Тетяна Тіховська - Паперова лялька

Отож вона і запропонувала це кольє Жені – він як не як начальство! Може, купить. Іншим часом Женя і слухати б не став, але цього разу купив – і невже догодив?

А Діна почала розповідати, де і коли вони з мамою втратили татове кольє і вигадувати купу історій, в чиїх руках воно побувало.

Зачувши розмови, з кімнати визирнула Зоя – і неабияк здивувалася, побачивши мама і тата, що приязно балакали одне з одним. Мама показала Зої кольє:

– Пам’ятаєш, я тобі розповідала його історію? Так оце воно і є!

Дочка, як помітила Діна, не дуже цікавилася коштовностями. Її брат захопився мінералогією, тож і зараз вона почала роздивлятися прикрасу з точки зору геолога, а не жінки: оце богемський гранат, а оце срібло.

Повернувся зі школи Віталік. І, як завжди останнім часом, хотів дременути кудись, але на півдорозі його зупинив мамин голос:

– Ти далеко зібрався? А уроки поробив? І дай-но мені щоденник! Подивлюсь, як у тебе справи.

Всі разом сіли вечеряти. Господи, давно вже не було такого мирного щасливого вечора! Діна раз по раз кидала оком на Женю і згадувала далекий південний Олександрівськ, задушливий день і хлопця із читаним-перечитаним зошитом. Яке ж щастя бути коло нього!

А ввечері Женю було повернуто з маленької жорсткої канапки в залі до їхньої спільної кімнати. Скільки було переказано, скільки обіцяно! А потім Женя взяв руки дружини у свої і повільно почав цілувати. Пучки… Долоні… Зап’ясток… І яка ж шалена була ця ніч для обох! Хто сказав, що палко кохатися можуть тільки молоді?!

Після пристрасної ночі примирення, коли Діна, попри звичай, забула про обережність, пройшло щось із два місяці. Не відразу забила на сполох, коли не наступили звичайні жіночі нездужання: мабуть, таки старію. Але потроху здогади нагнали холоду: щось було не так. Діна до останнього відганяла думку про аборт: легальні операції тоді були заборонено, а про нелегальні жінки розповідали такі жахи – не приведи Господи!

Коли сумніви щодо вагітності майже випарилися, Діна пішла до лікарні, хоча відповідь вже знала сама. Лікар тільки підтвердив її здогади. Про натяк щодо аборту він тільки що не затупотів ногами – за такі справи лікарі підпадали під кримінальну відповідальність, і досить сувору.

Діна наче в тумані допленталася додому. Що його робити? Що робити? Що ж тепер робити?

Ввечері розповіла все чоловікові. Він якось безтурботно запропонував:

– Так що, народимо третього?

– Ти тямиш, що говориш? Я вже бабця! Його ж треба не тільки народити, а й підняти на ноги!

Йшов 1949 рік. Навіть двійко дітей прогодувати було важко. А що вже казати про немовля? А більше нічого путнього Женя запропонувати не міг. Тож треба було все вирішувати самій.

Обережно розпитуючи сусідок, Діна нарешті знайшла те, що шукала. Розмова точилася на вулиці, пошепки, з натяками і недомовками.

– Є люди, що можуть допомогти – за відповідну подяку.

– І все зроблять?

– Та ні, тільки скажуть адресу, а там вже домовляйся окремо.

– Згодна. Скільки?

Ціна вже не мала ваги.

І нарешті було назначено день. Діна ледь чутно постукала в заповітну квартиру. На стук майже відразу відчинилися двері – запрошували ввійти.

– Гроші з собою?

– Так…

– Про мене ніде не згадувати.

– Так…

– І не волати.

– Так…

– Ну, ходімо вже.

У Діни ноги наче прикипіли до долівки. Хазяйка, не дочекавшись кроків, озирнулася. Сказала майже приязно:

– Та не полотній так – не ти перша, не ти остання. Завтра все буде позаду.

Увійшли до кухні. Стіл було заслано простирадлом, яке було старанно випране, але де-не-де в бурих плямах.

Діна, як уві сні, зробила кілька кроків.

– Лягай вже, – сказала хазяйка, порсаючись біля шухлядки. Дзенькнуло скло, почало відгонити азотом. Притисла до обличчя наркоз, примовляючи:

– Заснеш – нічого не відчуватимеш. Або бачитимеш кольорові сни. Деяким жінкам навіть вважається уві сні, ніби вони кохаються з чоловіком. Ото б завжди так – і не вагітніли б.

Голос чувся все тихіше й тихіше, поки не обернувся на нерозбірливе шепотіння… Та ні, не шепотіння, а шарудіння… Не шарудіння, а дряпання… Дряпання, що видають кігті десятків велетенських щурів, що наближуються і наближуються, обираючи мить, аби вчепитися в литку, видряпатися по одежі, добутися до шиї, обличчя… А тікати нема куди, бо позаду груба і стіна. Все. Найбільший щур зиркнув зненавистю – і уп’явся у щиколотку. Це стало за сигнал для інших – і за мить вже з десяток оскаженілих тварюк висіли, зачепившись зубами за плоть.

