Поступово Іспанія перетворилась на величезний полігон для випробувань германської і радянської зброї. Обидві держави додержувалися приблизно однакових військових стратегій для досягнення блискавичної перемоги, тож головним інструментом її досягнення були танки. Радянський Союз на той час тільки намацував створення непереможних «тридцятьчетвірок»: і швидких, і достатньо маневрених, з непробивною бронею. А на іспанському бойовищі билися їх не такі вже й далекі попередники – Т-26 і БТ-5. І навіть ці моделі перевершували німецькі, що наочно було видно в поєдинках один на один. А от великі військові операції республіканці зазвичай програвали, бо геть не вміли скоординувати дії танкових підрозділів з піхотою і авіацією. Танкіст мав працювати за всіх. Бували випадки, коли піхотинці з появою союзного танку припиняла атаку, солдати вставали осторонь і вдавались до оплесків щодо технічного дива, а в цей час супротивник підбивав танк звичайною ручною гранатою…

Заколотники, що мали в своєму складі кадрових командирів і дисциплінованих солдат, якісно відрізнялися від строкатої безграмотно-анархічної армії республіканців, спільником яких виступав і Радянський Союз. Гітлерівські стратеги, що аналізували танкові двобої, цинічно відзначали: «Червоні – вони червоні і є! Де вже їм протистояти арійській організованості». Тож невдачі республіканців на іспанському фронті відіграли для танкової промисловості двояку роль. Німців вона впевнила, що навіть за умов гірших технічних показників танків вони зможуть перемогти завдяки вірно розробленій стратегії.

Оце вони дарма розслабилися.

А радянські військові, не знаючи, як доповісти про поразки і залишитися при своїй голові, складали доповіді про бої на іспанському фронті з натиском на технічну недосконалість нашої техніки. А вже потім, десь в другу або і в третю чергу, згадували прорахунки командування.

Саме з цих причин наші конструктори тих часів отримали завдання на створення таких непереможних машин, що їх не могли вразити ніякі снаряди, а самі вони сіяли смерть навкруги. Танки-одинаки, що могли перемагати навіть за самого недолугого командування за рахунок своєї могутності.

Кінця-краю війни все ще не було видно. І справа не в відсутності героїзму окремих вояків, а в непослідовній політиці керівництва. Віра в ідеали стрімко падала, поразка йшла за поразкою, тож перемога франкістів ставала все більше можливою. Сталін припинив допомагати республіканцям, начебто аби зберегти мир в Європі. А насправді щоб скинути з хворої голови на здорову відповідальність за поразку. Крім того, доля Іспанії Сталіна більше не цікавила: завдяки війні він виокремив гідного спільника, аби розпочати з ним нову гру щодо розподілу Польщі.

Де там та Іспанія? Далеченько, аби будувати там комунізм. А польські землі – ось вони, під боком. І, як кажуть, споконвічно російські. І силу Гітлера він побачив наочно. Гідний подільник.

Незабаром війна в Іспанії скінчилася падінням республіканського режиму. Радянська пропаганда затаврувала Франка як махрового фашиста. Але як там як, а в Другу світову війну його втягнути не вдалося, і криваву ворожнечу між верствами населення йому згодом вдалося притишити, і воїнів інтернаціоналістів він відпустив додому. А Сталін іспанських революціонерів кинув напризволяще – навіть тих, кому загрожувала страта на батьківщині. Не до того. Тут аби не проґавити час відтяти собі польські землі – Гітлер аж надто жваво марширував війною по Європі.

Сталін, не гаючи часу, крім Польщі підкорив Бессарабію та Північну Буковину та почав налаштовувати там лад на свій смак. Засліплений власними імперськими амбіціями, він й на гадці не мав, що на його країну хтось накине оком як на потенційну колонію.

А Гітлер почав здійснювати обіцянки перед німцями щодо кращого життя. Піднявшись до вершин влади на тлі жахливої економічної кризи, безробіття, гіперінфляції, Гітлер переконливо малював картини майбутнього життя: німці знайдуть нову батьківщину, житимуть заможно в пречудових селах, на родючих землях; працювати не будуть – для цього є люди третього сорту, не арійці. І потрібна для цього маленька дрібничка – поневолити декілька країн.

Ця шовіністська отрута впала на такий сприятливий ґрунт, що розповсюдилась із швидкістю чумної бацили. Так назва до нацистів і прикипіла: коричнева чума.

Щодо України у Гітлера був особливий план: план «Ост». За ним Україну передбачалося перетворити на продовольчу підставку для Німеччини, заселити німцями, а місцеве населення вислати у Сибір або ж знищити. Оставити якусь дещицю, аби було кому працювати. Але тільки тих, хто стане на коліна…

В думках фюрера так легко все складалося! Тож час розпочинати війну з СРСР.

4

22 червня Діна стояла в черзі по гас.

