– Ти нічого не маєш мені сказати?

Женя не доніс ложку до рота: невже він якось ненароком прохопився?! Ніхто з розробників танків не мав говорити про свою роботу ані кому, навіть найближчим родичам. Цим би він не тільки поставив під загрозу своє життя, але й життя своїх близьких. І без того вистачало приводів потрапити в ув’язнення, а то й розпрощатися з життям.

Обережно запитав:

– Ти про що, рідна?

– Ці твої запізні повернення з роботи – через що вони?

– Ми маємо відповідальне завдання від Уряду, яке будь-що зобов’язані виконати.

– Це завдання – жіночого роду і молодше за мене? Чи не так? – Діна намагалася говорити спокійно, навіть з гумором, але надумана образа примусила затремтіти голос і ледве не ринула мимовільними сльозами.

Женя нарешті второпав, куди вона хилить, і видохнув з полегшенням:

– Люба, ну яку ж дурницю ти верзеш! З якого дива ти собі таке надумала?

Діна таки не витримала і розплакалася:

– Я стала геть не гарна, а кругом тебе працюють гарненькі неодружені дівчата!

– Ти маєш на увазі наших креслярок? Ну й навигадувала! Вони знаєш скільки залицяльників мають? Не проштовхнутися!

– А ти що, намагався? – у Діни ще не висохли на очах сльози, але вона вже з гумором уловила чоловіка на слові.

– Еге ж, тільки те і маю на думці. – Женя взяв її долоні до рук і додав вже серйозно: – Запам’ятай: я кохаю тільки тебе. Тільки тебе! І хай! Інше! Ніколи! Навіть не спадає тобі на думку!

Підніс її руки до губ і почав повільно цілувати: пучки, долоні, зап’ясток…

Діна, здавалось, заспокоїлась. Але малесенький хробак сумнівів таки в душі оселився. Діна вигадала, як його приспати. Вона приятелювала з дружиною безпосереднього керівника Жені. Тож коли він затримувався, Діна дзвонила до подруги і серед теревенів ненароком питала, чи повернувся вже її чоловік. Мовляв, чи гріти вечерю – їх будинок був розташований трохи далі.

Якось до неї зазирнула Надія. Після смерті Маєчки вони дуже зблизилися. Як там що, а спільне горе рідні серця об’єднує. Після звичних для жінок балачок щодо дітей, розмова мимоволі перекинулася на заводські новини.

Надія була більш обізнана про справи на заводі, аніж Діна. Це пояснювалося досить просто: Павло інколи розмовляв по телефону, вважаючи, що жінка з однобоких відповідей нічого не второпає. Надія призвичаїлась підтримувати в ньому таку хибну впевненість. Так, красунею вона не була, але вважати, що вона не здатна до двох додати два – то вже занадто. Аякже! Тепер вона звіряла добуті новини:

– Тобі не розповідав чоловік, що їхнього керівника бюро заарештовано?

– Як?! Такий приязний чоловік… За що?

– За те, що в Іспанії ламалися наші танки.

– В Іспанії? Наші? Танки? Звідкіля в нас танки?

– Ти хоча б трішечки цікавишся своїм чоловіком? Він вже кілька років їх розробляє! – Надія трохи перебільшила свою обізнаність, бо сама тільки нещодавно узнала про це з підслуханого уривку розмови чоловіка. – А там знаєш скільки технічних проблем? Справа контролюється з самого верху!

Кому як, а Діні на душі полегшало. Тепер і вона згадала, що Женя щось таке згадував про відповідальне завдання Уряду. Так ось воно що! Хай краще танки, аби не коханки. Діна мимоволі посміхнулася.

– Чому ти радієш? – помітила посмішку сестра. – Хіба не розумієш, що громадянська війна в Іспанії[26] – провісник зіткнення фашистського і комуністичного таборів?

– Ти краще б поменше слухала, про що просторікують чоловіки. Вони в будь-якому віці раді грати в солдатиків. Ходімо краще чай пити. Я дещо маю тобі сказати.

Діна нещодавно впевнилась, що вагітна. Женя цій новині помітно зрадів, замовив хлопчика. А сам подумав: можливо, друга дитина остаточно вилікує жінку від смутку.

Наближалися пологи. Діна й насправді була в піднесеному настрої. Та про Маєчку все ж не забувала. Але це вже був світлий сум, а не нестримне горе. Якось вона вирішила піти на кладовище поправити могилку. Незабаром мали бути пологи, то ж потім часу довго не буде. З собою взяла Зою – хай прогуляється, однаково залишити немає на кого.

Могилка рясно-рясно заросла дрібнесенькою шовковистою травичкою. По краєчку порозквітали братки. Діна як зазвичай глянула на фото. Завважила, що дівчатка не схожі між собою. Маєчка вдалася в бабусю – чорнява та чорноока. А Зоя, чим далі підростала, тим більше ставала схожа на діда: і русявими кучерями, і великими зеленими очима… Зараз вона висмикнула маленьку долоньку з маминої руки і перебігла на той край могилки. Діна не встигла її зупинити:

– Куди ж ти біжиш? Там же лежить твоя сестричка!

