І хоча в 1961 році радянський космонавт першим ступив у космос, звичайні люди потроху-потроху ставали жити, майже, як злидарі. Це бачили не тільки пересічні громадяни, а й представники передової інтелігенції. Їх не страчували, не висилали. Але для таких гостинно відчинялися двері численних психіатричних лікарень. Ото там і базікайте, скільки заманеться… Хоч живі залишалися, дякувати Богові.

Сашко таки попивав. Хоч не встромив голову в духовку та не наковтався отрути. Але збайдужів, змарнів, постарів одразу на кільканадцять років. З огляду, що він непогано заробляв, таки знайшлась жіночка, що згодна була його взяти до себе. Щоправда, віком була, як його мати. Він так і призвичаївся її називати – мамка. І переїхав до неї назавжди.

…У Зої діти повиростали. Чим далі, тим важче було не тільки прокормити, а ще обути-одіти. Що грошей завше не вистачало, ще й купити було ніде – на все був дефіцит, від зубного порошку до меблів.

А тут ще наблизився бабусин ювілей. 90 років – то-таки дата! Обіцяли родичі наїхати – тьотя Люба з чоловіком, тьотя Надя зі Свєтою. Свої криворізькі родичі поприходять з дружинами, з дітьми, з онуками… І що ж його вигадати на дарунок?

Квітневим понеділком Зоя стрімко увійшла до кабінету. Сьогодні до бажання не запізнитися на роботу додавалася тривога, чи не трапилось чого на шахті: на вихідних було зареєстровано підземні поштовхи силою до чотирьох балів.

Це був відгомін потужного румунського землетрусу[32]. Щоправда, в п’ятиповерхівці, де мешкала Зоїна родина, не всі пожильці зрозуміли, що воно було. А ось дев’ятиповерхівки трусонуло добряче, попри нічний час вискакували, хто в чому був. Що тоді казати про шахту з її штучними порожнечами на місці відпрацьованих копалень, прошарками м’якого ґрунту, запаморочливою глибиною діючого стволу?

Офіційно мешканців Кривого Рогу запевняють, що місто розташоване на потужній цілісній брилі, а тому ані землетрус, ані вибухи на шахтах поколивати її не можуть. Але чи так це насправді? Полюбляли у нас казати: жертв та руйнування немає.

Чоловіки дійсно скупчились за одним столом і обговорювали цю небезпечну подію. А Ляля, байдужа до землетрусу, прикипіла до слухавки і провадила оперативку із своїми родичами:

– А як тьотя Соня? А Мишко? А дядя Яша? А близнюки?

У Зої майнула думка, що цей щоденний діалог можна дещо скоротити: як-не-як, це робочий час. Але є начальство, хай переймається.

Ляля на мить відклеїлася від слухавки:

– Зоєчка, ти сьогодні напрочуд гарно виглядаєш.

– Щось потрібно? – Зоя відповіла не то що різко, а глузливо, аби Ляля не витрачала марно зусилля на лестощі.

– Навіщо ти так, відразу… Ти в коштовних камінцях тямиш?

– А що, Боря вже перейшов на геологічний?

– Зоєчка, яка ж ти дотепна! Зовсім ні. Просто одна родичка принесла прикрасу: начебто старовинне кольє з богемського гранату. Тільки камінчики якісь дрібні – чи то відламки? І срібло якесь тьмяне… Подивишся?

У Зоїній голові наче клацнув перемикач: богемський гранат! Та заспокойся ти, чи мало по світу прикрас? І скільки часу пройшло – це не може бути бабусине кольє…

– Неси, подивлюсь…

– Навіщо ж нести – воно зі мною.

Ляля порилася в сумочці і дістала невеличку дерев’яну коробочку. Зсередини вона була обтягнута чорним оксамитом, аби вигідно показати прикрасу.

Це було саме те кольє, сумнівів ніяких. От і передостанній камінчик темний, майже коричневий…

Зоя захриплим голосом запитала:

– Скільки?

Ляля була аж занадто досвідчена торговка, щоб не відчути покупця. Вона почала щось белькотіти, що це родинна реліквія… І тільки через скруту… І то із завеликим сумом… Врешті-решт вона назвала суму, за яку, на думку Зої, можна було купити невеличкий космічний корабель.

Невідомо, навіщо, але спитала:

– Кілька днів почекаєш?

Ляля цнотливо потупила оченята, що загорілися, і погодилася почекати. Ціну вона вигадала дійсно космічну, і не сподівалась стільки вторгувати.

Зоя йшла додому, неначе в тумані. І навіщо вона просила Лялю про відстрочення? Все одно таких грошей їй нізащо не знайти. А як було б гарно подарувати бабусі кольє! Ото б їй була радість!

Ця думка настирливо свердлила їй мозок. Зоя прийшла додому, глянула на кімнату… Жили дуже й дуже бідно. І раптом наче блискавка майнула ідея: а шуба! Розкішна шуба, що вже кілька років висить з нафталіном в усіх карманах. Зоя так її ані жодного разу й не вдягла, навіть етикетку не зрізала! Видно, що імпортна. Яка щаслива ідея! Як віднести її в комісійний, грошей має вистачити…

Зоя прожогом відчинила шафу, дістала шубу… Прислухалася до себе: чи не шкода? Та коли б вона її одягла? Не звикла Зоя до розкоші.