А на підлозі під ногами борсалась сила силенна огидних брунатних потвор: з них утворився суцільний килим. І вони все прибували, прибували…

– Ма-а-а-мо-о-о!!!

– Сказано ж, не волати, – через дірки у свідомості почувся голос хазяйки.

– Та все вже, вставай. Йти сама можеш?

– Начебто.

– До вечора біль вщухне. А про мене забудь – хай там що.

Ввечері чоловік запитав боязко:

– Як ти?

– Гаразд. Все гаразд.

Але вночі стан Діни геть погіршився. Її лихоманило, температура підвищилась до сорока градусів. Лікаря не викликали, бо було наказано: терпи, нікому ані слова!

Вранці стало зрозуміло, що без лікаря не обійтися. Діна не приходила до тями, марила. Простирадла стали мокрі від холодного поту, губи посиніли.

Лікар безапеляційно наказав: «До лікарні, якнайшвидше!

Але затримка стала роковою: Діна померла від септичного шоку.

Сніг білий, сліпучий. Зазвичай від такого сяйва набігають сльози. Але сліз вже не було – Зоя їх усі виплакала ще до поховання, за ті кілька днів, коли маму забрали в лікарню і попередили, що надії нема, запізно звернулися. Як таке могло статися, і так швидко?! Дорослі кажуть, білокрів’я. Що воно таке? А тато якийсь дуже пригнічений. І бабуся теж.

Крім бабусі, на похорони приїхала тьотя Надя із Свєтою. Більше ніхто не зміг добутися: тьотя Люба мешкала задалеко, аж у Сибіру, а тьотя Віра саме потрапила в пологовий будинок. Тож бабуся майже одразу після поховання мами повернулася додому. Зоя випадково побачила, що напередодні від’їзду тато віддав їй кольє.

А тьотя Надя додому не поспішала. В цей час вона перебрала на себе увесь хатній клопіт: готувала їжу, прибирала, прала білизну, старанно прасувала татові сорочки… Зоя пам’ятала ще з дитинства, що тітка Надя була досить гостра на язик. А тут її було не пізнати, хоч до рани прикладай.

Свєта вже пропустила чимало уроків, тож тьотя Надя почала говорити, а чи не влаштувати її до Зоїної школи, разом і ходили б…

І раптом одного дня тітка із злістю оголосила, що чимшвидше від’їжджає додому. Зоя не могла збагнути: чого це? Але ж з нею було так гарно!

– Це все твій татусь! Він не хоче, аби я залишалася з вами!

Тож незабаром тітка з дочкою повернулися до Харкова, а Зоя нарешті відчула, як ото жити без мами. Тато, як міг, намагався переробити хатні справи. Але, обіймаючи керівну посаду на заводі, він часто-густо мав затримуватися на роботі. Тож йому просто на все не вистачало часу.

Якось в суботу він повернувся з роботи і побачив дітей за пранням. Вони в кухні намостили ночви, налляли гарячої води, вкинули туди постільну білизну і в чотири руки як могли жмакали мокрі простирадла.

Тато з сумом дивився на дітей.

– Погано нам без господині?

– Не треба нам ніякої господині! Ми самі! – Зоя здогадувалася, куди хилить тато, тож намагалася припинити такі розмови у корені.

– Але ж нам самім важко впоратися…

– Ні, аніскілечки не важко! – сказала, як відрубала, Зоя. – Їстимеш? Ми запарили кашу.

В своєму дитячому егоїзмі діти відкидали думку, що крім прання, вбирання, готування їжі тато потребує жіночого тепла. Адже йому було 45 років! Усього-на-всього. Тож пройшов рік, і тато привів знайомити з ними Лідію Федосіївну – свою нову обраницю.

Це була яскрава власна брюнетка, що досі користувалася неабиякою увагою чоловіків. Від першого шлюбу мала дітей: Наталку і Юрка. Юрко народився в перший день війни. Лідія Федосіївна саме налагодилася відправлятися в евакуацію, а тут немовля… Їй родичі пропонували: залиш його в селі, там на молоці якось піднімуть; куди ж його в дорогу з такою крихіткою?

Але Федосіївна була невблаганна: моя дитинка, моя кровинка буде зі мною. Скільки ж він згодом попсував крові й не тільки їй, доки ще молодим не помер від пияцтва! А для неї він все одно був улюбленим сином. Отаке серце у матері…

Зоя і Віталій зустріли мачуху у багнети. Підстави були і дійсні, але переважно – вигадані. Попервах вони майже щодня нарікали татові: Федосіївна ховала від них цукерки; Федосіївна сварить за бруд лише Віталія, а свого Юрка – ніколи; і взагалі: Федосіївна їх на дух не переносить. Згодом скарги довелося припинити, тому що тато обирав сторону не своїх, а зведених дітей.

Зої знадобилося кілька десятків років, аби зрозуміти, як терпляче мачуха переносила їх витівки, аби зберегти мир в родині. І як важко полюбити чужих дітей…

Наближався Зоїн день народження – шістнадцятий. За життя мами цей день очікувала з радісним нетерпіння. Прокидаєшся – і руку під подушку. А там завжди саме те, про що ти мріяла. І як мама здогадувалась? На шістнадцять років Зоя мріяла отримати цуценя. Цікаво, як його мама запхала б під подушку?