Наступне пташеня, що злетіло з рідного гніздечка, була Віра.

По сусідству з ними жив стрункий чорнявий хлопець, Андрій. Тільки-но на правобережній скелі Дніпра вивісили величезне червоне полотнище «Дніпробуд розпочато!», Андрій охоче завербувався на будівництво. Юнацтву притаманна романтика. То вже згодом будівельники Дніпрогесу починали розуміти, що фактично попали за грати: робітники не мали права звільнитися за власним бажанням, тільки через каліцтво або через смерть. Скільки на будівництво загинуло люду! Ніхто не рахував. Умови роботи були жахливі. Уявіть, бетон місили ногами цілісінький рік! Американські консультанти навіть укладали парі – чи витримають люди таку каторжну роботу?

Витримали.

Але Андрію робота сподобалась. Він і сам намагався якось вдосконалити свій труд і приятелів підбурював. Через це його згодом навіть обрали бригадиром. У Андрія був прямолінійний і різкий характер, тож він зумів і налагодити дисципліну в своїй бригаді, і не впустити свій авторитет, але й не дійти до тортур, що в інших бригадах інколи бувало.

Андрій, звичайно, став гарним чоловіком для Віри: вродливим, працьовитим. Єдина вада – звичку безапеляційно командувати він переніс і на родину. А Віра будь-яку його вказівку мала виконувати негайно без обговорення.

У Агати вдома по одному звільнялись ліжка. Зараз вони залишились утрьох з Надією і Янком. Ян вже почав працювати на тому ж заводі, що й Агата. Але щось він часто-густо довгенько добувався додому після зміни. Слушно кажуть, що по-справжньому починаєш турбуватися за свого хлопчика лише тоді, коли він, ідучи, закриває за собою двері майже нечутно.

Якось Агата дочекалася його повернення пізньої ночі і спитала:

– Чого це ти так забарився?

– Дівчину проводжав додому – буркнув той.

– Он воно що! А як її звати?

– А тобі навіщо?

Оце такої! Агата, що зазвичай легко знаходила спільну мову з дівчатками, для Яна поступово втрачала авторитет. Звісно ж, аби в родині був чоловік… Агата вирішила за краще не набридати синові дріб’язковою опікою.

А Надійка спала і уві сні мріяли лише про одруження! Агата згадала, як мама опікувалася такою же проблемою щодо Тіни. А що, як Надійці поїхати погостювати в Харків, до сестри? Хай хоч розважиться. Так і порішили.

Яке ж було її здивування, коли Надійка повернулася після гостей з гордо піднятою головою і оголосила:

– Одружуюся! Він працівник НКВС! І красень.

Слідом надійшов лист від Діни. Вона із тривогою писала, що за один Надійчин наречений.

Женя зараз виконував якесь дуже важливе таємне завдання уряду, тож в його оточенні з’явилися як військові, так і представники НКВС. Серед останніх був Павло – майор, красень і бабій. Він встиг вже двічі розлучитися, і від кожного шлюбу мав по дитині.

Важко сказати, чим принадила його Надійка: і не красуня, і характеру не надто приязного. Швидше за все, йому було байдуже, хто йому варитиме борщ і пратиме шкарпетки. А жити своїм життям йому дотепер ані жодна дружина не заважала.

Агата, коли прочитала такі невтішні новини, спробувала побалакати з донькою:

– А тебе не лякає, що ти в нього – третя?

– Зате він в мене – перший. І, врешті-решт, всі його попередні дружини його не розуміли. Тепер він вже нагулявся, хоче мати гарну подругу і велику родину.

Яка типова омана, що огортає свідомість більшості жінок: він, звісно, покидьок, але заради мене стане янголом!

Агаті було несила відмовити Надію від шлюбу. Та й з самого споду душі навіть у неї прозирала думка: а може, в цьому шлюбі Надійчине щастя? То чом же заважати дитині?

Ще одне ліжко звільнилося – Надійка переїхала до Харкову. Після єдиного листа з захопленими враженнями від очікування дитини, Надія довго не писала. І тільки напередодні війни з Німеччиною Агата отримала від Надії коротенького листа: Павло їде у справах на радянсько-польський кордон.

Буквально всі історики, аналізуючи поразки Радянської Армії на початку Великої Вітчизняної війни, одностайні в одному: Радянський Союз війни не очікував.

Та й чого б він її очікував? В 1939 було підписано німецько-радянський пакт про ненапад, а тишком-нишком – ще й додатковий таємний протокол Ріббентропа – Молотова[24], аби розкидати між собою галицькі землі.

Німеччина вдруге протягом одного сторіччя стала призвідником мирової війни, напавши на Польщу. Уряд СРСР швиденько відтяв по шматочку Угорщини та Румунії і «визволив» Західну Україну. «Визволителі» похапцем почали масову колективізацію. Те, що радянські люди вже пройшли, західні українці почали сьорбати чи не ополоником: розгорнулись масові репресії, тисячі людей за бодай формальну провину в кращому випадку вивозилися до Сибіру, в гіршому ж… І пороху б не залишилося. І найактивнішу участь в цій ганьбі приймали війська НКВС.

