Діна давно хотіла, аби Зоєчка навчилася грати на фортепіано. Сама Діна трохи грала – так, для себе. У Варшаві у них був інструмент, а далі вже було не до навчання. То хай хоч діти надолужать.

Зоя охоче поступила в музичну школу, в неї виявили гарний слух. На інструмент грошей не було і близько, то ж Женя на ватмані викреслив всі 88 клавіш і добряче понаводив їх тушшю. Таку «клавіатуру» прикріплювали до кухонного столу – і Зоя нескінченно розучували гами.

Діна вже бачила дочку на концертах, в вечірній сукні; зал аплодує…

В кінці року в школі проводився академічний концерт, а після нього – батьківські збори. Діні видавалося, що Зоя грає пречудово. Хоча що там грають діти у першому класі – невеличкі простенькі п’єси. На зборах вчителька почала з тих учнів, яких вона хвалила, а потім дійшла черга до «відстаючих». Щодо Зої вона не знайшла жодного приводу похвалити, тільки лаяла:

– Здається, що звуки вона видушує – такі вони мляві; мізинець геть не працює, його роботу й не чути. Про те, що існує мажорна й мінорна тональність вона взагалі наче не чула…

– Та в нас немає інструмента – може всі вади через це…

– Так купіть! Задля майбутнього дитини самі не доїдайте, не допивайте. Я тут уболівати душею за кожного, і все намарне. А вам байдуже!

Діна вже не пам’ятала, як вийшла з зали. І це вона не переймається за дітей; і це їй намарно?! Діна ледве-ледве стримувала сльози образи і безсилля. Вона собі вже вирішила, що до цієї вчительки вже однозначно ніколи не піде. Тільки як це обережно сказати Зоєчці? А піаніно вони, врешті-решт, куплять, обов’язково. Женя вже отримав пристойну роботу – він заступник головного конструктора заводу. Потроху наскладають грошенят. І поновлять навчання. Але не з цією вчителькою.

Зоя сприйняла цю новину досить спокійно. Взагалі вона легко піддавалась маминому впливу. Та ще й в школі відбувалися цікаві зміни, було чим опікуватися. Більшовицький Уряд кілька разів змінював своє ставлення щодо спільного навчання хлопчиків та дівчаток: в 1918 країна вперше заявила про спільне навчання дівчаток і хлопчаків – на відміну від європейських держав; напередодні війни країна повернулася к окремому навчанню, але через війну це виконувалося так хаотично, з такими ускладненнями, що врешті-решт знову повернулися до спільного навчання.

В Зоїній школі до дівчаток в класи саме додали хлопчаків. В їх налагоджений спокійний школярський побут втрутилася галаслива, рухома, несхожа на самих них юрба молодиків. І як обидві сторони не намагалися приховати свій інтерес один до одного, подекуди спалахували жаринки першого кохання.

Діна якось спитала у Зої:

– А тобі подобається хлопчик, якого посадили поряд?

– Хто? Отой бовдур? Ні! Він «здуває» в мене домашні завдання щодня. А в шахи я йому вкотре ставлю дитячий мат, а він ніяк не дотямить прибрати пішака.

– Та хіба ж хлопці лише для того, аби грати з ним в шахи?

– А навіщо ж ще?

– Щоб одружуватися, а потім жити разом, народжувати дітей, ходити в кіно, в оперу…

– З дітьми?

– За це вже не переймайся – я буду за цапа відбувайла. В тебе буде, кому доглядати малих.

Діна вже почала мріяти про онуків. Звісно, Зоєчці ще зарано одружуватися – їй ледве виповнилося чотирнадцять. Треба закінчити школу, потім інститут. Інститут – це обов’язково, аби не стояла, як бабуся, все життя за верстатом. А там вже й онуки. Помріяти ж можна…

Якось удень в двері хтось несміливо постукав. Діна відчинила. На порозі стояла молоденька жіночка. Гарненька, миловидна, тільки що в окулярах. Діна на хвилинку заклякла – дівчина їй була геть не знайома.

– Ви до кого? – Діна врешті порушила мовчання.

– До Вас, Діно Станіславівно… Можна увійти?

Діна пропустила її за поріг, причинила двері, але далі не запрошувала – все ще не розуміла, що від неї бажають.

– Хіба ми знайомі? – спитала Діна, аби хоч якось припинити мовчанку.

– Ні. З Вами – ні. Я знайома Вашого чоловіка…

Отут у Діни проклюнулися деякі підозри щодо причин цього раптового візиту. В рівному приязному голосі з’явилися металеві нотки:

– І що ж Ви хочете від мене?!

Гостя набрала повні легені повітря і видихнула, як в ополонку стрибнула:

– Відпустіть його до мене. Відпустіть!..

– Ви чекаєте на дитину?

– Ні… Тобто, так. Тобто, ні, я не вагітна. Але я мрію про дитину!

– І Женя… Тобто, Євген Тимофійович теж…Мріє? – Діна починала потроху закипати.

– Ну, він так прямо не казав, але ми палко кохаємо один одного. І дитині він буде радий, я знаю, я відчуваю. Он у Вас же є діти, буде з ким доживати на старість. А мого нареченого забрали перед самісіньким весіллям. Більше я його не бачила… Відпустіть, благаю!

