Агата, в останній раз поцілувавши маму і сестричок, з острахом увійшла в вагон. Зсередини він виявився навіть затишним: два м’якенькі дивани, оксамитові фіранки з китицями, килимок. На столику – білосніжна серветка.

Потяг рушив – спочатку ледь помітно, потім все швидше й швидше, залишаючи позаду перон, рідних, знайоме містечко і неабиякий шматок Агатиного життя.

2

Після включення Польщі до складу Російської імперії[9] в свідомості росіян з’явилося двоїсте сприйняття Варшави – і як недосяжної закордонної столиці, і як закуткового російського міста. Хто бував в Варшаві раніше, пам’ятали місто нарядне, веселе, закордонне; місто розваг. Вважалося, що Варшава – східний Париж.

Йшов 1907 рік. Майже забулися наполеонівські війни і взяття Суворовим Варшави. Але мандрівники, що бували тут раніше, вперто запевняли, що Варшава вже «не та». І справа не тільки в тому, що вона стала більш брудна і менш весела, ніж раніше, а ще й у тому, що росіяни нерозсудливо впроваджували свій православний класицизм в це суто західне місто.

Потяг прибув на Петербурзький вокзал. Хоча за панування Росії польська мова всіляко утискувалася, звідусіль чулося характерне: «Пшипрашем», «На перон пшиходже почьонк», «Паньстфо хцон зведжич ринек?».

Тут таки шукали сідоків хурмани[10]– гладко поголені і охайно вдягнені.

Місто було забудовано майже виключно кам’яними будинками. Головні дороги вимощено бруківкою або залито асфальтом. Вночі вулиці освітлювалися газовими ліхтарями. На кожнім кроці траплялися кав’ярні-цукерні, в яких будь-хто міг випити каву із збитими вершками.

Поляки – несамовиті католики. Мабуть, через те в Варшаві було збудовано сила-силенна костьолів – один кращий за іншій.

Коли закінчилися клопоти з облаштуванням, Стась з Агатою полюбили просто гуляти околицями. Для Агати, що ніколи не бувала за кордоном, Варшава безперечно видавалася іноземним містом. Гіркоту від розлучення з рідними геть затьмарили нові враження: галасливі вулиці, багатолюдні площі, дзвінки трамваїв і гудки конок[11], численні охайні крамниці з ввічливими продавцями…

Варшава Віслою поділялася на дві нерівні частини. На лівому було так зване Старе Місто – колись це й була вся Варшава. Але, потроху розростаючись, вона поглинула й шматочок правого берега, де здавен було село Прага. Назва Прага пішло від «пражити», тобто випалювати ліс. В Празі був розташований великий ринок. Після приєднання села до Варшави, Прага так і залишилась торгівельним осередком, де здебільше торгували євреї. На той час вони складали чи не третину населення Варшави.

Агата жадібно додивлялась до усього, чого не мала вдома. Одразу звернула увагу, що варшав’янки вбрані значно краще, аніж її подруги з Ратного. Побачити на вулиці жінку без головного убору було неможливо. Для прикраси широко використовувалося пташине пір’я. Найвище цінувалося пір’я страуса, чаплі і райського птаха. Головною вимогою до капелюшка тієї пори було те, щоб він ледве торкалася зачіски, і було абсолютно непомітно, як він тримається. Якщо і були стрічки, то з газу або атласу. Сукні підкреслювали жіночність: талія затягувалася до нелюдських розмірів, зате бюст і стегна всілякими хитрощами збільшувалися. Дівчатка-підлітки носили сукні з широкою спідницею трохи нижче за коліна, а згори накидали редингот[12], пошитий з тканини за сезоном. Редингот застібався до талії, а нижче розходився, залишаючи відкритою велику частину спідниці.

Проте найбільше Агату вразило взуття варшав’янок. У себе вдома велику частину року усі від малого до старого носили чоботи або калоші. Навіть влітку в суху погоду могла випасти така щедра роса, що без чобіт по густій траві не пройти.

А в міжсезоння, якщо хто-небудь на вулиці втрачав з ноги калошу, не лінувався зупинися і витягнути її з багна – калоші вважалися найнеобхіднішим додатком до взуття. У Варшаві ж жінки ходили у витончених черевичках, на підборах, з ґудзиками, колір – на будь-який смак. І взагалі Варшава славилася як місто черевичної моди.

Невдовзі у Стася почалося навчання.

З того часу часто-густо Стась, причинивши двері до спальні, схилявся над зошитом або кресленням, а Агата перед тим, як заснути, тихенько дякувала Богові, що дав їй такого чоловіка – турботливого, розумного, вродливого. І ще вона просила послати їй сина – аби догодити чоловікові. Народилася дочка – Віра. Згодом ще одна – Надія. Хлопчаки вперто не народжувалися.

Існує повір’я, що перед великими війнами хлопців народжується значно більше, ніж дівчаток. Так природа, побоюючись загибелі більшості з чоловіків, піклується про продовження роду. Мабуть, природа трішечки втратила пильність і не додивилась, що в 1914 році почнеться війна, яка втягне в свій вир аж тридцять вісім держав! В 1913 році Агата народила чергову дівчинку – Любов.

