Лікарка доброзичливо примовляла:

– Спи, спи… Ото тільки і часу буде виспатися, що у лікарні. Ач, яке маненьке, а всі сили у мамки висотало!

Було 29 грудня, понеділок. Важкий день, як кажуть. День невдачливих невдах. Коли малу принесли годувати, Зоя вже відпочила і нетерпляче чекала на зустріч з дитиною.

Дівчинка народилася маленькою, вагою щось трохи за два кілограми. Голова була лиса, як коліно. На лобі красувалася червона пляма, а попід одним оком – коричнева. Зоя аж сторопіла: якесь воно… Якась дитина не дуже гарненька, ще й родимки на обличчі…

Санітарочка побачила здивований погляд Зої і трохи її заспокоїла:

– Ви не перейматися, що забагато срібла ляпнули в очі. Воно навіть на краще – оченята не закисатимуть.

– Так то ліки! А червона пляма – що воно таке?

– Ото вже її власне. Це така родимка. Але с часом вона зблідне, та й це ж дівчина – волоссям прикриє…

– А вони всі народжуються такі… кумедні?

– Всі, всі! А потім звикаєш – і своє видається найкращим.

На другий день приїхав Микола – йому подзвонили на роботу.

Подивився на первістка, хотів одразу ж й забрати обох, та в лікарні щодо породіллі були невблаганні: аби оклигала, має побути в лікарні дванадцять діб. А коли чоловік поїхав, лікарка приязно примовляла:

– Це в тебе перші пологи? Ну і куди ти поспішаєш? Відпочинь, сердешна. Чи тут тобі погано? За дитиною глядять, тебе свіженьким годують! Спиш досхочу! Знаєш, скільки ще ночей з малою не доспиш? Ще згадуватимеш лікарню, як рай!

Зоя не раз і не два згадувала слова лікарки. Коли згодом повернулася з немовлям додому, родичі не тільки не опікувались, аби Зоя зайвий раз чи поїла чи відпочила, а й взагалі забували про неї.

В родині не призвичаєні були їсти з окремих тарілок, та їх би і не вистачило на всіх. Мати виставляла горщик з їжею посередині столу. Спочатку їв батько – від пуза. А потім всі інші одночасно сьорбали ложками, хто скільки встигне.

Якось на вечерю свекруха наварила картоплю «в мундирі». Зоя забарилася – саме годувала немовля. Нагодувала, сіла їсти, а горщик був пустий. Хоча б хто відкинув одну-дві картоплини. Зоя взяла скибку хліба, посолила – ото й уся вечеря. Хліб пекли самі. Звісно, були хазяйки, в яких хліб вдавався такий смачний, пухкий, що за вуха не відтягнеш. А Миколина мати готувати геть не вміла. Хліб в неї вдавався глевкий, каша – грудочками, наполовину сира. Зоя подумки дивувалася: викормити стільки дітей і не навчитися готувати манну кашу! А де ж його було навчитися? Коли діти були малі, батьки чи не весь час рубали ліс. Готувати було ніколи, та й частенько ні з чого. Траплялося, з голоду їли мох. Яка там каша…

Через два місяці Зоя мала вийти на роботу. Ясла були тільки в районі, тож малу гляділи по черзі всі, хто був вдома. Це було таки краще, ніж відвозити дитину в інтернат. А ще Зоя відчула, що вагітна другою дитиною. Овва! Як піде такими темпами, то й у них буде десяток дітлахів.

З минулого досвіду вирішила не зволікати й встати на облік якомога раніше. Тож якось обрала день та й поїхала в район. Коли добулася до лікарні, зрозуміла, що там щось трапилося. У дворі, у приміщенні товклися люди, а дільничний, що тільки-но прибув, ще не встиг отямитися і повідганяти усіх від місця пригоди.

Зої також стало цікаво, що воно там скоїлося – і вона поза спинами увійшла до приміщення. В кабінеті дантиста на підлозі лежало два тіла. Один з них був Шмуля Рувельович – освічений, культурний, але мертвий. З перерізаною горлянкою. Другий мрець був Мишко. Зі скальпелем у серці. Що там вже між ними відбулося… Хто тепер скаже?

Зоя від переляку забула, чого приїхала. Вона позадкувала-позадкувала з лікарні і поспіхом повернулася до села. Про цю трагедію нікому нічого не розповіла. Але нишком зронила сльозу. За Мишком… Трошки він їй подобався, як правду казати.

Родовище, що там працювали Микола з Зоєю, було вже майже вичерпане. Тож Миколу перевели на більш перспективну ділянку – до Спаську. Там теж була копальня. Її було закладено ще минулого сторіччя, на день православного Спаса. І назва містечка звідтіля.

Зої вже трішки залишалося до наступних пологів – тож вона подумки раділа, що вони поїдуть в інше село і житимуть самі.

Кілька місяців вона посидить з обома дітьми, а там винаймуть якусь жінку за няньку – зарплатні б вистачило.

Микола поїхав перший, влаштувався. Їм надали хатку аж із двома кімнатами. Палац! Зоя вже планувала, де стоятиме одне дитяче ліжко, де друге…

Коли одного дня на порозі їх нової оселі з’явилися лантухи, валізи і вся численна Миколина рідня: свекор із свекрухою, Валя, Ніна, Сашко, Только… І Галя з Хамзою. Галя от-от мала народити.

