– Твій чоловік вже повернувся? В мене вечеря холоне…

– Та давненько вже вдома.

У Діни забуті жахи щодо коханок знов підняли голови зі споду свідомості і заворушили отруйними язиками. Ці чоловіки! Знайшов час! А не подзвони вона подрузі – як зазвичай відмагався б терміновою роботою.

Таким чином без достатнього приводу накручуючи себе, Діна згаяла десь із годину або трохи більше. В двері постукали. Це не міг бути Женя – він мав власного ключа. Хіба що сумління примусили його постукати – аби надати Діні право впустити чоловіка або ні.

Діна набрала повнісінькі легені повітря, аби на одному диханні висловити йому своє обурення… Та на порозі стояв керівник Жені та його дружина.

– Зараз не час репетувати, треба діяти: Женю заарештовано. Ви залишайтесь вдвох дома. Нікуди не ходіть і не дзвоніть! Чули? Нікуди! А я спробую щось зробити. Якщо ще не запізно.

Коли жінки залишились вдвох, Діна нарешті видихнула питання, що як ком застрягло в горлі і в свідомості:

– Заарештовано? Женю? Як? За що? Його ж за що?!

– Заспокойся, люба. Може, й помилилися. Всяк буває. Розберуться.

Діна вночі так і не змогла зімкнути очі бодай на хвилинку. Коли дзвінки трамваїв та грюкання молочних бідонів сповістили про наступ ранку, біля дверей почулися чоловічі голоси. Розмовляють, значить їх щонайменше двоє.

Поріг переступив Женя зі своїм керівником. Господи, як може одна-єдина ніч так змінити чоловіка! Він був неголений, якийсь весь пожмаканий, чого він собі ніколи не дозволяв. Але річ була навіть не в тому. В нього з’явився погляд зацькованого звіра.

Діна кинулась до нього:

– Любий, поглянь на мене! Тобі зле? Тебе били?

– Ні… – як крізь сон відповів Женя. – Але я бачив, як б’ють інших…

– Так, балакати будете потім, у дорозі… Часу обмаль. На збори – доба – і їдете супроводжувати тракторні цехи на Алтай, до Рубцовська.

Отут Женя наче прокинувся від сну:

– Чому це тракторні? Ми ж ще не довели останню модель танку до серії! Як же без мене? Я ж вів всю документацію на двигун…

Його керівник не витримав – заволав:

– Ти що, так нічого і не второпав? Не маленький же! Хоча ці творчі натури поводяться гірше, аніж діти! Через це тебе і заарештовано, що до початку війни не встигли налаштувати масовий випуск танків! Через те, мовляв, і відступаємо!

А от знайдемо винних, знешкодимо – і справа піде! Ти правив просто за підходящого жертовного барана: не призивний вік, солдата не загубимо; інтелігент не в першому поколінні – дуже зручно наліпити на тебе тавро шкідника. Допер нарешті? Я через силу тебе висмикнув звідтіля, доки «колесо правосуддя» ще не почало крутитися! Йому життя спасають, а він чіпляється за роботу! Рубцовськ – це найбільше, що я міг для тебе зробити! І медом там не намащено, ще згадаєш. Йолоп! Щоб через добу тебе тут не було!

Давалася взнаки дуже напружена ніч. Тим більше, що такі випадки стали далеко не поодинокі, рятувати своїх конструкторів ставало все важче…

Діна під час лайки вжалась в стіну і палко молила: «Боже, дай нам сили! Боже, дай нам сили!». І, аби Бог її й насправді почув, було б незрозуміло, чого саме вона просить: чи дати їм сили все кинути і уїхати невідомо куди, чи дати сили залишитись, чи дати силу не з’їхати з глузду, коли, здавалося б, непорушні основи світобудови пішли на марне, а ноги і розум втратили бодай слабку опору!

Перша прийшла до тями Діна. Можливо, через те, що її ніколи й не залишала думка, що вона крім Варшави все життя жила в якомусь викривленому світі, до якого ніяк не могла звикнути. Вона рівним спокійним голосом звернулася до Жені:

– Піди поспи хоч дві-три годинки. Мабуть, сьогодні не доспав? А я почну складати дитячі речі.

Женя мляво опирався, але втома перемогла – він заснув навіть не роздягнувшись. Діна не стала його чіпати.

Наступного дня родина відчувала себе як очманіла. В них було обмеження по розміру багажу, то ж Діна декотрі речі відстоювала просто з несамовитою завзятістю.

Вона не поступилася жодною дитячою одежиною (ані літньою, ані зимовою), попри завіряння Жені про повернення поклала увесь посуд, білизну, всі до одної дитячі фотографії, особливо ретельно перебрала Маєчкіни, аби жодної не пропустити. І будь-що хотіла забрати швацьку машинку «Зінгер», що вони нещодавно її купили. Машинка вже точно нікуди не лізла. Женя відкрутив дерев’яну основу, а вже саму голівку якось серед м’яких речей запхали. Як же вона принадилась в евакуації!

Як не важко з дітьми зніматися з місця, Діна не шкодувала, що вони їдуть в тил – подалі від фронту. Що з собою приносить війна, вона ще пам’ятала. Але сховати голову в пісок їй не вдалося – війна дістала їх і в далекому Алтаї. Тільки інакше.

