2

Дуже суворий клімат, закоротке літо, гнус, повна відсутність доріг, гори і непрохідна тайга. Це і є Горна Шорія. А ще родовища дорогоцінного каміння, срібла, міді, заліза. І золота.

Достеменно не відомо, коли тут оселилися шорці – нечисленна тюркська народність, гарні мисливці і слідопити. А росіяни тут стали з’являтися лише на початку ХІІІ сторіччя, аби назбирати побільше хутряних шкірок для царської казни. Сувора тайга вирощувала безліч цінних хутрових звірів. Особливо цінувалися соболь та горностай. Але цікавість до них значно підупала, коли росіяни почули розповіді місцевих про золоті родовища. Золоті самородки находили скрізь. Скрізь! Іноді вони сягали кількох кілограмів! А один місцевий мисливець розповів зовсім чудернацьку історію: вполював він якось глухаря, обпатрав, як годиться, розрізав зоб, а в ньому аж три чималенькі золоті зернятка!

Наслухавшись таких побрехеньок, потягнулися в ці місця спочатку поодинокі шукачі легкого збагачення, а потім вже і чималенькі пошукові партії. А там вже кому щастило, кому ні. Коли верхній шар було вироблено, провадити роботи могли тільки величенькі артілі. Старателі-одинаки розорялися, розбрідаючись по тайзі в пошуках більш «легкого» золота. І знаходили нові і нові родовища. Копальні виникали як гриби після дощу.

В Алтайському краї працювало аж вісім казенних промислів, що за рік намивали більш як 35 пудів золота! Це не враховуючи приватних старателів, що також намивали не якусь там дещицю! Так десь з початку ХІХ сторіччя Горну Шорію захлюпнула золота лихоманка. Закордонні геологи, які сторопіли від масштабів видобутку золота в Сибіру, спробували пошукати золото в горах Каліфорнії, що за складом гірських порід дуже скидалася на гори Сибіру. І таки знайшли! І Каліфорнію почало лихоманити теж!

Але ж золото підпорядковувалося не людям, а якомусь своєму кам’яному богові. От дається воно в руки, дається, а потім раптово раз – і зась усім! Зникло! І як тут знати, чи воно знову коштовним рукавом залягає тут таки, тільки трохи глибше, чи втекло кудись далі до Єнісею, до Амуру або ж навіть до Китаю…

В двадцяті роки ХХ сторіччя видобуток золота вже значно скоротився. Приватний промисел заборонили геть, але «чорні» добувачі, звісно, залишилися з усім своїм кримінальним арсеналом.

Зою направили працювати на копальню, що було закладено на річці Кочура ще в 1842 році. Маленька, але швидка річка проторувала собі дорогу серед гір, вирівняла вузеньку долину, а по дорозі понатягувала з гір золотого піску. Золото видобували драгами. Це така собі фабрика на понтоні, що все робить сама: саме пливе, сама черпає землю ланцюговими ковшами і сама ж намиває золото. Тобто, не зовсім сама, а за допомогою людей.

На вигляд драга була як невеличкий плавучий будиночок з чималеньким хоботом.

Повзе він потроху, сьорбає землю з дна ріки, а всередині робітники з ніг до голови закуті в гуму, боркаються в багнюці, аби мул піднявся, а більш важке золото осіло на гумові килимки. І так декілька разів. Робота одноманітна, важка. Аби добути чисте золото, треба виконати багато брудної роботи. Чоловіки на такій роботі не затримувалися – здебільше працювали жінки. В кінці зміни золотий пісок складали в звичайну надщерблену кухонну тарілку і важили. «Врожай» бував різний: коли сто грамів, а коли і декілька кілограмів!

В невеличкій низині притулилося маленьке село Кочура, де тепер мала жити і Зоя. За будівельний матеріал тут правили колоди кедра – он їх скільки навкруги, за два кроки від села! Декотрі хатки тут було зрубано ще «за царя Гороха». В ті часи поблизу траплялися кедри-патріархи з таким товстезним стовбуром, що чотирьох дерев вистачало, аби викласти одну стіну по висоті!До інших містечок вела одна-єдина дорога, що мала з одного боку гору, а з другої – прірву. І завширшки була така, що проїхати можна було щонайбільше возом. Про те, щоб розминутися, і не йшлося. Як треба було доправити якийсь вантаж, застосовували невеличкий гелікоптер. Він за селом спускався майже до землі, відчіпляв вантаж і швиденько, як наполохана бабка, злітав вгору.

Зої, як молодому фахівцеві, надали житло – одну кімнату на двох іще з однією дівчиною. Це була шорка. Звали її Ману, з наголосом на останній склад, як більшість тюркських імен.

Шорцям, як нечисленній нації, надавали деякі пільги. Вони тримали конячок – низеньких, лахматих і витривалих, як і самі шорці. А росіянам така розкіш не дозволялася.

Якщо треба було кудись їхати, йди до сільради, пиши заяву, а там, як буде можливість, нададуть конячку – казенну. Діти шорців могли позачергово поступити на навчання. Ману порівняно з односельцями була дуже освіченою дівчиною: вона закінчила технікум. А ще вона мала паспорт, а до цього добувалися далеко не всі мешканці Кочури: місцевість не була паспортизована. Аби виїхати з села, треба було спочатку у голови колгоспу випросити довідку, а потім їхати в Таштагол, де спочатку виправляли метрику, а вже потім давали паспорт.

