Настало коротке, але спекотне сибірське літо.

Зоя з Миколою подекуди після роботи не поспішали додому, а сідали на колоду, аби погомоніти. Життя навкруги вирувало. Тваринки поралися по своїх домівках, аби протягом закороткого літа встигнути зростити потомство і запастися кормом на таку задовгу зиму. Мало не під ногами сновигали бурундуки, білки, зайці. На кущі дикої смородини зграйками сідали дрібні пташки. А більш великі довбали дзьобом кедрові шишки.

Зоя охоче розмовляла з Миколою, бо вони спілкувалися «однією мовою» про цікаві обом речі. Говорили про те, що видобуток падає; про те, що шурфи[30] б’ють – б’ють, а золота все не трапляється. Зоя розповідала про свій Мінськ, а Микола розповідав про полювання – звірини тут водилося сила-силенна.

З Миколою якось відбувся кумедний випадок. Він налаштувався піти на річку порибалити. Шлях був один – між горою і прірвою. І раптом назустріч йому трапився… господар тайги – бурий ведмідь. І рушниці із собою немає – тільки вудка; і тікати немає куди. Що його робити? Микола не знайшов нічого кращого, як тицьнути ведмедю в морду вудкою. На диво, той не образився, а розвернувся і підтюпцем побіг назад по дорозі, поки не зник з очей. Мабуть, був неголодний.

Бесіди чим далі ставали більш довгими. А там потроху, потроху між ними промайнула жаринка любові.

В котрийсь раз Зоя мимоволі поскаржилась, що життя з сусідкою стає нестерпним. І собака їй, бач, заважає…

Навряд чи вона переслідувала якусь певну мету – просто хотілося участі. Та Микола без ніякого паузи запропонував:

– Тож переселяйся до нас. Тобто, виходь за мене заміж. Коли прийти речі переносити?

– Як? Отак, відразу? А познайомитися з батьками, а зареєструвати шлюб?

– От переселишся – заразом і познайомишся. Я вже казав про тебе батькам. А реєструвати шлюб – це треба їхати в район. Якось згодом…

Зоя до того часу тільки здаля бачила Миколиних рідних. Але він так наполегливо запевняв, що всі їй будуть раді, а місця вистачить на всіх, що Зоя, радіючи від несподіваної можливості піти від Ману і жити своїм домом, легко погодилася.

Найближчої неділі Зоя з нетерпінням чекала Миколу. Напередодні вона написала татові листа: мовляв, один хлопець пропонує їй одружитися, то чи не буде батько проти шлюбу? Коли Микола прийшов, Зоя поскладала нечисленні речі в дві валізи, попрощалася з Ману, гукнула Альфу і пішла до свого нового житла. Речі забрала тільки особисті – посуд, що купляли на двох, залишила, про що згодом пожалкувала.

Миколина хатинка ззовні не виглядала доглянутою. Паркан хилився, наче збирався впасти – ніхто його не кидався виправляти; деякі віконниці висіли на одній петлі; з бур’янами на городі ніхто не змагався…

Через сіни зайшли в хату. Вся оселя являла собою одну-єдину кімнату. Правда, досить велику. Посередині стояла груба. На одній стіні висіла клаптева ковдра, що правила за килимок.

Попід стінами стояли нехитрі меблі: саморобний стіл, лави, два панцирні ліжка. В одному кутку був розстелений кожушок. Альфа по-господарськи пройшла і вляглася на ньому. Ввечері з’ясувалося, що на ньому спали молодші діти.

Вдома зібралася вся родина. Стріли Зою й справді досить приязно. Мати їй видалася старою бабою років десь за сімдесят, а насправді вона ще не добулася до п’ятдесяти.

На той час одружилася і поїхала за чоловіком тільки найстарша сестра – Тоня. Інші жили всі разом. Тож Микола почав по черзі називати усіх:

– Оце Валя, оце Ніна, оце Люся. Брати: Только, Сашко. А це Галя – вона нещодавно одружилася з Хамзой.

Галя була сама вродлива з-поміж дітей, схожа не на татарку, а, скоріше, на мадярку або ж молдованку. Красуня мальована, але ж ледащо! Тільки й робила, що сиділа на сонечку й лузала насіння, коли мати поралася по господарству від світання до смеркання.

Только був німий. Але не з народження, а після переляку. Начальником міліції в селі був Чумаков – червонопика, завжди напівп’яна тварина. Якщо Бог хоча б кого-небудь і позбавить своїй милості, то Чумаков буде серед перших. Полюбляв він знущатися над слабшими. Якось трапився йому на очі Только з батьком – родина тільки-но тут оселилася. А Чумаков направив на батька наган і з реготом каже:

– Що, злякався, хробак? Правильно, бійся! Я от тебе пристрелю – і мені нічогісінько не буде! Хто ти є? Пил на дорозі! Гній смердючий!

Батько заціпенів від страху, а Только прикипів поглядом до круглої смертоносної цівки і мимоволі обмочився. Чумаков харкнув на них і пішов далі. А Толькові з тих пір відібрало мову.

Лікарні в селі не було, тільки в районі. Місцеві мешканці у разі потреби зверталися до Райки – вона тут була за знахарку, трохи зналася на травах. Могла вилікувати і простуду, і проніс; знала, чим помастити гнійний нарив, аби за одну ніч присох; могла травками вивести і небажану вагітність, якщо жінка не запізно звернулася… Лікуванням трішки і підробляла, бо після війни залишилася солом’яною вдовою, все чекала свого коханого – «похоронка» на нього не приходила. Одразу після мобілізації чоловіка Райка народила мертву дитину, тож з тих пір жила одна-однісінька. Скільки років минуло – а вона ні-ні, та й погляне на єдину дорогу, що веде в село. А тим часом сама доглядала численну худобу, вправно поралася по господарству. Будинок виглядав не гірше, аніж у одружених родин. Декотрі парубки до неї сваталися – і всі як один діставали відмову. А якщо якийсь мужик напідпитку намагався припертися до неї вночі, аби потішити самотню вдову – Райка без вагань хапала мисливську рушницю, що зазвичай була в кожній хаті:

– Швидко з двору, а то я тобі хотілку відстрелю! – за відсутності чоловіка характер в неї став досить суворий.

Райка намагалася відпоїти Толька заспокійливими зборами, та даремно – переляк не проходив.

Зате якщо хлопці грали в війну, йому відводилися найпочесніші ролі: або партизана, або шпигуна. В будь-якому випадку він не прохопився б ані словом. Аби надолужити брак спілкування, Только вдався до книг. Читав геть усе, що траплялося під руки: це міг бути і «Льонька Охнарь» Авдєєва, і «Республіка ШКІД» Пантєлєєва. У Зої було декілька власних книжок, тож Только незабаром добувся і до «Нарисів по історії каменя» Фєрсмана.

А далі на черзі був і Стендаль, і Купрін, і Мопассан… Чи розумів Только те, що читав, чи ні, але часом заходився дзвінким сміхом. Мати його питала:

– Чого ти там регочеш? – сама мати була неписьменна.

Звісно ж, не отримавши ніякої відповіді, незлобиво додавала:

– А подь ти в сраку! – літературним зворотам на лісоповалі не вчили.

З приходом Зої в одній хаті, по суті, мешкало три родини. Але нікого це не турбувало, наче так і треба було. Зате і Зою сприйняли спокійно: одним більше, одним менше… Вони навіть пишалися невісткою: міська, з вищою освітою. Зоя з Миколою отримали одне з ліжок, на другому спали Галя з Хамзой, а інші вже спали де трапиться: на пічці, на лаві, на полу. Альфа мостилася спати разом із Зоєю, тож довелося їй сплести килимок і потроху до нього призвичаїти.

Якось к ним до хати вбігла захекана Ману:

– Приберіть свого вовкулаку! Вона у Райки зарізала вівцю – Райка вам самим горлянку перегризе!

Микола з пересердя схопив мисливську рушницю, вибіг на двір. Альфа грілася в перших променях квітневого сонечка. Микола прицілився, вистрелив, але в останню мить рука його зрадила, і куля пройшла трохи зависоко, аби вбити тварину, тільки поранила. За долю миті Микола вже шкодував за свій постріл. Жалібне скавчання Альфи вивертало йому душу. Він підійшов до Альфи, оглянув, а вона лизнула йому руку. Вірна тварина й подумати не могла, що такого лиха їй завдав господар. Микола сам ладен був скавчати.

Заніс Альфу у хату, поклав на її улюблений плетений килимок. Як зміг перев’язав рану. Альфа, здавалося, заснула. На другий день через силу підвелася, підійшла до своїх черепків, але їсти не стала. Тільки жадібно пила, пила і знову падала на килимок – важко, як оберемок хмизу.

Зоя не плакала. Ще пам’ятала мамину науку: плакати – то невихованість. Але весь вільний час сиділа біля Альфи і гладила її по впалих боках, по морді, по лапах. Зараз стало видно, які у Альфи широкі міцні кістки. З таким собакою і на ведмедя не боязко натрапити. Як не загризе, то віджене – це вже напевне.

Хоча Зоя щодня дрібнила їй свіже м’ясо і підносила до носа, аби нанюхала, за тиждень Альфа так нічого і не з’їла. Пила по декілька разів на день. І хоча ледь трималася на ногах, виходила на двір «погуляти». Вночі Зоя якось штурхонула Миколу. Їй здалося, що він хропе. Але то хрипіла Альфа. Ранком Зоя за звичаєм піднесла на долоні шматочки м’яса. Альфа трошки підвелася й попоїла. Тоді Зоя вичавила собі на долоню жовток від яйця і піднесла Альфі. Та понюхала і помалу весь-весь жовток вихлебтала пошерхлим гарячим язиком. Зоя з надією спостерігала: може, таки одужає. Альфа звелася на лапи, вийшла на двір, ледь не перечепившись за поріг, дійшла до паркану і лягла, поклавши морду на лапи. Здавалося, заснула. Хай полежить на свіжому повітрі, майнула у Зої думка. Але коли ввечері Зоя підійшла, аби завести її додому – Альфа вже захолола. Там її і поховали – біля паркану.

З останньою жменею землі Зоя ухопилася за паркан. ЇЇ почало нудити. Микола подумав, то через смерть Альфи, і ладен був вбити себе. Але то давалась взнаки перша вагітність – Зоя була при надії.

4

Одна з «перемог» Жовтневої революції – втілення в життя ідеї жіночої рівноправності. Самих ідеологів нового типу радянської родини жбурляло від повного заперечення існування сім’ї до прискіпливого партійного контролю особистого життя кожного радянського індивідуума. В останню чергу держава опікувалася долею жінки – вона викликала цікавість тільки як постачальник дешевої робочої сили для виконання грандіозних проектів партії та інкубатор для поповнення рядів майбутніх будівельників комунізму. Тож, коли ідеї «вільної любові» не принесли бажаних результатів, молода держава почала законодавчо зміцнювати інститут сім’ї: реєструвати шлюб стало обов’язково, розлучатися – не бажано, а робити аборти – заборонено.