Був гарний літній ранок, вихідний день обіцяв присутність чоловіка, тож можна з дітьми піти прогулятися. Діна стала помічати між сином і дочкою величеньку різницю в поведінці. Зоя, що була на два рочки старша від брата, і досі гуляла тільки за руку з мамою, з долу нічого не піднімала, з доріжок не сходила, білих шкарпеток не бруднила. А от Віталік був – такий розбишака! За прогулянок він встигав забруднитися з ніг по маківку, позбивати носки чобітків (бо вважав за свій обов’язок штовхнути геть усе, що траплялося на його шляху), назбирати купу брудних камінців і напхати їх у кишеню. Коли з ними гуляв тато, він якось примудрявся цей вир безупинної енергії направити хоч в якесь кероване русло: камінчики пропонував шукати не абиякі, а певного виду. Це в нього звучало: шукати мінерал певної породи. Для Діни всі вони були однакові і однієї породи: купа бруду. Але за такої мотивації син хоч трохи притишував свої галасливі витівки.

Неподалік на стовпі висів міський гучномовець – дуже зручно, бо як черга завелика, не так дошкулятиме чекання, можна послухати новини.

Діна не одразу звернула увагу, що замість передавати новини, з чорного ебонітового нутра гучномовця ллються воєнні пісні. А рівно опівдні воно і прозвучало: фашистська Німеччина… без оголошення війни… запеклі бої… ворог буде розбитий.

Сказати, що у Діни відразу заходилося серце – значить, погрішити проти істини. Вона, правда, трохи прискорила ходу, аби швидше добутися додому і попросити Женю зрозуміло все пояснити. Може, то якісь локальні непорозуміння, як ото було на кордоні з Польщею. Надійка їй розповідала, що поляки зчинили заколот на кордоні, а наші військові примушені були опиратися. Через те, мовляв, і Павло виїхав… Може, і зараз щось на кшталт тих зіткнень. Де там кордон, а де Харків… Але коли Діна повернулася і побачила пополотніле обличчя чоловіка, зрозуміла, що відбулося щось жахливе.

– Ти чув заяву Молотова? – від порога спитала Діна чоловіка.

– Чув, – ледь чутно одними губами відповів Женя.

– І що воно означає?

– Не встигли. – Така відповідь чоловіка нічого не пояснила Діні. – Не встигли…

– Не встигли… Що не встигли?

– Закінчити нашу справу.

– Женя, ти при розумі? Тут війна почалася – а він про свої справи. Що тепер з нами буде? А може, до Харкова не дійдуть? Все ж таки велике місто, охорона…

– От до великих міст лізтимуть найперше…

Не сказати, що жахлива новина про початок війни миттєво заполонила свідомість харків’ян. Більшість населення ще пам’ятала заяви Уряду про налагодження відносин з Німеччиною, про укладений Пакт про ненапад…

Спочатку була боязка надія на якусь помилку. Поступово реальні події цю надію витискували, витискували… Але поки що це був страх перед невідомістю, а не жах очевидного.

Майже відразу оприлюднили Наказ про мобілізацію цивільних: призивалися чоловіки від 1905 по 1918 років народження. Женя був 1904 року, тож в першу хвилю мобілізації не підпадав.

Місто попри приязну літню погоду набирало чим далі похмурого вигляду: вікна перехрестили стрічки з паперу, в кожному дворі з’явилися таці з піском, діжки з водою. І обов’язково – протипожежний інструмент: лопати, сокири, ломи… Але все це здавалося якимсь не реальним, не справжнім, як у важкому сні. Відомості про бойові дії на кордоні спочатку завершувалися оптимістичними закликами: «Наше діло праве. Ми переможемо!». Згодом цей оптимізм згасав, згасав… Його заступили скупі відомості на кшталт: «Після запеклих боїв наші війська залишили…» – і називалося місто або містечко, що було все ближче і ближче до Харкова. Через місто брьохали біженці разом із своїми свійськими тваринами. Недоєні корови жалібно мукали, негодовані вівці безнадійно мекали… Якось Діна принесла додому аж два відра молока! – колгоспники просили подоїти корів для себе, аби тварина не мордувалася.

Місцеві мешканці розпитували прибулих, невже конче було зніматися з місця? Може, це справа кількох днів – і наші викинуть геть загарбників?

Ілюзії випарилися остаточно і в одну мить, коли на Харків вперше було скинуто бомбу. Це сталося десь у липні. Спочатку серед білого дня над містом пролетів німецький літак. З околиць почулися звуки наших зеніток, але шкоди літакові не завдали.

Хлопчаки повибігали на двір і пильно вдивлялися в небо – для них війна все ще була грою.

Аж поки німці не почали щоденне бомбардування міста. Стало зрозуміло, що напад на Харків не за горами. Місто наїжачилося протитанковими їжаками, обклалося мішками з піском. Але ці заходи запровадились, аби затримати ворога бодай на день, на час: з Харкова потрібно було вивезти стратегічні підприємства.

Був вересневий вечір. Осінь цього року не поспішала заявити про свої права – погода залишалася майже по-літньому тепла. Женя щось довгенько не повертався з роботи. Діна за звичкою, що добряче вкоренилася за кілька років, подзвонила подрузі: