Зоя в листі татові написала, які скалічені долі у її односельців, але отримала лаконічну доволі холодну відповідь, аби поменше обговорювала дії влади. Це було так не типово для тата – він полюбляв писати довгі листи, – що Зоя спочатку образилася. А тільки потім почала розкидати розумом, яка тому підстава… Радянські часи були не для відвертих розмов навіть із самим собою, а тим паче за листування.

Тільки-но Зоя трішки призвичаїлась до нового життя, здійснила свою давню мрію – завела цуценя. Це була німецька вівчарка, сука. Зоя назвала її Альфа. Минулий хазяїн навчав: на ланцюг саджай відразу, бо потім не привчиш; і корми поменше – буде зліша. Але Зоя брала цуценя до хати, клала спати поряд під свою ковдру, про ланцюг навіть не йшлося. Альфа, попри вади виховання, росла не дуже розбещеною. От тільки спати звикла в помешканні. Зоя на це не зважала. Зоя, та не Ману. Вона від перебування Альфи у кімнаті була не в захваті. Зою це дещо дивувало: адже шорці – гарні мисливці, і собака в них – не примха, а необхідність.

Одного дня Зоя, повертаючись з роботи, помітила перед порогом щось схоже на купу чорного ганчір’я. То виявився величезний мертвий глухар. Зазвичай обережний птах, весною, очманілий від бажання продовжувати рід, він нікого й нічого не помічає. Альфа не була зголоднілою, але була до кісток мисливцем, аби втриматись від такої спокуси. І, як годиться, здобич принесла хазяйці: на, їж.

Птицю обпатрали і з’їли. Але наступного разу Альфа принесла під поріг сусідську курку. Це вже були не жарти. Ману пропонувала нічого нікому не казати, та Зоя не тільки віддала зарізану курку хазяям, а ще й віддала грошима вартість живої птиці, аби тільки не лаялись. Турбота Альфи про годування хазяйки почало дорого коштувати. А у Зої вперше почалися суперечки із сусідкою. А може, просто прийшов час жити власним життям.

Спочатку Зоя з Ману жили як одна родина: разом вели нехитре господарство, разом готували, разом їли. Ману робила більшість робіт у дворі – наносила воду, рубала дрова.

А Зоя перебрала на себе впорядкування їхньої оселі: наплела візерунчатих серветок, скатертину. На стіни повісила світлини, що їх фотографувала власним фотоапаратом. Ману на проявлення фотографій дивилась як на чаклунський обряд: червоне світло, запах розпеченого металу; чистесенькі аркуші занурюють в чарівну воду – і поступово з’являється зображення. Ману охоче позувала, але вчитися фотографувати категорично відмовлялася, як її Зоя не підбурювала.

А якось Ману попрохала сфотографувати її удвох з хлопцем – разом з нею прийшов такий собі Шелтрек. Він був шорець, не набагато старший від Ману. Але відносини, схоже, в них розвивалися досить швидко. Не один раз Зоя поверталася додому, і відчувала, ще повернулася невчасно – в них гостював обранець Ману. І вони не світлини розглядали.

В ті часи житло «надавали». Весь «житловий фонд» навіть в такій глушині належав сільраді. Навіть там його не вистачало, тож аби отримати житло, треба було встати в чергу, почекати. Правда, якщо з таких сумісних пожильців, як Зоя і Ману, хто-небудь відселявся, інший мав шанс зайняти всю кімнату одразу. Тільки куди ж його йти?

Атмосфера в оселі стала прохолодною. Явно дівчата не сперечалися, але минулі приязні відносини заступила холодна незалежність. Тепер кожна була сама по собі: окремо скуплялися, окремо готували, окремо снідали… А тут ще й Альфа, що скоріш за все просто невчасно трапилася під руку.

І невідомо, якої напруги мали досягти їх відносини, аби Зоя не отримала пропозицію руки і серця, як казати мовою романістів. Тож розлучилися дівчата подругами.

3

Немає сумніву, всі знають берізку – струнку горду красуню з білосніжною корою. Здорова кров аж вирує в її стовбурі, тож вона охоче ділиться своїм соком з людьми і задля гамування спраги, і задля лікування. З роками вона не марніє, а стає все більш стрункою і гарною.

Та не всі знають карельську березу. На відміну від своєї сестри-красуні карельська береза – справжній виродок в царстві дерев. Зростом низенька, гілки покручені-покалічені, всі в зморшках, тріщинках, бородавках. На хвору кору охоче чіпляються лишайники, що висотують залишки соку, якого і так не вистачає, аби прогодувати ріденьке листя. Деревина стає важка, наче залізо, навіть тоне у воді. Карельською берізка не народжується, а стає через те, що морози, вітри, брак живлення в молодому віці спотворюють її генотип. І вона вже стає невиліковна, з роками потворність стає тільки більш помітна. А пересади деревце в нормальні умови – воно, як кожен інвалід, ростиме повільно-повільно; тулитиметься покрученими гілками щонайближче до землі, аби не чинити опір сильному вітрові, який напевно коли-небудь здійметься.

Щось подібне відбулося із родиною Миколи. (Микола – це Зоїн обранець). Вони були з числа розкуркулених. Дід Миколи був родом з Новосибірської області. Мав аж одинадцятеро синів, а дівчата чомусь не вдавалися. Жили разом, однією садибою – місця усім вистачало. Хто з синів одружувався – то й добре, додавалася ще одна робітниця. Працювали усі з самісінького ранку. Дід прокидався найперший, десь о третій годині ранку. Мізкував, що сьогодні найперше треба зробити, а потім прокидалися хлопці, правили інвентар – і для себе, і для жінок.

Снідали, йшли разом в поле. А ввечері – ще й поралися біля худоби. Жили добре: м’ясо їли і варене, і смажене, і в’ялене. Риба – будь-яка. Влітку драли льон і коноплі. З конопляних зерен товкли масло. Масло зберігалося цілими діжками. А льон вимочували в річці, потім його обробляли і робили одяг. Хазяйство було справне: кам’яний будинок, коні, плуги. Хоча хліб жали руками. Але згодом би справили якусь молотарку… Аби не розкуркулювання.

За поняттям тогочасної влади куркулі – це ті, що нажилися на чужій праці. А насправді це той, хто своїм горбом все заробив. А хто не працював, той і бідний був.

От вони-то й прийшли розкуркулювати Миколиного діда. Прийшли несподівано, вночі, з величеньким загоном військових. Діда відразу розстріляли, тут таки за селом викопали неглибоку ямку, додали кілька трупів інших «куркулів» і абияк закидали землею. А синам із родинами наказали збиратися – самі повиздихають, але спочатку попрацюють на лісоповалі.

З собою на одну родину дозволялося брати лише один вузол. Тож «розкуркулені» як могли позодягали побільше на дітей, на себе, та й під військовим конвоєм вирушили на станцію – на своїх же підводах, які вже належали неподільним фондам колгоспів. На станції їх усіх похапцем запхали у телячі вагони, та й повезли до Томську. Годували абияк, кидали тільки хліб і воду.

В Томську посадовили на воза, вивезли в тайгу. А там скинули дорослих, дітей, нечисленні пожитки просто на землю… З інших містечок сюди ж заслали ще кілька родин. І стали всі разом рубати в пралісі протипожежні просіки, корчувати пні.

В Сибіру літо теж буває. Хоча і закоротке, але сухе і спекотне. А в такий час досить жаринки, аби роздмухати пожежу і спалити гектари вікової тайги. Тож у тайзі через кожний кілометр прорубали по квадрату просіки. За пожежі вогонь зупинявся в цих квадратах, як у пастці, і, полютувавши, таки згасав. Вся тайга ставала наче розкреслена тими квадратами. А люди, як мурахи, повзли й повзли далі. Весь час за ними спостерігали з «кукурузників» – вправні роботящі літачки тут виконували жорстоку роботу наглядачів.

На цих роботах і опинилися батьки Миколи. Тоді в них тільки-но народилася перша дочка – Тоня. На наявність дітей ніхто з тих церберів не зважав – дорослі повинні працювати. Кормили тільки якщо виконаєш норму, а вона була чималенька. Дітям провіант взагалі не покладався. Доки повиростають, тричі встигнуть померти, тож навіщо харчі переводити? Житла ніякого не було – будували землянки, як траплялося затриматися на одному місці. А ні, то намощували барліг, як дикі тварини. Тоня таки померла від запалення легенів. Поховати її по-людськи не дали – трохи притопили в багнюці, закидали зрубаними стовбурами – ото і все поховання. Працювали майже круглий рік. Тільки найлютіші морози дозволялося перебути у місцевих селах, як такі траплялися на шляху. А їх назва сама за себе промовляла: Болотівка, Комарівка… Як добувалися до кінця лісу, людей саджали на баржі і переплавляли далі.

Наступну дівчинку, що народилася, теж назвали Тоня. А потім були дві Валі, дві Ніни… Микола був п’ятий з тих, хто залишився живий. А мертвих вже ніхто не рахував.

Пізніше в метриці йому запишуть: місце народження – місто Парбіг, Томської області. А насправді це був мох під кущиком, а кущик під сосною, а сосна невідомо де. Тільки зимовим немовлятам щастило з’явитися в цей жорсткий світ бодай під стріхою. І тільки взимку дітлахи встигали хоч трохи побігати в школу.

Так їх кидали з місця на місце, доки не помер Сталін. Тільки тоді вони виправили довідку, що можуть жити осіло, але тільки по глухих селах.

Батьки Миколи оселилися в Кочурі. Залякані, зневірені, збайдужілі. І восьмеро дітей – тих, що таки залишилися живими. У батьків скалічена свідомість була вже невиліковна. Жили одним днем: абияк день перебули, абищо попоїли – і добре. Впорядковувати житло, вести хазяйство руки вже не підносилися. У свідомості батьків намертво закарбувалося відчуття, що їх будь-якої миті можуть зірвати з місця аби гонити далі.

Микола один з усіх дітей хоч трохи випростався. Спочатку надолужив шкільну програму, а потім закінчив і технікум. Відбув, як годиться, службу в армії і почав робити на копальнях. Тож уся родина тепер тулилася до нього, як до годувальника.

Зоя майже одразу звернула на Миколу увагу, бо, в порівнянні з більшістю хлопців, він був досить привабливий і, безсумнівно, дуже відповідальний. На зборах він так палко обговорював виробничі проблеми, як ніби це була його копальня, а не державна. Зоя сама не могла працювати недбало, тож така риса в Миколі одразу знайшла відгук в її душі.