Тільки-но керманич з прибічниками набрався смаку до «визволення» братів-українців, як йому самому було оголошено війну. Не чекали.

Коли ж стало цілком ясно, що це не помилка, оголосили-таки мобілізацію. Під призовний вік підпали і Ян, і Андрій. Тож Агата з Вірою разом проводжала їх на залізничному вокзалі. Віра була вагітна другою дитиною, тому до повернення чоловіка вирішила перейти до мами, аби та допомогла по господарству.

Західні і південні області найперші підпали під окупацію, бо військове командування було ще сяк-так готове для блискавичного нападу, але було геть не спроможне до оборони.

Те, що в перші ж місяці війни радянські війська ще якось могли опиратися, затримувати ворога для забезпечення евакуації заводів, пояснюється не тільки несамовитим опором військових і мирних жителів, але й цілковитим нехтуванням побіжними втратами з боку верховного командування.

Німці з самого початку війни прагнули заволодіти промисловими центрами країни. Запоріжжя було саме таким, та ще й мало власну енергетичну базу. Тільки-но Москва отримала звістку, що на правому березі Дніпра з’явилися поодинокі літаки-розвідники, вирішено було підірвати греблю. Якнайшвидше.

18 серпня 1941 в районі греблі пролунав вибух. За офіційної версії того часу бомбардування вчинили німці, начебто з ненависті до відчайдушного опору. Але що дійсно призвело до руйнування, кілька десятиріч старанно замовчувалося, бо наслідки були просто жахливі. Саперів привезли з самої Москви, разом із двадцятьма тоннами толу. Чи то розрахунок був хибний, чи то хотіли як краще, але замість запланованого пролому в 35 метрів, вибух зробив дірку в п’ять разів більшу. Убивчий вал висотою десь із десять метрів прокотився від Запоріжжя до Нікополя. Гинуло все: будинки, люди, худоба… Тими місцями в той час постійно переправлялись біженці. Їх, припустимо, не сила було попередити. Але на Хортиці стояли дві армії – і всі загинули, бо їх забули вивести! Хлопці, як пішла вода, видерлися на дерева, а вода все прибувала та прибувала. Так їх і познаходили потім – на деревах, як груші. «Побіжні втрати» склали сто тисяч мирного населення і двадцять тисяч військових. А керманич сказав: «Добре».

Звісно, цей же край бачив і вдалі військові операції. Невідомо, коли б визволили Запоріжжя, аби наші військові не додумалися розпочати штурм вночі, коли німецький солдат (німці народ педантичний) має відпочивати. Наші військові включили фари, влаштували гармидер – і в атаку!

Дивно не те, що радянські люди в цій нищівній війні перемогли – кінець кінцем, вони захищали Батьківщину. Дивно, як за таким нехтуванням до людських втрат ще хоч хтось вижив!

У Агати, хвала Богові, нікого з близьких чоловіків війна не відібрала. Женя з Діною були в евакуації, а після війни переїхали до Мінську. Від Надії надійшов розпачливий лист, що Павло на війні познайомився з якоюсь медсестрою, що врятувала йому життя. Тож Надію з дитиною він покинув. З війни повернувся Андрій – з низкою нагород, з партквитком і без жодної подряпини! Трохи згодом надійшов лист і від Янка – він був поранений, але не тяжко. З шпиталю виписався і мав от-от приїхати.

Коли Агата прийшла на вокзал стрічати Яна, на пероні звернула увагу на худеньке стурбоване дівча, що з пильною увагою додивлялася до всіх прибулих пасажирів. З підніжки вагону легко зістрибнув Ян – високий, ладний, але такий худесенький! Агата пішла йому назустріч, але її випередило оте саме дівча. Воно повисло у Яна на шиї і розридалося. От так і познайомилися.

Життя, як завжди, брало гору: місто відбудовувалося, молоді одружувалися, вдовиці або чекали дива, або ж накидали оком, чи нема де вільного чоловіка. В той час нерідко жінки брали собі в чоловіки набагато молодших парубків.

Агата вже пішла на пенсію, тож могла частіше допомагати Вірі з дітьми. Андрія партія направила на відновлення доменних печей у Кривому Розі. Агата не відмовилася їхати з ними, аби глядіти онуків. Віра вже втретє була вагітна і відчувалася не досить добре. А Андрій, як правду казати, не кидався допомагати їй в хатніх справах.

Андрію на роботі видали ордер на гарненький державний котедж – він чи не відразу обійняв керівну посаду. Житло було просторе, через те Агаті навіть надали невеличку, але окрему кімнату. Звісно ж, у неї чи не завжди товклися малюки, але чим би вона опікувалася, аби не малеча?

Коли Віра потрапила до пологового будинку, стало зрозуміло, чому вагітність давалася їй так важко: Віра народила хлопчиків-близнюків. Роди були важкі, лікарі побоювалися не тільки за життя малюків, а й за породіллю. З близнюків вижило тільки одне маля, а Віра була геть виснажена пологами. Повоєнні роки були досить голодні. Агата кожного дня сама не доїдала, але приносила Вірі попоїсти.

Якось вона повернулася з відвідин і мало не розминулася з листоношею.