– Нашу розмову закінчено, я вважаю. Мені треба поговорити з чоловіком. Залиште квартиру! – Діна через силу стримувала лють.

Дівчина вийшла. Діна від розпачу ладна була розтрощити все, що підпадало під руку. Сволота, брехун! Як він міг! Як же його тепер бути?! Негідник, зрадник!

Час було готувати вечерю, але з тремтячих рук все випадало, очі затягнуло сльозами.

Женя повернувся з роботи. Скинув пальто, зайшов до кухні поздоровкатися. Діна намагалася щось таки приготувати і тримала в руці склянку з олією.

– Привіт. Як пройшов день? – доброзичливо привітався Женя.

Діна не втрималася і жбурнула склянку в чоловіка, але влучила в стіну. По вапняній побілці розповзлася жирна неохайна пляма.

– Як пройшов день? А як в тебе пройшов день? Милувався з отією очкастою курвою? Геть від мене! Геть! Бачити тебе не хочу!

– Діно, що трапилося? Ти можеш пояснити спокійно?

– А ти сам не розумієш? Тобі треба розтлумачити? Так от, я кидаю тебе, і можеш йти кохатися з молоденькою! Тобі вже давно свербить, як бачу! Геть!

Женя поставив табурет біля дверей, важко опустився на нього і спробував вгамувати Дінину лють.

– Добре, добре. Зробиш, як вважаєш за потрібне. Але ти можеш вислухати мене бодай три хвилинки? Чи я забагато прошу?

Діну вже покинули сили. Вона відвернулася до вікна, аби не видно було сліз. Та все одно схлипування її викривали з головою.

Женя обережно почав розповідь:

– Я знаю, про кого ти ведеш. Але зрозумій, це геть не те, що ти собі вигадала!

– Я вигадала?! Чи мені оте дівчисько примарилося, а ти чистий наче янгол?

– Ні! Та спробуй мене зрозуміти…

– О, я чудово тебе розумію! Власна жінка стала застара!

– Діно, мені важко тобі в цьому зізнаватися, але вже скажу, як є. Ця нещасна жінка просила мене подарувати їй одну ніч, всього одну ніч, аби хоча б краєчком пізнати те щастя, яке вона через війну втратила назавжди.

– А ти геть не хотів! Прошу, кинь виправдовуватися! Мені гидко слухати! Можеш йти до неї! Щасливої дороги! Мама сама п’ятьох виростила, і ми якось впораємось! Без тебе!

– Я дітей не кину, допомагатиму…

– Ага, то ти вже налаштувався йти? Будь ласка! Геть, геть!

Суперечка зайшла в глухий кут.

Повернувся зі школи Віталік. Спитав, що поїсти.

– Що знайдеш, – відрубала Діна, бо наготувати так нічого і не встигла.

Віталік відчув, що сьогодні можна уникнути нудного готування уроків, і спитав байдужим голосом: можна я погуляю, доки видно?

Діна чи чула, чи не чула, відповіла згодою.

Атмосфера в будинку була нестерпна. Женя уходив з дому якомога раніше, навіть не поснідавши, і повертався запізно, тільки щоб переночувати. Діна з ним не балакала.

Щось потрібно було робити. Діти теж відчували: у батьків щось скоїлося, але реагували по різному. Зоя батьківську сварку переживала болісно, а от Віталік тепер щодня ігнорував підготовку уроків. А оскільки мама припинила перевіряти щоденник, то й за двійки не дуже й переймався.

Якось Діна вирішила побалакати з дітьми. Почала с дочки:

– Доню, ти ж розумієш, в житті буває усіляке. Трапляється, що батьки й розлучаються, але не припиняють любити своїх дітей. То в такому разі з ким би ти залишилася: з татом чи зі мною?

Зоя підсвідомо очікувала на щось подібне, але все одно не була готова. Вона розплакалася, зачинилася в своїй кімнаті і звідтіля розпачливо вигукнула:

– Я ні з ким із вас не хочу жити! Дайте мені спокій!

Діна пожалкувала, що почала розмову передчасно. Треба було підготуватися, і розмовляти разом з чоловіком – Зоя дуже любила тата, навіть більше, ніж Віталік.

Раптом клацнув замок у дверях – щось зарано для Жені, він останнім часом приходив, коли всі спали. Трохи повозився у коридорі – роздягався. І пройшов до Діни на кухню – це також було несподівано. Діна мовчки чекала, що воно буде: несвоєчасний прихід чоловіка застукав її зненацька. А Женя витяг з кишені згорток з кальки, розгорнув і поклав на стіл, поближче до Діни. Діна глянула на вміст пакуночку і мало не зомліла: там було мамине кольє. Діна поволі-поволі опустилася на стілець, взяла в руки прикрасу і почала розглядати. Так, це дійсно те саме кольє, он і передостанній камінчик темніший за інші. Як?! Яким чином воно потрапило до Жені?! Де воно блукало?!

Женя нишком підглядав за дружиною. Аби ж був віруючий, хвалив би Бога за те, що трапилась нагода купити цю річ. В нього робила одна вдова єврейка. Мала декілька дітей і ледве зводила кінці з кінцями. З довоєнних пір в неї залишилися деякі коштовності. Але в скупку їх брали як лом, дуже дешево. А камінці виколупували і викидали! А тут така краса! І отримати грошей можна хоч трохи більше…