Тетяна Тіховська - Паперова лялька

– Розпишіться, – діловито сказала остання.

Агата розписалася, розірвала телеграму і побачила лаконічний офіційний текст: «Діна раптово померла похорон відбудеться…»

Пальці враз заклякли, розум відмовлявся усвідомити написане, а телеграма вислизнула з рук і повільно впала на підлогу.

Земля важка, грузька. Чи то Бог покарав за те, що вкоротила віку ще ненародженій дитині, чи то донька покликала до себе. Однаково смерті не відперти. Ці – живі – якось дадуть собі раду. А от Майєчка скільки років вже сама.

Правду кажуть – в останню мить перед смертю згадується геть увесь життєвий шлях. Коли душа щосили чіплялась за земну оболонку перед мандрівкою до кращого безтурботного життя, в голові у Діни промайнув вихор спогадів, що були забарвлені в усі кольори веселки в залежності від того, чи щасливі вони були, чи сумні.

Ось вона бачить себе маленькою дівчинкою в світлій затишній кімнаті, а русявий вусатий велетень підкидує її аж під стелю і підхоплює величезними надійними руками. Це її тато, а поряд з ними молода щаслива мама. Спогади забарвлені теплими яскравими фарбами, але до тих часів немає вороття.

Ось наче крізь чорну запону видно перебування в Гатчині. Ті часи були не такі вже і жахливі – Лютнева революція вважається безкровною. Тільки що наробила безладу і відкрила шлях Жовтневій революції. А та вже крові вичавила – на кількох вистачить! Але в Гатчині загинув тато, і Дінин світ розколовся навпіл. І ця шпарина немовби засмоктала в себе всі яскраві кольори на довгі роки, аж доки Діна не побачила себе на березі Дніпра в сяйві теплих яскраво жовтих променів сонця.

Набережна Дніпра була улюбленим місцем відпочинку запорізької молоді, особливо влітку. Тут не так відчувалася спекота південного міста, а духмяні вечори на березі ріки накидали романтичного серпанку на будь-які юнацькі забави.

Діна з недавніх пір припинила ходити з мамою та молодшими дітьми до парку, куди вони зазвичай навідувалися вихідними днями. Пристанська гілка вабила її тим, що тут найчастіше дівчатка знайомилися с хлопцями, а потім у захваті розповідала про своїх залицяльників. Діна була дуже вродлива, але за присутності хлопців ставала скута і мовчазна, на відміну від багатьох своїх подружок.

Одного дня Діна і купка дівчат походжали берегом. Назустріч їм трапилась зграйка хлопчаків. Діна вгледіла одного юнака, що привернув її увагу: темне волосся відкинуте назад, високе чоло, невеличкі вуса, що дуже йому пасували. Коли хлопці і дівчата стрілися, що було неминуче, юнак впустив зошита такого читаного-перечитаного, що той розлетівся на окремі аркуші. Діна хутенько кинулася допомагати збирати докупи аркуші. До якогось вони з юнаком добулися одночасно і випадково стрілись руками. Юнак глянув Діні в обличчя – і закляк від подиву, такими дивними видалися йому її різнокольорові очі. Він не спромігся нічого сказати, підвівся і побіг наздоганяти товаришів. Діна зітхнула: шкода. Хлопець їй сподобався.

Але коли дівчатка виходили з набережної, Діна побачила цього ж хлопця ще раз. Він сидів на парапеті і читав свого зошита. Вже один. За наближення дівчат він підвівся і попрямував просто до Діни:

– Вибачте, я забув подякувати, – ніяково почав він. – За конспект. Я готуюсь до іспитів… Ви вже повертаєтесь додому?

– Я з незнайомцями не розмовляю, – марно намагалась зберегти суворий вигляд Діна.

– Оце правильно… Так, правильно… Тож нам треба познайомитись! Мене звуть Женя.

Дінині подруги, багатозначно кахикаючи, пішли швидше, залишивши пару наодинці. А вони, не помічаючи нічого й нікого кругом себе, пішли вулицею – повільно-повільно. За балачками про все і ні про що не помітили, як добулися до Діниного будинку.

– Тут я живу – з нашого вікна видно отой величезний камінь. Мама попервах навчала по ньому пізнавати наш будинок з-поміж інших, аби не переплутати.

– Хто-хто, а я не переплутаю його ні за що в світі! – палко запевнив Женя.

– Чому це? – лукаво спитала Діна. І безневинно схилила голову до плеча. Вона розуміла, чому!

З того вечора кожен день для Діни поділявся на дві нерівні частини: очікування побачення і саме побачення. Перша частина тягнулася нестерпно довго, але на кінець дня все одно не вистачало часу вирішити, яку зачіску обрати: чи викласти косу короною, чи заплести дві коси. Врешті-решт, Діну ніякий варіант не задовольняв, перед виходом вона поспіхом просто заплітала косу і закидала її на спину, а Женя тим часом терпляче чекав її, сидячи на камені і, аби не втрачати часу, читав якогось чергового зошита.

