Незабаром прийшла відповідь: в Кривому Розі найбагатше родовище залізної руди, фахівці конче потрібні, тож можна їхати.

І невдовзі потяг повіз всю Зоїну родину до Кривого Рогу.

5

З неба Кривий Ріг скидається на удава: там, де голова – центр міста, а далі – довге-довге звивисте тіло. Місто, що будувалося навкруги численних копалень, розтягнулося з півночі на південь аж на сто з гаком кілометрів! Зате завширшки було ледве кілометрів із тридцять. Протягом міста набудовано кілька шахт: Північна, Південна, Центральна. А ще була шахта Червона – в ній видобували руду з найбільшим вмістом заліза. Через те й колір руди був червоний, і все навкруги було червоне: будинки, горобці; влітку – дерева, взимку – сніг. Все було червоне.

Крізь все місто тягнулася одна довжелезна дорога. Їдеш степом-степом – трапився мікрорайон з будинками. І знову: степом-степом – до наступного заселеного шматочка.

Але, як далеко не їхати – то це було досить гарне місто.

Зоя з родиною оселилися в затишному районі. Поряд був заквітчаний сквер, парк – з дитячими атракціонами, з танцмайданчиком, з впорядкованим пляжем. Неподалік жила родина тьоті Віри – разом з бабусею. Вони стріли Зою дуже привітно, допомогли облаштуватися, сиділи з дітьми, доки вирішувалося питання з дитсадком.

Зоя наче оклигала від тяжкого сну – така була щаслива! Її аніскільки не турбувало, що за хлібом треба було постояти в черзі – давалася взнаки політика Хрущова сіяти замість традиційних сільськогосподарських культур кукурудзу – на корм свійським тваринам.

А от Микола в місті нудьгував. Свою тугу за лісовим роздоллям він бодай трохи вгамовував риболовлею.

Кривий Ріг стоїть на річці Саксагань, що впадає в Дніпро. Річка начебто й невелика, а риби мала рясно-рясно. І не якісь там бички для кошеняти, а карасі, коропи, судаки. І траплялись досить величенькі. То ж риба в домі не виводилася.

Зоя з Миколою влаштувалися працювати на шахту «Південна». Зоя – дільничним геологом, Микола – гірничим майстром. На вихідних гуляли в парку. Син швидко наздогнав дрібненьку сестричку. А що Зоя їх обох однаково коротенько стригла і однаково вдягала, то подекуди незнайомі перехожі питалися: «То у вас близнюки?».

Зоя досить швидко опанувала нову роботу. Вона мала раз на тиждень спускатися в шахту, збирати зразки і наносити розташування перспективних ділянок на карту. В шахту робітники спускались у кліті – це такий примітивний ящик з дощок з відкритим верхом, в якому стоячки розміщалось десь із тридцять чоловік одночасно. Нещасні випадки траплялись досить таки часто. Але ж і на пенсію шахтарі виходили аж на десять років раніше інших робітників, а в Радянському Союзі марно пільги не надавали.

До чого Зоя не могла призвичаїтись, то до виживання на зарплатню. В Сибіру як-не-як родину підтримувало власне господарство. Начебто вони обидва шахтарі, заробіток у обох пристойний, а от грошей вистачало тільки-тільки.

Була в них в підрозділу одна молода бездітна єврейка – Ляля. Тобто, її звали Лариса, але прізвисько до неї прикипіло так міцно, що вона на ім’я вже й не озивалася. Ляля, як ще навчалась у технікуму, їздила на практику в Тюмень.

Щось вона там собі застудила, тож дітей в неї не було. А весь свій невитрачений материнський інстинкт Ляля перенесла на чоловіка – Борєчку. Він вже невідомо скільки років навчався в інституті на денному відділенні і все ніяк не міг довчитися. Кілька разів його відраховували за неуспішність, та Ляля йшла, домовлялась, і Борєчка поновлював навчання. Вміла Ляля вмовляти.

Як Ляля примудрялася виживати на одну зарплатню разом із нетямущим чоловіком – невідомо. Хоча ні – відомо. Вона трішки підторговувала. Але робила це з таким безневинним виглядом! Коли продавала дефіцитну кофтинку або імпортні черевики чи не в два рази дорожче за магазинну ціну, переконливо твердила:

– Розумію, що дорого! Але ж сама так купила! Тільки мені (або Борі) не підійшло!

Того часу були популярні усілякі товариства, як от «Червоний Хрест», «Товариство потопаючих на воді», «ДТСААФ» – і безліч інших товариств, що успішно жебракували серед сумлінних працівників великого могутнього. Невідомо, що вони робили та кого рятували, але щомісяця кожний мав купити марку, тим самим внести якусь копійчину бодай не утримання їхнього керівного апарату. Зоя зазвичай мовчки купляла марки – однаково не відчепляться.

А от якщо з Лялі намагалися отримати бодай одну копійку, вона починала репетувати, наче її ріжуть:

– Та що я ці гроші друкую, чи що? В мене родина, в мене чоловік на денному, в мене зарплатня найменша у відділку! – і репетувала доти, доки її не залишали в спокої.

Зоя вже зовсім призвичаїлась до роботи. В обідню перерву залюбки грала в шахи із співпрацівниками – чоловіками. І нерідко вигравала. Ляля в обід обдзвонювала свою численну єврейську родину.

