Аби жінка надовго не випадала з ладу, відпустка по пологам становила два місяці. І це ще багато! В колгоспах мати-породілля виходила на поле вже через два тижні. А маля з двомісячного віку потрапляло в ясла. І так з пуп’янка воно слухало не мамині казки, а ідейно відформатовані розповіді про героїв радянської епохи. Якщо дитину геть нема кому глядіти – віддавай до цілодобової групи або ж до інтернату. Держава виняньчить. Держава навчить. Держава знайде їй застосування. Це вже будьте певні.

З приходом до влади Хрущова хоча б почали відкривати якомога більше дитячих закладів. Та й легальні аборти поновили.

Зоя не мала з ким у родині порадитися щодо можливої вагітності: із свекрухою говорити про таке було ніяково, а Галя для неї не була авторитетом ані з якого питання. Тож Зоя пішла до Райки. Та вислухала підозри щодо вагітності, дещо поспитала і відповіла ствердно:

– Вагітна, безперечно. Що тобі, травички?

– Та ні… Буду народжувати.

– Тож тоді якомога швидше треба їхати в район, аби тебе поставили на облік. А то вкрадуть відпустку за пологами.

– Як то: «вкрадуть»?

– Вони мають надати тобі лікарняний по своїм розрахункам: 56 діб до пологів, 56 – після. Як там вони рахують – не знаю, але як перший раз запізно там з’явишся, можеш взагалі під час роботи народити. Тож не зволікай.

За тим, за сим Зоя таки не відразу потрапила в лікарню. Але це її не надто турбувало – до пологів ще треба було добутися, а зараз вона, крім одного випадку нудоти, ніяких особливих змін в собі й не відчувала.

Зоя на копальні робила геологом – за фахом. Її справою було знаходити місцини, що обіцяли товстий шар золотоносної породи. Тож вона вдягалася в робу, гумові чоботи – болотисті місця траплялися часто-густо – брала із собою полотняні мішечки для проб, карту і йшла вишукувати нові поклади золота. З нею відправлялися декілька чоловіків, що мали копати землю.

Попервах Зоя ніяковіла з чужими чоловіками: адже цілесенький день! І попоїсти треба, і таке інше… Але згодом звикла. Та й вони вважали, що Зоя – «свій-своїсінький» хлопець: Зоя була не пихата, не манірна, з почуттям гумору, а в камінцях тямила краще за багатьох чоловіків, що й виросли тут.

Тож потроху чоловіки вирішили, що Зою можна залучити до своїх справ. Серед них був один осілий засланий – Мишко. Він свого часу теж навчався в університеті. Через те, мабуть, його й обрали як парламентаря. Якось вони вже поверталися з пошуків, хлопці дещо випередили Зою, а Мишко наче ненавмисне опинився поряд.

– Я чув, ти з великого міста приїхала, зі столиці?

– Так, із Мінську. Гарне місто!

– А я з Новосибірську. Там залишилася дружина, син. Сумую…

– Так чому ж не повернешся?

– Залюбки б повернувся! Та тільки кому я там потрібен? Судимий, засланець. Ані шеляга за душею, ще й на роботу такого ніхто не візьме. Хоча, можливо, таки повернуся… Тільки не з пустою кишенею! – Помовчав. – А чому не питаєшся: яким чином?

– Яким чином?

– Так от… Ти скільки заробляєш?

– Начебто ти не знаєш.

– Не надто рясно… А як побільшити платню – не замислювалася?

– Пройде час, вислуга років, підвищення…

– І це скільки становитиме?.. Отож… А є можливість збагатитися швидше і значно більше… Тільки треба не всі зразки віддавати в контору – хто там знає, скільки ми їх наколупали!

Зоя мовчала, хоча почала здогадуватися, куди той хилить.

– Ти не переймайся – в справі ніякі не злодюжки. Ризику ніякого! Ми ж потроху, непомітно… Золото куплятиме Шмуля Рувельович. Культурна людина, освічена. Працює дантистом у районі…

– Мишко, зупинися. І давай домовимося: ти нічого не казав, я нічого не чула!

– Донесеш?

– Ні. Але… Слухай, Мишко! Кидай такі справи, кидай! Це може зле скінчитися.

– А це ми ще подивимось!..

Після розмови вони продовжували працювати як і зазвичай. А трохи згодом Мишко зник. Не звільнився, не виїхав – зник. Ніхто його не шукав. Кругом тайга! Де там його шукати? Та й навіщо?

Зоя, щоправда, трохи шкодувала за Мишком: він серед її бригади був єдиний міський, тож розумів її тугу за Мінськом. А тут вже й черевце почало випирати, і ходити стало важче. А з іншими чоловіками обговорювати свою вагітність якось не кортіло…

На щастя, ліг сніг – і польові роботи у Зої припинилися. Тепер вона сиділа в конторі і наносили на карту досліджені ділянки. Пологи лікарі їй нарахували десь в середині січня – після Нового року. Новий рік – то чи не єдине свято, що святкували в цій глушині.

В селі нещодавно відкрили клуб. Місцеві мешканці туди товпою товпилися. До цього часу їм нікуди було себе діти, як випадала вільна часинка: церкви в селі не було. То ж в клубі завжди було чимало людей, не залежно від того, чи там відбувалася лекція з астрономії, чи політінформація з міжнародного стану…

А коли показували кіно, то це вже був повнісінький аншлаг. Ходили і старі, і малі по кілька разів – і не важливо, який там фільм.