Якось від мами надійшов лист, де питалося, чи можна дівчаткам погостювати у Варшаві. За хатнім клопотом, дітьми, пологами Агата і не завважила, що шість років не бачила рідних. Тільки коли стріла сестричок, зрозуміла, як же вона за ними скучила! Катя вже була майже наречена – їй виповнилося шістнадцять, Пані – чотирнадцять, а Тіні – усі двадцять чотири, і вона відверто пересиділа в дівках. Мама, не без того, сподівалася, що в великому місті може й трапиться якийсь молодик для не дуже привабливої Тіни.

Випереджаючи один одного, почали розповідати новини. У Агати всі новини рачкували по підлозі або смоктали груди. А дівчатка розповіли, яку чергову капость утнув Даня. Він намовив Фоню поїхати до моря. Наготували грудки цукру, сухарів, салату й поїхали першим-ліпшим потягом, що їхав на південь.

Це виявився дачний потяг місцевого сполучення, тому й квитки перевіряли не дуже ретельно. Але кінець кінцем їх таки виявив контролер і зняв з потягу. Ото мама накрутила Дані вуха! Фоня і без покарання так налякався, що божився більше ніколи не зважати на підбурювання брата.

Дівчатка, звісно ж, хотіли подивитися велике місто.

– Агато! Вдягаймо дітей і пішли гуляти!

Агата згадала, як сама попервах до знемоги ходила Варшавою і не могла надивуватися. Але згодом звикла, і рідко ходила далі найближчого парку.

– Візьміть Діночку – вона вже доросла.

Діні виповнилося сім. Вона вже забула, коли була маленькою, бо вже вкотре ставала головною нянькою. В розмові вона постійно плутала російські і польські слова та ледве помітно гаркавила. Діна з радістю побігла вдягатися в святкове кремове платтячко і зачісувати довге густе волосся.

– Обов’язково сходіть погляньте на Олександро-Невський собор, що на Саксонській площі. Він щойно відкрився. Там така краса!

В Варшаві із культових споруд православної конфесії вирізнялася тільки церква Святої Марії Магдалени[13].

Всі нечисленні православні храми, що існували на той час, не мали змоги умістити і десятої частини православних віруючих міста, які все прибували і прибували.

Тому було вирішено збудувати ще один величезний храм – Олександро-Невський кафедральний собор.

Основні роботи по будівництву храму закінчили в 1900, десь за п’ять років, а оздоблення зайняло цілих дванадцять! На обробку храму у величезних кількостях йшли дорогоцінні і напівкоштовні метали, уральські самоцвіти, різні види мармуру і граніту. У 1912 році собор був урочисто освячений. Було на що подивитися! Собор став символом царської влади в Варшаві.

Але ніхто тоді і припустити не міг, яким коротким буде його вік! Через два роки почнеться «останній спір імператорів», сам храм зруйнують до останнього камінчика, а на його місці буде велика площа.

Добігали до кінця відвідини сестричок. У них назбиралася сила-силенна покупок: капелюшки, платтячка, взуття, усілякий дріб’язок на дарунки. Дівчатка вже мріяли, як вони пройдуть вулицями рідного містечка у новому, майже паризькому, вбранні. Проводи, обійми, обіцянки обов’язково приїхати наступного літа. І легкий смуток, який завжди виникає за розлуки з близькими.

Не знати майбутнього – то лихо чи дарунок долі? Агаті ані уві сні, ані в маяченні, ані наяву не спало б на думку, за яких умов наступного разу вона стріне сестер!

Минув десь рік або трохи більше. Люба вже з чотирьох кінцівок почала спинатися на дві. Вже можна було без візочка ходити гуляти з усіма дітьми.

Якось Станіслав після роботи звернувся до Агати:

– В тебе ж є якісь родичі під Олександрівськом?

Агата не одразу второпала, про що йдеться. Так, дійсно, десь там, на півдні були батькові далекі родичі. Але де саме… Вона їх ніколи не бачила, а батьки листувалися лише інколи.

– А навіщо це тобі?

– Так, згадалося.

Станіслав не подовжив розмову, аби не хвилювати без нагальної потреби дружину. А його самого насторожив той факт, що в останній час суттєво змінився вид вантажів, що проходили повз його станцію.

Раніше все було зрозуміло: оце пасажири, оце вугілля, оце ліс… Тепер переважали військові вантажі. А в останній час часто-густо йшли закриті вантажні вагони, на супровідних документах яких містом призначення був Олександрівськ. Це росіяни почали вивозити вглиб імперії промислові підприємства.

На межі XIX та XX сторіч світ виявився майже повністю поділеним між найбільшими державами. Німеччина, Японія, США і Росія вичавлювали зі світового ринку старі капіталістичні країни – Великобританію і Францію; Німеччина і Великобританія намагалися вибороти свої інтереси в Африці, Східній Азії та на Близькому Сході; Росія і Австро-Угорщина зіткнулися на Балканах… І ніхто не збирався поступатися.

На мирному небосхилі чим далі, тим більше скупчувалися грозові хмари. Війна була неминуча.