Сіра маса втомленої братви стоїть в оточенні автоматників.

Тільки три з них товпляться біля мене, що є сили утримують вівчарок, які скалять свої гострі зуби. Собак постійно не догодовують. Чим вони голодніше, тим зліші.

Не розумію, що відбувається. Чому вертухаї з собаками не йдуть разом з усіма?

Один з них промовляє:

— Дивись, він живий.

При цих словах мене осінило. Страшна думка дійшла до моєї притупленої свідомості. Щосили закричав:

— Братці! Я живий!

Строй вже рушив з місця. До мене доносився скрип снігу. Схоже, мого голосу не почули, а якщо почули, то не надали йому значення.

— Чуб! — закричав щосили. — Зупинись!

Чуб, накульгуючи, вийшов з шеренги. Озирнувся.

Я з останніх сил підвівся, помахав йому рукою.

— Братці! Він живий! — вигукнув Чуб.

Один з охоронців поспішив вдарити його прикладом, повернути на місце.

— Стояти! — прокричав Молдаван.

Строй зупинився. Втомлені люди розправили плечі.

Старшой зняв автомат. Дав чергу вгору.

— Вперед!

Ніхто не рушив з місця.

— Бунтувати надумали! — закричав старшой.

— Заберіть його, він живий, — показав Чуб в мою сторону.

Кілька охоронців намагалися витягнути Івана зі строю. Але тісне живе кільце не дало це зробити.

— Не балуй, старшой. Вас мало, нас — багато. Зброя вам не допоможе, — сказав твердим голосом Іван.

Старшой позвав кілька вертухаїв. Порадився з ними. Сутінки згущувалися. В темноті у лісі з ув'язненими залишатися небезпечно. Тайга — закон, ведмідь — господар. Від карних злочинців можна чекати чого завгодно.

Він повернувся до арештантів. Прокричав:

— Заберіть його!

Кілька людей забрали мене.

Я не міг піднятися. Не міг поворухнути ні руками, ні ногами. Втомлена братва взяла мене за ноги і руки, понесла до трактора. Стомлені за день непосильною працею, люди хиталися, загрузали в снігу. Мені здавалося, що у них закінчаться сили, що вони разом зі мною зараз заваляться в сніг і більше не підіймуться.

Але пару, яку полишали сили, змінювала інша пара. Чуб і Молдаван не відходили від мене ні на крок, поки братва не донесла мене до трактора.

Моє тіло пронизував різкий біль. Ноги не слухалися. Не було сил, щоб триматися. Від болю я кусав губи, але мовчав. Краще загинути від кулі, від удару некерованого в польоті дерева, ніж від розлючених псів.

Мене на кілька днів помістили в санчастину. Тіло моє боліло, шуміло у вухах. З носу продовжувала сочитися кров. А мене через кілька днів взяли на лісосіку. Табір не виконував завдання по заготовці деревини.

По черзі братва тягла мене від трактора на порубку і назад. Працювати я був не в змозі. Підтримував з Люсею багаття.

На наступний день рано вранці Чуб прорвався до начальника табору. Після бурхливої розмови мене перестали направляти в тайгу.

03.02.1952 рік

Сяючий сержант Іванько зайшов у барак. Озирнувся навколо і відразу пішов у бік наших нар.

У них з Чубом встановилися нестатутні відносини, за що сержант отримував догани, що йшов на поводу злочинців.

Зазвичай він виправдовувався, що проводив виховну роботу. І час від часу підходив до Івана, щоб перекинутися кількома фразами.

Іванько народився і виріс на Десні в Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. А Івана посилали в цей район у відрядження для надання допомоги на сівбу ранніх зернових. Це відрядження надовго врізалося в пам'ять механізаторові.

Йому вдалося бути свідком, як Десна вийшла з берегів. Вони буквально руками ловили метрових щук. Такого в житті Івана до цього не траплялося.

Сержант Іванько кожен рік ловив щук не тільки під час розливу. І не тільки руками. Він народився і виріс на Десні. Батько його постійно займався риболовлею, на власноруч збитій плоскодонці. Сім'я виросла на рибі. У голодні тридцяті роки вона не дала сім'ї померти. Нею харчувалися, годували свиней та іншу живність, міняли рибу на зерно.

Під час таких розмов ми запитували сержанта Іванько, що спонукало його приїхати в ці дикі краї. Він відповідав:

— Батьківщина сказала «треба», я відповів «є».

Потім вже серйозно додав:

— Кожен рік збираюся кинути цю ганебну службу, але кожен рік не вистачає твердості.

От я приїду додому. Що я там буду робити? В колгоспі мантулить за паличку, що мені проставлять у бухгалтерії. У матері троє діточок шкільного віку, старша сестра з народження інвалід. Не рухається. Чим я їм допоможу? А тут мені гроші платять. Кожен місяць я біжу на пошту, щоб надіслати мамі переказ.

Сержант Іванько не встиг підійти до Івана, як той почав згадувати, як вони руками ловили рибу під час розливу Десни.