Кіномеханік якось привіз «Карнавальну ніч» Рязанова з молоденькою Люсею Гурченко в ролі Вірочки Крилової.

Була неділя, десь кінець грудня. Зоя вже була у відпустці по пологам і вдома трохи нудилася. Тож запропонувала Миколі теж сходити подивитися фільм, про який всі відгукувалися із захопленням.

В фойє клубу було холодно, тому всі поспішали зайти в кінозал – там хоча і не досить натоплено, зате людно – і кожний правив за таку собі тепленьку грубу.

Зоя побачила у кутку фортепіано – справжнє чорне диво фабрики «Красный Октябрь», а якщо чесно, то фабрики «Беккер», яку одразу після революції більшовики швиденько експропріювали. Провела пальцем по лакованій поверхні – пилюка. Видно, вже давно ніхто навіть не торкався. Відкрила кришку і почала грати єдине, що встигла вивчити за кілька уроків і чого не оминає жоден музикант-початківець – «Сурка» Бетховена:

Мі – ля – ля, ля – ля, сі—до – сі—ля – ля,

Сі—сі, до – сі —ля – сі, мі…

Магія музики діяла настільки сильно, що, здавалося, викривила обрій в інший бік, зсунула час на два сторіччя – і показала маленького хлопчика-блукача, що чимчикує з гірської Швейцарії до багатої Німеччини. А за спиною в нього дерев’яна клітинка з дресированим байбаком.

І перший кусень від заробленого окрайця хліба перепадає тваринці, а наостанок, як залишиться – хлопчику.

Ля – сі – до – до, ре – ре, мі – мі, ре – ре,

До – сі— ля, до – сі— ля, сі— ля…

Рипнула долівка. Зоя боязко озирнулася – чи не насваряться. І помітила кількох жінок, що не поспішали в теплу залу.

– Грайте, грайте ще. Так гарно!

Тої миті вирішила для себе: як там що, а колись куплю собі фортепіано і навчуся грати!

Фільм обом сподобався, насміялися досхочу.

На вулиці відчувався неабиякий мороз. На безхмарному небі рясно-рясно сяяли величезні зірки. Додому йшли поволі, обговорювали кумедні епізоди з фільму. Треба правду сказати, Зоя також хотіла б опинитися серед святково вдягнутих людей, послухати музику, потанцювати… Не втрималася – сказала Миколі, як вона сумує за великим містом, за домівкою! Микола був досить добрим, але цієї туги геть не розумів:

– Та хіба ж у нас погано?! Он влітку скільки в лісі всього родить: ожина, малина, журавлина, гриби! А скільки звірини! А яка риболовля! А прокинешся раненько, гонитимеш телятка до річки – яка тиша, яке роздолля!

Зоя не мала звички сперечатися. Та коли прийшли додому, де попід почорнілими стінами крім неї тулилися ще десятеро людей, мимоволі подумала, що залюбки обміняла усі тайгові щедроти на єдину маленьку кімнату в Мінську.

Зоя не встигла роздягнутися, як їй щось стало зле.

Вона повільно опустилася на лаву, скоцюбилась та дочекалася Миколу – він якнайщільніше зачиняв двері, бо мороз все посилювався. Зайшов, почав стягувати кожух. Зоя млявим голосом зупинила:

– Зачекай, не роздягайся… Сходи поклич Райку.

– Навіщо вона тобі? Зараз же ніч на дворі! Може, вже завтра сама й сходиш?

– Поклич… Щось зі мною не все гаразд…

Райка прибігла дуже швидко: напіводягнена, захекана. Ще від порогу запитала Зою:

– Що, почалося?

– Та не знаю… Ще не час… Але мені щось зле.

Вони про щось тихенько пошепотіли, і Райка рішуче почала командувати:

– Миколо! Щодуху йди закладай воза – і мерщій в район! Зоя от-от народить!

– Та контору ж до ранку зачинено!

– Попроси воза у шорців! Тільки швидше, швидше! А то народжуватимете в дорозі!

В дорозі – то було б дуже доречно: мороз вже сягнув сорока п’яти градусів.

Микола повернувся з позиченим возом. Намостив кожухів, закутав Зою по очі та стьобнув бідну конячку, аби швидше бігла. Зоя під кожухами пригрілася і навіть трошки задрімала.

В лікарні Микола довго грюкав у двері, доки нарешті вигулькнула заспана чергова лікарка. Глянула на Зою і здивовано спитала:

– Чого це ви проти ночі гамселите в двері? Їй ще до пологів гуляти й гуляти. – Зоя була худа, як жердина, і животик мала маненький. – Ну, як приїхала, то вже залишайся. Тут заразом і Новий рік стрінеш. А ви, татусю, повертайтеся додому. Раніше, ніж через тиждень, новин не чекайте.

Микола, аби марно не товктися на морозі, неквапно поїхав назад.

Мабуть, він не встиг добутися додому, як у жінки почалися перейми. А коли світанок ледь-ледь розігнав нічну імлу, Зоя народила дівчинку. Породілля була геть знесилена. Тож тільки глянула на щось, дуже схоже на зайця, якого щойно оббілували, і впала в забуття.