Побачення для Діни проходило як одна мить. Удвох вони потоптали все маленьке містечко вздовж і впоперек. Щоправда, Діна дещо інакше уявляла розмови закоханих юнаків. Замість розмовляти про місяць, зірки, вічне кохання, Женя захоплено розповідав, які в нього гарні креслення, що їх він виводить тушшю. А ще він торочив якусь маячню про світову революцію. Хоча Діна більшу частину розмов Жені навіть не намагалася зрозуміти, а просто пропускала повз вуха, побачення все одно видавалися їй казковими, але закороткими і швидкоплинними.

Закохані, як правило, розлучалися біля каменя, стоячи по різні його боки – ніби для того, щоб залишити хоча б ілюзорну перешкоду для дотримання пристойності.

Невідомо, як довго вони не наважувалися б розпочати розмову про весілля, аби Женю після закінчення технікуму не розподілили працювати у Харків. Отут, перед перспективою розлучитися з коханою, рішення про весілля дозріло дуже швидко.

Як годиться, до Агати прийшли батьки Жені, визначили дату весілля. В ті часи одруження реєстрували в РАГСах. Вінчання в церквах усіляко притискувалося, та й самі церкви в більшості були знищені більшовиками під час голодомору, аби скористатися нагодою пограбувати церковні цінності і позбавити впливу духовенство. Але по селах подекуди церкви вціліли – здебільше ті, що були найбіднішими і до пограбування яких просто не дійшла черга.

Діна якось несміливо запропонувала Жені поїхати після реєстрації в село – повінчатися.

– Навіщо це? – невдоволено заперечив Женя. – Священики – це прислужники культу.

«Хай би і культу, – подумала Діна, – А все ж таки вінчання проходить дуже врочисто, і родину тоді Бог береже». Але вголос нічого не заперечила, бо зазвичай спокійний Женя за розмов про церкву ставав впертий і дратівливий.

В день весілля мама як змогла причепурила Діну, і молоді пішли реєструвати шлюб. РАГС був розташований в міській управі, в маленькій напівпідвальній кімнаті, що була захаращена товстезними гросбухами. В кімнаті був єдиний клишоногий стіл, який замість однієї ніжки мав стосик книг.

Вікно в кімнаті не відчинялося, тож запах пилу і мишей в’ївся в меблі, книги і старенького архіваріуса, який вів облік всіх важливих подій людського життя: народження, смерті, одруження.

Підсліпуватий служник, вдягнутий в сатинові нарукавники, взяв у молодих паспорти, записав щось дрібнесеньким почерком в одну з товстелезних книжок, поставив штампи в паспорти і знову втупився в якийсь гросбух.

Хвилинку молоді постояли, потім Діна несміливо спитала:

– Все?!

Добродій підвів очі і, наче здивувавшись, що молода пара досі тут, відказав:

– Все. Чи у вас є ще якесь питання?

Питань більше не було.

Таку не надто врочисту процедуру реєстрації шлюбу скрасили молодим їх батьки. Женя з родиною жив в маленькому приватному будиночку. Родина була велика: батьки, восьмеро дітей, тож в домі було не обернутися. Але стояла тепла погода, у дворі під старою-старою грушею поставили стіл, настелили рушників і понаставляли справжніх українських страв: борщу, вареників, галушок. Наварили узвару, аби вгамовувати спрагу після міцного перваку, виставили овочі і фрукти. Голодним ніхто не пішов. А на ніч молоді пішли до Діни додому: мама делікатно повідомила, що вона з молодшими дітьми «поїде провідати тьотю Тіну».

Хоча з Діниних подруг багато хто не додержувався цноти аж до весілля, Діна, попри дуже ризиковані ласки Жені, щодо близькості була тверда, як кремінь. І не через те, що вона мала такі вже тверді моральні устої – Діна просто цього боялася, всіляко відсувала в уяві момент, коли вже відмовляти не залишиться підстав.

Якось, ще як була дитиною, невинно спитала у мами:

– А що роблять чоловік із жінкою?

– Серце підкаже, дитинко, що його робити, – відказала мама, а у самої очі затягнуло мрійливим серпанком.

– А як серце мовчатиме? – ніяк не могла вгамуватися Діна.

– А як серце мовчатиме, то й одружуватися не варто.

Згодом, вже підлітком, Діна почала ніяковіти від таких тем, всіляко уникала подовження розмови, навіть коли мама намагалася щось розповісти, пояснити, застерегти.

Коли молоді нарешті залишилися наодинці, Діна гарячково почала згадувати розповіді подруг про першу шлюбну ніч. Щось крім сміху, захоплених відгуків та неоднозначних натяків нічого не згадувалося. А Женя сів напроти, взяв обидві її долоні в свої руки і повільно почав цілувати: пучки, долоню, зап’ясток; пучки, долоню, зап’ясток… І у Діни крізь острах, сором, невідомість повільно, але невблаганно пробивалося нове почуття, як слабенький росток неодмінно пробиваєтьсь крізь асфальт.

Незабаром після весілля молодята поїхали до Харкова. Тільки трохи згодом Діна дізналася, що їхали вони вже утрьох, а не удвох.

На той час Харків був столицею молодої України і зберіг з довоєнних часів статус одного з найбільших промислових і культурних центрів на півдні Російської імперії.