Рубцовськ до війни був маленьким провінційним містечком з невеличкими дерев’яними і приземкуватими глиняними хатинками. Мощених доріг не було. Мешканці дуже пишалися, що мали власний млин. На околиці міста були зерносховища, почали будувати цукровий завод – оце й усе. І ось сюди було вирішено евакуювати аж три заводи – з Харкова, Одеси та Сталінграду. Із купи понівеченого обладнання треба було серед степу підвести тракторний завод. Якнайшвидше.

Обладнання почало прибувати восени. А це ж вам не південь – Сибір! Тут і в літку можуть пролітати білі мухи, а осінь – це вже напевне дощ і сльота, заметіль і морози… Разом з вантажами прибували й прибували люди.

Сибіряки – народ приязний і доброзичливий. Кожен брав собі, бува, і по кілька сімей прибулих. Але ж все одно сорокатисячне містечко не мало змоги поглинути усіх. До того ж на будівництво заводу залучали ще й мешканців навколишніх сіл, тож маленьке містечко розбухало на очах.

Перша зима була найжахливіша для евакуйованих. Нашвидкуруч будували аби яке житло: саманні бараки, напівземлянки, дерев’яні бараки спрощеного типу. Навіть такого житла було замало – в одній кімнаті тулилися по дві сім’ї.

Евакуйовані жили дуже нужденно. Робітники заводу отримували мізерну зарплатню і продовольчі картки, за які можна було попоїсти доволі мабуть, один раз. І це працюючи по 12 годин на добу в недобудованих нестерпно холодних цехах! Верстати вкривала льодова плівка, руки примерзали к залізним кожухам. А працювали ж хто? Підлітки, що їх ще зарано було відправляти на фронт! Але навіть вони, майже діти, працювали в таких пекельних умовах, зціпивши зуби! Аби наблизити перемогу!

Женя відразу ж був залучений до будівництва заводу – кваліфікованих інженерів було обмаль. Діна, аби хоч трохи збільшити кількість продуктів на сім’ю, пішла робити в цех ширвжитку. Діти залишалися вдома самі. Віталік і тут блукав по околицях і збирав камінці. А тут вже їх було – Алтайські гори багаті на різноманітні мінерали! Зоя попервах без мами з дому не виходила. Якось Діна повернулася додому з роботи і завважила, що в кімнаті щось захолодо. Зоя скоцюбилась на ліжку.

– Що з тобою, дитинко?

– Ніжки болять, наче їх голками колють.

Сирі дрова в пічці затухли, і Зоя не спромоглася їх роздмухати. Діна похапцем роздягла дочку: ніжки аж побіліли, так змерзли. Діна вибігла на двір, набрала в миску снігу і заходилась терти ступні, доки вони не почервоніли. Хвала Богові, ніжки відійшли, а от нігтики так і залишилися приморожені на все життя.

На роботу Діна більше не пішла. Аби бодай трошки роздобути харчів, взялася шити сусідам. Вірніше, не шити, а латати і так вже латану-перелатану одежинку. Ото коли знадобилася швацька машинка! Платили хто чим міг: хто дасть сухарик, хто жменьку пшона, хто одну-дві картоплини. А хто не міг ані чим віддячити, бо був вкрай нужденним – таким Діна шила й так. Роботи вистачало на цілісінький день, несли й власний одяг, і робочу робу, і капелюхи, і постільну білизну. Купити нове було неможливо – все, що вироблялося, відправлялося на фронт. Все для фронту, все для перемоги! Тільки б скінчилася війна! Тільки б швидше скінчилася війна!

На другу зиму містечко вже розбудувалося, з’явилися капітальні житлові будинки. І коли, нарешті, війна скінчилася, Рубцовськ вже був чималеньким промисловим містом.

5

Після Перемоги родина повернулась не в Харків, а в Мінськ. (Щастило Діні на столиці, що не кажи!). Там вирішили будувати свій власний завод. Отож з 1946 й веде історію Мінський тракторний. Женя вже проектував не танки, а мирні трактори «Білорусь».

Діна не любила згадувати воєнні роки, наче хотіла набіло витерти їх з пам’яті. Навкруги траплялось стільки вдів, вдівців, калік, що Діні було гріх нарікати на долю: і сама війну пережила, і чоловік з нею, і діти… Декотрі невтішні вдови за спиною, а то й в очі дорікали щодо Жені: «Що, в тилу відсиділись? Хай інші накладають головою!». Найболючіше таки закиди зачіпали Женю: не надрукуєш же на лобі, що воно і як! А Діна й уваги не звертала.

Вона з несамовитою енергією укинулася налагоджувати пристойне життя. Про себе думала: «Хоч тепер заживемо спокійно, дітей повиучуємо, в люди повиводимо. Повинні ж усілякі жахи кінець кінцем скінчитися!». Ще не скасували карточну систему, продуктів на одну особу отримували обмаль, а Діна все рівно сервірувала стіл як годиться, з ножами, виделками, серветками. За столом намагалася привчити дітей правильно користуватися столовими приборами.

Зоя цю науку сприймала охоче, а от Віталік як вдавалося хапав кусень хліба – і гайда на вулицю, збирати зразки геологічних порід. Звісно, в Рубцовську щодо мінералів було більше роздолля! А в Мінську що знайдеш? Калійну сіль, торф, в кращому випадку залізну руду. Але Віталік все одно нишпорив невідомо по яких завулках, і щоразу тягнув додому купу зразків. Щодо навчання діти теж були різні. Обидва вчилися на відмінно, але якщо Зоя брала старанністю, та Віталік вчив тільки те, що йому подобалося – і запам’ятовував дуже швидко.