В комісійному приймальниця, як вгледіла чималенький лантух, спочатку покрутила носом: зимовий одяг, не сезон. Але коли Зоя розгорнула чохол, та швиденько сховала шубу під прилавок і відразу відлічила Зої гроші. Оце була прикмета часу: все варте уваги ховати під прилавком, аби не дратувати марно людей.

Зоя видохнула з полегкістю. Їй вже так кортіло показати бабусі її кольє, а заразом і поспитати, як воно знову опинилося в чужих руках.

Гостей покликали на неділю, аби усі були вільні. Біля їх будиночка була невеличка садова діляночка, де сьогодні бігали галасливі дітлахи.

Зоя зайшла в кімнату до бабусі Агати. Аби була більша несподіванка, завела розмову про дідуся, про кольє… Бабуся охоче підтримала розмову:

– Тобі до цих пір цікаво? Адже я вже два покоління онуків зростила на розповідях про дідуся, про революцію, про війну…

– А про кольє? Розкажи мені про кольє.

– Та це майже містична історія! Воно наче переслідувало мене. Неначе хотіло виконати волю мого чоловіка, аби я носила його дарунок і не забувала коханого. Тільки цим я пояснюю, що воно повернулося до мене, коли твоя мама померла від аборту.

– Як це – від аборту?! В неї ж був рак крові?

– Та ти що ж, так нічого і не знала?

Зоя миттєво засмутилася. Краще б вона і не узнала цього. Одна річ – захворіти і зовсім інша – такий кінець. Та бабуся примудрилася її заспокоїти.

– Заспокойся, дитинко. Це життя. Хто знає, на що воно б повернулося! От я втратила чоловіка зовсім молодою. Але в мене було все, заради чого варто жити! Він прожив зі мною лише десять років. Але це було чудово!

Того щастя мені вистачило, аби жити спогадами! Он у тебе діточки повиростали, уже з онукою прийшли. Це ж твоє на вулиці в рожевих пелюшках?

Зоя вже заспокоїлась, тож вирішила втамувати цікавість:

– А як же ти його в черговий раз загубила?

– Я й не губила. Дочка тоді ледь оклигала від пологів, рік був повоєнний, голодний, то ж я просто продала кольє знайомій єврейці.

– Давай я допоможу тобі його вдягти!

– Облиш, дитинко! Яке вже кольє на такій старій бабці?

Зоя непомітно глянула на бабусю: так, вона останнім часом помітно постаріла. Але все ще читала без окулярів – мовляв, я однаково погано бачу і в окулярах, і без них. І вперто відмовлялася, як хтось з молодих підтримував її. Вважала, доки сама ходить, вона нікому не заважає.

Удвох вони вийшли до двору. Перед дверима вишукалися кілька дітлахів і голосно заволали:


– З дев’яносторіччям, бабуся Агата!

Бажають довголіття численні онучата.


Хтось з дітей помітно гаркавив.

Агата підійшла до візочка з Зоїною онукою і підсунула під матрац своє кольє. Маля підросте – носитиме. А сама глянула на захід сонця. Так, вона прожила щасливе життя. І майбутнє її не лякає: там, за тією межею, вона зустріне чоловіка. Але він не образиться, якщо ще трошки почекає, а Агата по цю сторону межі ще стріне світанок. Бодай кілька разів, бодай раз…

Епілог

Усе минає. Прийшов кінець і зливі. Товариши у недолі, що тільки-но стояли пліч-о-пліч і разом ховались від негоди, почали розходитися, підсвідомо виокремлюючи собі власну площинку пляжу. І не дуже приязно дивились на того, хто розташовувався занадто близько.

Катруся прожогом побігла шукати ляльку. І знайшла – брудну, напівзасипану піском, з погнутою ручкою. Звісно, простіше її викинути і в найближчому кіоску купити нову, але ж для дитини вона – неабияка частина її світу.

– Дивись, яка вихована в тебе лялька! Як їй не боляче, не сумно, а вона тобі посміхається. І не плаче.

Бо плакати на людях – то невихованість. Але Катруся цю давню істину поки що не збагнула – от-от розрюмсається. А кому приємно чути, як репетує чуже маля? Треба її якось відволікти.

– Хочеш, покажу, де мешкала твоя пра-прабабуся?

– Хочу морозива.

Так. Звісно, так. Вона ще замала, щоб цікавитися своїми примарними пращурами. Її світ зараз обмежується дашком із рук батьків, який боронить її від усіх негараздів. Обрій – це найближчий кіоск з солодощами; найбільше горе – зіпсована іграшка; а найбільше щастя – зайва порція морозива.

Але пройде якийсь час – і вона, щороку набавляючи і в рості і в свідомості, розсуне захисний дах з сплетених татових і маминих рук і почне самотужки пізнавати світ. Через декілька років засвоїть, що живе на Запоріжжі – оплоту низового[33] козацтва. В якійсь точці життєвого вектора збагне, що навіть прадавня бабуся колись була молодша за неї, теперішню. А колись журно подумає, що в цьому віці пра-прабабусі вже не стало, а вона, здається, тільки-но починає жити. Всім нам важко збагнути, що наші пращури колись були молодші за нас.