Зазвичай це «заводило» охоронця на свої спогади, але сьогодні він рішуче припинив їх.

Дістав з кишені кожуха невеликий папірець і урочисто вручив його Івану.

— Що це? — різко підхопився з нар Чуб у радісному передчутті.

— Телеграма. У ній повідомляється, що завтра тут буде твоя дружина.

06.02.1952 рік

Радянська держава щедро постачає соціалістичне сільське господарство першокласною технікою. На полях України працює сотні тисяч тракторів, комбайнів та інших високопродуктивних машин. Ними виконується 80 відсотків усіх польових робіт.

У даний час МТС звітують перед радгоспами про виконання договорів за минулий рік, укладають договори на 1952 рік.

Газета «Правда» від 20 лютого 1952 року.

Глава 2. Іришка

Відразу після сніданку до нас зайшов сержант Іванько. По його сяючому обличчю ми зрозуміли, що він приніс хороші новини. Враховуючи те, що в бараку з охоронців він був не один, Іванько офіційним тоном сказав:

— Ув’язнений Коваль, в кімнаті для побачень вас чекає дружина.

Іванько повернувся, чекаючи, поки Іван погладить п'ятірнею лису голову, розправить хэбэшну робу, протре приготовані ще вчора важкі робочі черевики.

Вони вийшли з барака, залишивши нас здогадуватися, як далі будуть розгортатися події. Ми всі готувалися до приїзду довгоочікуваної гості. Усі були налаштовані рішуче умовити Ірину залишитися з Іваном, раз його не пускають за Урал. Ми щиро хотіли нашому другові щастя, якщо не у Миргороді, то тут, в суворому сибірському краї.

Чекати нам довго не довелося, незабаром в барак заскочив сяючий Іван і промовив радісно:

— Вас запрошує Іришка.

Ми юрбою ввалилися до кімнати для побачень. Кімнату, яка пов'язувала нас з зовнішнім світом, де панувала свобода. Людей не обмежували ні в пересуванні, ні в бажаннях. Перед нами стояла представник цієї свободи, довгоочікувана гостя, найближча людина нашого друга, яка повинна була розділити з ним його долю.

Нас привітно зустріла висока жінка середніх років з чорним, коротко підстриженим волоссям. Довга важка дорога позначилася на її зовнішності. Вона виглядала втомленою.

Іван казав, що вона викладала в школі французьку мову і його ув'язнення пережила дуже болісно. Після того, як його відправили етапом до Сибіру, поривалася кинути викладацьку роботу, бо не мала на це морального права.

Але викладацький колектив особисто знав Івана. І хоча в подробицях не уявляв, що трапилося на збиранні кукурудзи, викладачі розуміли, що він потрапив у місця ув'язнення з якоїсь трагічної випадковості. Тому Іру зі школи просто не відпустили.

Жінка окинула нас звичним поглядом, точно в класі оглядала учнів, хто з чим прийшов, хто не готував уроки, а хто не дочекається, коли можна підняти руку, коли вчитель його викличе до дошки.

Вона міряла кроками невелику кімнату. Час від часу поглядаючи в наш бік.

Чуб по черзі представив кожного з нас, даючи коротку характеристику і за що кожен з нас мотає строк, на що вказувала і конкретна для кожного стаття кримінального кодексу.

На невеликому столику була розкладена їжа, яка за вісім років мені часто снилася: солоні огірочки, сало, справжня домашня тушонка, цибуля, часник, круглий коровай домашнього хліба і багато всякої всячини.

Іра підійшла до нас твердим, розміреним кроком, точно була в класній кімнаті. Запросила до столу.

Сержант Іванько спостерігав за нами зі сторони і не виявляв жодних емоцій.

Ірина підійшла до нього і теж запросила до столу. Сержант Іванько затанцював на місці:

— Ви ж розумієте, я при виконанні…

Іван взяв під лікоть дружину і сказав:

— Це і є той чоловік, з яким під час мого відрядження ми ловили метрових щук на Десні.

— Невже?! — щиро здивувалася Іра. — Невже таке буває? Стільки людей тут відбуває покарання. І ви зустрілися?

— Уяви, за тисячі кілометрів від рідного дому.

— Петя, давай до нас, — покликав Іван.

— Я ж при виконанні, — м'явся він з ноги на ногу.

— Ваня не змушуй його, він може одержати стягнення, — взяла за руку чоловіка Іра.

Але Петя вже зважився, махнув рукою й підійшов до столу.

— Нехай карають. Вряди-годи зустрівся із земляками. І побути з ними, по-людськи поговорити не можу!?

Іра, між тим, дістала пляшку прозорої рідини зі стручком перцю в середині.

— Давайте по чарці первака.

Молдаван підняв чарку і урочисто сказав:

— За дружину нашого друга, за Іру, яка не побоялася, подолала тисячі кілометрів, щоб приїхати і підтримати чоловіка.