Мала на мить завмерла, а потім опустила погляд до долу, до кінчиків своїх пантофельок. Під ними побачила траву… А більше нічого! Зоя отетеріло глянула на маму: де ж сестричка?! Діна зрозуміла, що забагато прагне від такої малечі. Спробувала виправитися:

– Скоро у тебе з’явиться братик. А зараз він сидить у мами в черевці…

Сказала – і запізно схаменулася. Таку дивину тим більш буде непросто пояснити дитині. Але переживання виявилися марними: Зоя пропустила слова мами повз вуха. Вона побачила яскравого метелика і будь-що намагалася його спіймати.

Невдовзі Діна народила хлопчика Віталія. Попри всі закони Менделя[27] і у Віталіка вдалися різнокольорові очі: один – зелений, а другий – зелений із коричневою скалкою. Досі змагалася кров дідуся і бабусі.

До Діни більш-менш повернувся гарний настрій. Тепер вона з Надією та всіма дітьми часто-густо прогулювалися парком або сиділи на садовій лаві і неквапно розмовляли. Останнім часом Діна, що довгенько була пригнічена власним горем, геть не цікавилась, що там нового у світі. Тож Надія викладала їй своє тлумачення непростих подій того часу, що було мішаниною з почутого від чоловіка, офіційних повідомлень та чуток:

– …Отож в Іспанії націоналісти вчинили заколот проти республіканців, бо ті надто завзято взялися за ліквідацію приватної власності та знищення церковної влади.

– Що, і в Іспанії також?.. – Діна досі не могла зрозуміти і виправдати знищення церков у них, на Україні.

– Та ще й як! В Мадриді однієї ночі мешканці прокинулися від ядучого диму, який відгонив горілим м’ясом. То республіканці підпалили відразу кілька монастирів! А на паркан одного з них цвяхами прибили труп монахині. Уявляєш, який жах?

– Чим завинила та бідна жінка? Чи ті республіканці – звірі, чи хто?!

– Та ні, тільки хотіли відсторонити церкву від влади, та трохи перебрали міру і викликали такий жах, що бозна скільки їхніх прихильників перекинулося в протилежний табір. А рятувати ж республіку треба. Отож наша країна і надіслала допомогу: і зброю, і медикаменти, і продовольство…

– Та навіщо ж було допомагати? Задля перемоги отих нелюдів?

– Заради перемоги світової революції!

– Тобто, аби в усьому світі правили за такими ж звірячими законами?

– Ти що, геть не тямиш, що можна базікати а що – ні? Дякуй Богові, що нас ніхто не чує! І що важить життя кількох монашок проти перемоги пролетаріату?

– Та ти маленька була, коли ми жили у Варшаві. А я все пам’ятаю. Як ми добре жили! І без ніякої революції.

– Знову ти про Варшаву! Викинь ти її з думки! Може, ми й добре жили. А от робітники інших країн бідували.

– Так хай тепер ми всі бідуватимемо? Так краще?

– Діно, припиняймо цю розмову. І дуже прошу тебе: не перед ким таких теревенів не розводь. Аби і нас разом із тобою за таке базікання не запроторили туди, де козакам роги правлять!

– А з ким же мені тоді розмовляти? Женя – той теж тільки й торочить про світову революцію.

– І правильно! Треба тільки підтримувати один одного! Отож ми і допомагаємо: і діточок іспанських поселили в дитбудинках, і робітники свої кошти переслали, і скільки добровольців поїхало воювати в Іспанію! Рятувати революцію! А ти – наче з місяця впала!

Попервах Іспанії допомагали тільки громадські організації: профспілки, комсомол, письменники, творча інтелігенція… Це був показ пролетарського інтернаціоналізму недорогою ціною, а уряд начебто тримався осторонь. Про всяк випадок.

Добрий у нас народ, чуйний. Лозунги на кшталт «Руки геть від іспанського народу!», «Хай живе Іспанська республіка!» розбурхали такий ентузіазм, що секретаріат профспілок мав ввести обмеження на збір коштів від громадян. Радянські люди щиро прагнули перемоги трудящих Іспанії, встановлення радянської влади.

А що ж до Уряду, то він намагався одним пострілом убити не двох, а декількох зайців. Спочатку була впевненість, що заколот швиденько придушать. Швидкоплинного вирішення конфлікту не відбулося. На Піренеях зіткнулись економічні і політичні інтереси не одної Іспанії. Німеччина і Італія мали намір обскубти французькі колонії в Північній Африці, а одночасно приборкати Австрію і закріпитися на Балканах. А тут вже стикалися інтереси Німеччини і Великобританії. Громадянська війна в Іспанії детонувала розкол світу на тих, хто хотів зупинити фашизм і тих, хто опирався комуністичній загрозі.

Серед заколотників був обраний керманичем генерал Франко – молодий, енергійний і без надмірних політичних уподобань. На його боці воювала професійна армія, траплялись і білоемігранти, а на боці республіканців – комуністи і анархісти. По обидві сторони тих, що воювали, прибували і прибували інтернаціональні бригади. Аж з 54 країн світу!

Німеччина і Італія, що мали надію зробити Іспанію своєю слухняною лялькою, залюбки забезпечували військо Франка зброєю.

Ото ж і СРСР, попри існування «Комітету з невтручання», відправив свій перший військовий вантаж і перших військових радників. За цю дружню допомогу Іспанія платила щирим золотом. І платила з лишком. За подіями на іспанському фронті з тривогою спостерігала стара Європа: Франція і Британія. Для цих патріархальних держав комуністична загроза в Іспанії була куди більш лячна, ніж диктаторський режим заколотників.