Всю свою любов Діна віддавала дочці, навіть на шкоду чоловікові. Просто Женя був так зайнятий на роботі, що навіть не помічав цього.

Діна намагалася навчити Маєчку польської, хоча навіть собі не хотіла признатися, що робить це заради ілюзорної мрії повернутися з дочкою до Варшави. Хоч коли-небудь.

…Якось теплого літнього дня вони ходили до зоопарку. Трохи було парко, але дощу поки що не було. Коли поверталися додому, Діна перейшла на польську:

– Як мислиш, вкротче спаде дешч?

– Нє вєм! Але єдна кропла десь спадла ми на нос.

– Мусем шен спешить, а то на нас не позостане сухей нитки.

Цей коротенький діалог польською швидко припинився, бо дощ таки розпочався, і досить рясний.

Діна з Маєчкою, аби не змокнути, забігли в перше-ліпше парадне. День був теплий, дощ обіцяв бути коротеньким, тож вони і не дуже засмутилися.

В під’їзді ховалось ще кілька тих, що нашли притулок від зливи.

Аби скоротати час, про щось неквапно розмовляли. Діна не дуже щоб дослухалася – розмова плинула повз вуха, не чіпляючись за пам’ять.

І раптом в підсвідомість Діни увірвалося слово, що змусило її пополотніти. Скарлатина. Хтось розповів, що в цьому домі є хворий на скарлатину.

Зараз, в часи антибіотиків, ця хвороба неприємна, небажана, загрожує ускладненнями, але зазвичай виліковна. А в ті часи вона майже напевно означала смерть. Шанси вижити були, але дуже й дуже мізерні. Скарлатина провокувала важкі ускладнення, здебільше нефрит. Вилікувати його було можливо, якщо і так палаючу від жару дитину занурювати в гарячу-гарячу воду, майже окріп. Якщо у дитини і у матері витримає серце, можна сподіватися на одужання. І то далеко не завжди.

Діна проклинала дощ, цей під’їзд і себе за те, що мимоволі піддала дитину смертельній небезпеці.

Дома Діна сухо-насухо втерла дочку, перевдягла її в сухе, напоїла гарячим чаєм. Це мало б допомогти від звичайної застуди, та не від інфекції.

Кілька днів Діна почувалася, як на розпеченому вугіллі, стерегла перші ознаки захворювання, як кішка мишу.

Але пройшов тиждень, а ніяких проявів хвороби начебто не було.

Діна палко дякувала Богові, що відвернув небезпеку. Та біда таки прийшла.

На дев’ятий ранок після того проклятущого дощу Маєчка не підвелася з ліжка. В неї був сильний жар. Вона відмовлялася їсти через біль у горлі, часом марила, а коли приходила до тями, просила одного: дозволити їй поспати.

Через кілька годин все тіло вкрилося рожевим, аж червоним сипом. Шкіра стала жорстка на дотик, щоки і язик палали.

Лікар безапеляційно заявив: до лікарні, про інше навіть відмовився слухати.

В ті часи тільки-но запроваджувалася обов’язкова госпіталізація. За браком лікарів в стаціонарі легше було спостерігати за хворими. Невиліковні хвороби однаково залишалися невиліковними, і наполягання на госпіталізації викликалося, скоріше, міркуваннями безпеки для здорових мешканців міста.

Діна ніяк не хотіла відпускати Маєчку до лікарні, попри умовляння лікаря і чоловіка. Найгірше, що до інфекційного відділення не пускали навіть рідних, доки хворий або вилікується, або… Або його побачать вже в труні.

– Хто буде чатувати коло неї вночі? – бідкалась Діна. – Хто буде міняти серветки, аби збити жар? Хто годуватиме?

– В лікарні досвідчений персонал, все зроблять як годиться.

Дитину таки забрали. А Діні порадили відпочити самій – поспати. Який там сон?! Діна підхоплювалась уві сні і бігла то до порожнього ліжка, то до дверей, то до вікна подивитися, де там вже той ранок. Потім бігла до лікарні і настирливо допитувалась, чи вже стало краще її дитині. Відповідь була однакова: стан стабільно важкий.

На десятий день, коли вона зранку прибігла до лікарні, до неї вийшов лікар. У Діни від передчуття захололо серце.

– Ми зробили все, що змогли. На жаль, хвороба перемогла.

– Ви хочете сказати?..

– Так. Ваша дитина померла.

Діна, як скажена, кинулася до лікаря:

– Навіщо?! Навіщо ви її забрали від мене? Я сама б вилікувала її, відпарила, відпоїла! Чому ви не покликали мене, аби я побула з нею в останні хвилинки? Чому? Будьте ви прокляті! Будьте ви прокляті!!!

Діна вже не тямила, що говорить. Їй самій був потрібен лікар, аби не втратила розум. На неї було боляче дивитися – розпач довів її до несамовитого стану.

Десь за два дні Женя помітив, що розкішна коса у жінки майже повністю посивіла. Він сподівався, що після похорону Діна хоч потроху почне заспокоюватися. Діна вже не плакала, але майже цілісінькі дні сиділа перед світлиною Маєчки в траурній рамці і дивилась, дивилась… На будь-які звернення чоловіка Діна товкла своє:

– Не заважай мені, її душа ще тут. Може, вона якось обізветься до мене. Я чекатиму.

Женя остерігся цього разу заперечувати щодо душі – хай вірить, якщо віра допоможе їй пережити таку жахливу втрату.

Якось Діна випадково наблизилася до дзеркала – і відсахнулася. Їй ще не виповнилося й тридцяти, а з дзеркального відображення на неї дивилася літня змарніла жінка з тоненькою сивою косою.

Дні для Діни тягнулися повільно, безбарвно. Здавалося, життя втратило сенс. І тільки тоді Діна відчула бодай якусь цікавість до життя, коли зрозуміла, що вагітна.

3

Женя в цей важкий для дружини час не міг бодай на годину вирватися з роботи, бо сам зі своїми колегами переживав дуже напружений період.

Тепер, крізь роки, здається цілком закономірним, що хай і з запізненням, але військова промисловість молодої Країни Рад налагодила виробництво танків, які докорінно змінили перебіг війни. Німецькі солдати, яким пощастило пережити війну, згадували три жахливі речі: незвично неосяжні простори, люті морози і тьма-тьмуща радянських танків. Легендарні Т-34, «тридцятьчетвірки», починаючи із Сталінграду, повернули на захід голову ненажерливої гадюки – війни. Гітлерівці отетеріли: адже до початку війни навіть німецька розвідка, що була таки добре обізнана про внутрішні справи Радянського Союзу, так і не дізналася про існування саме цього танка! А вже яким чином і якою ціною їх було розроблено, достеменно не знав ніхто, аж поки з плином часу поступово не почали відкривати свої таємниці військові архіви.

Історія створення танку сягає в мирний 1927 рік, коли на кількох заводах, серед них і Харківському паровозобудівному, були створені танкові групи. Конструктору не звикати створювати щось нове, але аби ж то знати, що саме! Розробляти танк? Добре. Але який? Важкий, середній, легкий? Яка броня? Який двигун? На кількох пасажирів? Чи на колесах? Чи на гусенях?

А замість отримати конкретні завдання, працівники танкових бюро отримували залізобетонну впевненість, що, в разі невиконання завдання уряду, їх буде розстріляно за «шкідницькі роботи». Уявляєте собі настрій їх всіх, від начальника до останнього кресляра?

Звісно, вони ладні були працювати круглу добу, аби таки виконати завдання партії та уряду, навіть химерне. Правду сказати, декотрі з них були здібні талановиті конструктори, що були просто пройняті думкою про свій танк. Серед таких був і Женя.

Історія створення танку Т-34 зберегла тільки ім’я головного конструктора, що, до речі, саме конструктором зовсім і не був. Він був тільки гарним організатором і адміністратором. Хай так. А от коли мова йшла про допомогу у побутових справах, а головне – у клопотах про припинення слідства над його підлеглими – він не шкодував ніяких сил, тож повагу він заслуговує, свою пайку у створення танка таки вніс. І своєю свободою, а, може, і життям Женя зобов’язаний саме йому.

Діна народила дівчинку. Вона народилася з темним довгим волоссям, що невдовзі викачалося і перетворилося на русяві кучерики. В обрамленні світлого пухнастого волосся маля було схоже на янголятка. Назвали малу Зоя. Діна якось закинула Жені щодо хрещення.

– Знову ти за своє? Майя була хрещена – чи дуже це допомогло?!

Бовкнув – і пожалкував. Більш дошкульнішого болю і навмисне не завдаси. Але слово – не горобець.

Діна нічого не відповіла. І більше про церкву не згадувала. З народженням дитини вона трохи оклигала від їдучого горя. Але дочка не заслонила весь Божий світ, як ото було з Маєчкою. Замість цього Діна наче наново повернула увагу на чоловіка – і почала неабияк ревнувати. Женя з роками став ще більш привабливим: з високим чолом, з витонченим виразом обличчя. Вуса він почав голити, але від цього здавався ще молодшим.

Жінки – ніде правди діти – частенько ненароком озиралися на нього. А до Діни врода так і не повернулася. Вона виглядала років на десять старшою за свій вік. В Діни був свій наочний показник – Павло геть припинив залицятися до неї. Тепер він більше спілкувався з її чоловіком, а серед сестер нарешті налагодилися відносини. Аби ж то не такою ціною!

Діна завважила, що Женя приходе додому раз від разу все пізніше і запанікувала, чи не з’явилася у того коханка? Одного вечора вирішила будь що дочекатися його і відверто побалакати, хай там що. Використала весь відомий жінкам арсенал: наготувала смачну вечерю, причепурилась і налаштувалася чекати.

Женя як зазвичай повернувся пізно. Тихенько причинив двері – звик, що дружина з донькою на цей час сплять. Та Діна не спала.

– Стомився? Їстимеш? Я посиджу з тобою, теж трохи покуштую.

Женя з апетитом почав їсти – помітно було, що зголоднів. Його хоча і здивувало, що дружина так пізно його чекала, але не дуже. Врешті-решт так завжди і бувало до смерті дитини, тож це мало означати, що Діна нарешті оклигала від горя.