Якось Ляля підсіла до Зої і почала марнувати компліменти:

– Зоєчка! Звідкіля ти родом? В тебе така біленька шкіра на обличчі, така гладенька! Видно, що в тебе є дещиця блакитної крові! Чи не так?

Зоя вже набрала в легені повітря, аби докладно розповісти про свою рідню, як Ляля трохи не дотрималась ролі і надто швидко перейшла до прохання:

– Чи не подивишся контрольну по математиці? Боря в мене тямущий, тільки цю тему ніяк не опанує!

Зоя ледве не засміялася з себе: це ж треба так легко потрапити на гачок лестощів Лялі! Наче забула, що Ляля дарма мізинцем би не ворухнула. І всіх на свій аршин міряла. Звісно ж, в обід Зоя порішала їй всі приклади – хіба ж їй важко?

Якось Зоя зайшла до універмагу, що також був неподалік. Неквапно пройшлася всіма відділами… І затамувала подих від захвату. В найбільш віддаленому куточку розташувався відділ музичних інструментів. За червоною стрічкою були виставлені баян, акордеон, скрипка, віолончель, якісь ударні інструменти… І фортепіано. Зоя з тугою подивилася на ціну – ні, найближчим часом їм стільки грошей не назбирати. Повернутися та піти від своєї мрії теж було не сила. Тож вона накинула оком на акордеон. А там вже ціна була не така вже й жахлива. Тож кілька місяців потому вони з Миколою принесли додому зелене перламутрове диво.

Зоя накупляла нотних журналів. І тепер вечорами в їх оселі лунали вальси Штрауса, що навіювали відчуття шарму і розкоші навіть в їх напівпорожній бідненькій квартирці. І то були чи не найщасливіші хвилини в житті у Зої.

Родина жила бідненько, але дружно. А що Микола звик до великої родини, та й Зоя не опиралася, то вирішили народити ще одну дитину. Народилася дівчинка. Третя дитина відкинула добробут родини за межу нужденності. І як ото до революції в родинах було по сім-вісім дітей? Мати зазвичай не працювала, добувачем був батько – робітником, не власником. І вирощували! А зараз все висотував радянський спрут на маніакальні проекти та поміч братнім країнам. По суті – на підтримку свого впливу на якомога більшу кількість країн і на демонстрацію своєї могутності.

На народження онуків приїхав Зоїн тато. На цей раз окрім дитячих речей він привіз з Угорщини дарунок і для Зої. То була натуральна шуба. Не шуба, а диво: біла-білесенька, з великим коміром, зі сріблястими ґудзиками. Навіть чохол, що в ньому продавалася шуба, був казково красивий.

Хоча зараз було літо, Зоя одягла обнову й пройшлася кімнатою. Як же жінку змінює одяг!

А коли батько поїхав, Зоя напхала в чохол якомога більше нафталіну та й повісила шубу глибоко в шафу. Куди вона в ній ходитиме? На шахту? То шуба за одну мить з білою перетвориться на червону. Хай висить, може, коли й трапиться нагода похизуватися.

Якось у двері постукали. І на порозі з’явився… Ні, не свекор. Той приїде трохи згодом, з новою дружиною…

На порозі стояв одягнений у військову форму Сашко, що тільки повернувся з армії, навіть додому не заїхав. Він за три роки змужнів, зміцнів і дещо ніяковів перед невісткою.

Сашко таки подорослішав. Він намагався якомога більше робити по дому, хапався за будь-яку чоловічу роботу, охоче грався з дітьми. І часто наче вибачався:

– От знайду якусь гарненьку хохлушку, одружуся – та й з’їду від вас, не заважатиму.

Він влаштувався на їхню ж шахту бурильником. А так як і заробляв непогано, і характер мав добрий, то й дівчина невдовзі у нього таки з’явилася. Зоя вже мізкувала, коли оголосять про одруження.

Та якось Сашко з побачення прийшов п’яний, як чіп. І не виходив з горілки кілька діб, навіть роботу прогуляв.

Зоя обрала мить та поспитала у Миколи:

– Вони що, посварилися?

– Та ні, тут інше…

– То ще помиряться? Що там трапилося?

– Сашко відбував армію в Чехословаччині. А там в 1968 році заколот був, пам’ятаєш?

– Та щось таке…

– Проти наших військових застосували якусь гидоту…

– То й що?

– Тепер у Сашка не може бути ані дітей, ані коханок…

– Тобто… Як?

– А ніяк.

Зоя почала розуміти. Спитала з жалем:

– І що ж він тепер робитиме?

– Не знаю… Пиячитиме.

Чехословаччина аж ніяк не перша намагалася збочити з соціалістичного шляху, на який її настирливо пхав Радянський Союз. В 1953 такий же заколот був у Німеччині, в 1956 – в Угорщині.

Невдоволення і виступи народу відбувалося і в інших державах Соціалістичного табору, які вдавалося придушити тільки за допомоги Радянської Армії. На її утримання, звісно, витрачались величезні кошти, аби вона функціонувала не тільки в своїй країні, а й далеко за її межами. Крім того, Радянський Союз підкидав грошенят комуністичним партіям багатьох держав Азії, Африки, Латинської Америки…