Зоя з відчаю аж сторопіла. Ледь дочекавшись чоловіка з роботи, відтягнула його в другу кімнату і з пересердя мало не розридалася:

– Що це за новини?! Вони що – назавжди?!

– А що? Тобі ж легше буде – як народиш!

– А мене не треба було поспитати?

– А хіба ти не рада? Вони в листі писали мені щодо переїзду – я й погодився…

Микола аж ніяк не хитрував – він був певен, що ото жити разом має бути до вподоби і жінці.

У Зої геть зник настрій впорядковувати оселю. Та й важкувато було: якщо за першої вагітності вона майже до пологів ще легко ходила в поле за зразками, то за другої додалось стільки ваги, що Зоя ледь пересувалася. Припускали навіть, що буде двійня. У свекрухи народжувались декілька близнюків, тільки одразу помирали.

Трохи згодом Зоя народила сина – одного, зате справжнього велетня, більш як п’ять кілограмів вагою. Майже одночасно народила й Галя – дівчинку.

Галя й до того ані за холодну воду не бралася, а тепер в неї була відмовка: «В мене дитина». А що у Зої двоє дітей, і вона ще й працює – то якось забувалося.

Серед безрадісних буднів у Зої майнув щасливий просвіт: приїхав тато. Він нещодавно повернувся з відрядження в Угорщину. Там він накупляв силу силенну дитячих речей – Угорщина славилася дитячим трикотажем. Тато привіз величезну валізу, яку напхав тільки дитячими одежинками.

Коли він відчинив кришку, з Галі миттєво злетіла її звичайна дрімотна байдужість, і вона перша підбігла до валізи з радісними вигуками:

– Яка краса! Тут усім вистачить!

Зою трохи штрикнуло самолюбство: адже це до неї приїхав тато! І дарунки віз її дітям! Мала б спитати дозволу. Та Галя вже випатрала валізу і порозкладала речі на ліжко. Господи! Які ж вони були гарненькі: рожеві, блакитні, жовтенькі, біленькі… В цій обшарпаній кімнаті вони виглядали, як золоті самородки на купі шліху[31].

Зоя залишила Галю порсатися серед дарунків, а сама потягнула тата до кухні, аби спокійно погомоніти. Тато розповів, що Наташа одружилася і живе разом з ними. А Віталік поступив в політехнічний інститут. Він хотів, як і Зоя, навчатися на геолога, але факультет закрили: в такій кількості фахівці були не потрібні.

Зоя не стала жалітися татові на родичів. Він і сам був не сліпий, але вголос казав тільки про гарне: який відповідальний у Зої чоловік, який працьовитий, добрий; як опікується старенькими батьками.

Хоча батьки Миколи були значно молодші за тата. Тільки що життя їх не жалувало. А свекор ще й пив. Коли сіли снідати, запропонували самогону й гостю. Він, аби не образити різкою відмовою, сказав:

– Та я вже чаю попив…

Нічого більш кумедного в цій родині не чули: ото хіба причина відмовитися від чарки!

Тато поїхав, а на родину чекало горе: померла свекруха. Щось із кілька тижнів в неї наче болів живіт. А чи то був шлунок, що був підірваний ще з молодості, чи жіночі органи, що свекруха до смерті випалювала з них небажані вагітності – ніхто не знав. Вона й не жалілася ніколи. Полежить-полежить – та й підводиться поратися по господарству.

Як її не стало, сяк-так налагоджене господарство просто розвалилося. Якось вважалося, що всю хатню роботу свекрухи тепер має виконувати Зоя. Тобто, коли вона поверталася з роботи, всі чекали, доки вона наготує їжу; прибиралася тільки Зоя, іншим бруд не заважав; її дітей гляділи всі, тобто ніхто.

Якось Зоя повернулася з роботи і побачила сина, що сидів на підлозі на купі власних нечистот, з цікавістю занурював туди руки і мастив це добро собі на голову. В кімнаті з дорослих була тільки Галя. Зоя, стримуючи лють, похмуро спитала:

– Хто глядить дітей?

– Люська глядить. А що? Всрався? Та нічого, зараз же тепло…

Ото була, мабуть, остання крапля на терезах рішення, що визрівало вже давно: їхати звідсіля!

Зоя написала розпачливого листа татові і попрохала поспитати в Мінську щодо роботи.

Микола, як почув про таке рішення, мало не сторопів:

– Та куди ж ми поїдемо? Що ми там робитимемо?

– Миколо! Ти навіть не уявляєш, що існує інше життя – нормальне! Я не хочу, аби мої діти росли серед вошей та ведмедів!

– Та коли там ті ведмеді трапляються? Хіба що інколи… А як же родичі?!

– Та чому ж твоїх родичів повинна тягти саме я?! Дівчата вже повиростали, дід тільки пиячить і спить. Кого я маю тягти: Галю з Хамзою?!

– Та хлопці ще…

– Як знаєш! Я поїду – з тобою чи без тебе! З мене досить! Досить!!!

Миколі рішення давалося важко. Правда, в нього з’явилася надія, що все якось владнається, коли вони отримали невтішного листа: роботи для геолога і гірничого майстра в Мінську не було… Може, років через п’ять або ж десять, як почнуть будувати метро… Зоя вже не хотіла чекати жодного дня, то ж попросила тата написати в Кривий Ріг до тьоті Віри. Її чоловік тепер був неабияким цабе: головний інженер рудника.