Зоя приїхала зі столичного цивілізованого міста, а тут умови були самі примітивні. Вбиральня у дворі. Вода… ні, не у дворі – у колодязі за селом. Пічку треба топити дровами. А до того ж їх треба нарубати. У лісі. Зоя спочатку ошаленіла: невже це може бути насправді? В Прибалтиці вони теж жили по хатах в селі. Але ж хіба є що порівнювати? Там були охайні теплі впорядковані будиночки, від’їжджати не хотілося. А тут… Жах! Хочу в цивілізацію, хочу в теплу квартиру, хочу додому! Додому!! Додому!!!

Але що зроблено, то зроблено. Вороття немає. Щонайменше три роки після закінчення свого університету треба відпрацювати за направленням.

Пристосуватися до нового життя допомогла Ману. Вона була на чотири роки молодша, але правила за старшу. Коли вперше побачила, як Зоя готує якесь вариво на пічці, здивовано запитала:

– Ти що, ніколи не куховарила?

– Інколи готувала… Не часто.

– Зрозуміло. Та нічого, навчишся. На пічці воно навіть легше готувати. Насип крупу в казанок, додай води – і на тепленьку піч. Сама дійде, навіть слідкувати не треба.

Ману ж їй розповідала про тутешні звичаї. Для неї цей суворий край без натяку на цивілізацію був рідною домівкою, тож хто ж дорікне їй за необ’єктивність? І як її виміряти, об’єктивність? Та й чим?

– Люди тут гарні, дружні. То нічого, що багато з них були каторжани. Каторжани – теж люди. Знаєш, які освічені серед них трапляються? А шорці – самі спокійні люди на землі. Ну той що, як вони інколи стріляють один в одного, тож тільки коли бражки понапиваються! А не влучити не можуть – вони ж мисливці майже з пелюшок!

Село, що налічувало щонайбільше із тисячу мешканців, було дуже строкатим за своїм складом. Корінні мешканці – це шорці. На вигляд вони були як і більшість тюркських народів: низьколобі, скуласті, із щілинками очей. За характером мстиві, похмурі, запальні. Такого ж вигляду набрали й нащадки давніх каторжан, яких заслали в Сибір ще за царської влади, а в змішаних шлюбах діти більше понабирали татарських рис. Це щось із генетики – монголоїдні гени забивають європейські.

Далі траплялися розконвойовані – ті, що добували строк, але не в тюрмі, а на волі. Робили на копальнях разом з усіма, тільки що мали віддавати пайку в казну в’язниці. Бігти їм однаково було нікуди – без паспортів, поза законом, а навкруги щонайменше на 500 кілометрів тайга… Таких тут називали «розконвойка». Про них навіть ходив такий анекдот. Шорець питається: «Що воно за звір – розконвойка?

Ведмідь – знаю, росомаха – знаю, білка – знаю, а розконвойка – не знаю». У «розконвойок» була хоча б надія добутися до кінця строку і повернутися додому. А якщо і залишитися – то вільними!

Але найбільш драматичне враження справляли засланці, що складали чи не найбільшу частину мешканців села.

Звісно ж, звичай висилати за інакомислення на околицю імперії існувала ще в дореволюційній Росії. Але мета тоді була інша – відіслати подалі з очей, а не знищити. Ікона комуністів Володимир Ленін відбував своє найвіддаленіше заслання в Шушенському всього-на-всього 3 роки. І це за державний злочин! А жив державним коштом в добротному кам’яному будинку, ходив на екскурсії по околицях, полював, ласував домашньою сметанкою. Не випадково ж його майбутня теща, що приїхала разом з Надією Крупською до нареченого, при першій зустрічі не втрималася від репліки: «Як Вас рознесло!». І вінчатися їм дозволили, хоча обидва були заслані… І весілля гуляли так, що господарі хати заходили попросити втихомиритися… І для молодої дружини друг дітей відразу ж найняв дівчинку-помічницю: управлятися з російською піччю і рогачем Крупська за перебування в засланні так і не навчилася… А от майбутній вождь світового пролетаріату навчився наступному: нема чого панькатися з ворогами, з ними треба діяти нещадно. Яка слушна порада своїм послідовникам!

В березні 1917 Тимчасовий уряд було скасував політичне заслання. Та ненадовго, бо в двадцяті роки його поновила Радянська влада.

І тут вже не ізолювали, а винищувалися цілі верстви населення: духовенство і буржуазія, інтелігенція, військові, а потім пішли незліченні «вороги народу» і «шпигуни». І в позасудовому порядку, без ніякої прелюдії. Далі до них приєдналися просто заможні селяни, яких засилали цілими сім’ями.

На початку Великої Вітчизняної війни до Сибіру засилали національні групи, які потенційно могли стати «п’ятою колоною»[29] в тилу радянських військ. А з приєднанням до СРСР західних територій, засланню підлягали цілі соціальні групи населення Західної України, Прибалтики, Бессарабії. Тож не дивно, що серед мешканців Кочури серед таких звичних для російського вуха імен як Іван, Василь, Тимофій нерідко траплялись екзотичні Бротислав, Андрзедж, Драгош… І мало того, що влада позмітала їх сюди, як купу сміття, ще й позбавила найелементарніших людських прав. Вони не жили, а існували. Будь-який найдрібніший міліцейський чин міг безкарно знущатися над будь-ким з них, міг навіть вбити – ніхто б і потилицю не почухав.