Головним призвідником війни слід вважати Німеччину, тому що саме вона, побоюючись нових озброєнь незбагненної Росії, спровокувала Австро-Угорщину на війну з Сербією, а сама незабаром оголосила війну Росії.

У Агати, як не оберігав її чоловік від марних хвилювань, з’явились деякі підозри, коли вона за звичаєм пішла до Олександро-Невського собору. На превеликий подив вона помітила, що іконостас і найбільш цінні деталі внутрішнього вбрання знято. Їх заздалегідь вирішили евакуювати. Остаточно ілюзії випарилися, коли фронт наблизився впритул до міста: німецькі війська зайняли лівий берег Вісли до Варшави, російські – саму Варшаву, а австрійці усіляко намагалися скинути росіян з зайнятого плацдарму.

Більше року точилися військові дії неподалік від Варшави. Місто здавалося схожим на суцільний шпиталь для російських поранених. Але згодом російська армія була таки змушена залишити російську Польщу, аби уникнути оточення і розгрому.

В Варшаву увійшли німецькі війська. Місцеві мешканці перемовлялися: «Цо то бенджє? Що воно буде?». Олександро-Невський храм було перероблено під гарнізонний костьол. З куполів собору були зідрані мідні листи, усередині встановлений орган і ряди стільців. Але це були дитячі забавки в порівнянні з тим, що зробили з будівлею самі поляки, згодом вирішивши знищити «ворожий» храм…

Чергову вагітність Агата відчула, коли війна відсунулась на захід, до Франції і Італії – обидві держави в різний час звертались до союзної Росії по допомогу. В самій Варшаві, якщо не зважати на те, що місто підпорядковувалося окупаційній владі, життя потроху налагоджувалося. А от від мами надійшов лист, де вона писала, що по їх місцях пройшов фронт. І без того невеличке містечко було майже знищено.

Даня і Фоня, наслухавшись десь, що в далекій Америці можна знайти роботу і швидко збагатіти, втекли з дому, аби виїхати за кордон. Мама отримала одного листа – від Фоні. Більше про них чуток не було ніколи. Чи доїхали вони, чи загинули десь від випадкової кулі чи від хвороби – один Бог відав. В Ратному, хто тільки мав куди виїхати – виїхав, а ті, що залишилися, жили вкрай нужденно. Батька було мобілізовано до армії, і він загинув майже відразу десь під Вільно.

Це було останньою краплею – мама вирішила теж виїхати подалі від фронту.

Біля Олександрівська, в селі Мокре, жили рідні загиблого чоловіка. Вони погодилися, аби мама з дівчатками приїхали до них.

Чи то через хвилювання за рідних, чи то з інших причин, вагітність Агаті давалася дуже важко. Замість додати ваги, схудла; під очами з’явилися величезні синці; її часто-густо нудило, поперек безперестанку болів. І коли, нарешті, прийшов час народжувати, думала не про дитину, а про закінчення цієї муки.

У листопаді 1916 року Агата народила хлопчика. Одразу забулися всі нездужання. Станіслав був на сьомому небі від щастя. Не міг надивитися на рожеве тільце сина з незаперечною ознакою чоловічої гідності. Назвали хлопчика Яном – на честь діда.

Якось Станіслав повернувся додому і вручив Агаті видовжений футляр. На оксамитовому тлі виблиснула червоним полум’ям вишукане кольє з богемського гранату[14].

Дрібні камінчики суцільно вкривали срібну основу і спалахували криваво-красними лелітками, наче жаринки від вогнища. Тільки один передостанній камінчик був не криваво-красний, а коричневий, майже чорний.

Станіслав не один раз обійшов усю Прагу, усі єврейські крамнички, поки знайшов прикрасу, яка його вдовольнила.

Він допоміг Агаті упоратися із застібкою і попід руку підвів до дзеркала.

– Подобається, кохана? Носитимеш і згадуватимеш мене все життя!

На радісний мамин зойк зі спальні вистромила носа Діна. Як справжня жінка, хоча поки що й маленька, одразу вгледіла прикрасу.

– Можна приміряти?

– Можна, звісно.

Діна надягла на свою курчачу шийку кольє, а волосся підняла і притримала рукою, імітуючи високу зачіску.

– Схожа я на принцесу?

– Не відрізнити. Як трохи підростеш, дозволятиму тобі його одягати.

Станіслав спостерігав за щасливими жінками і ніяк не наважувався промовити вголос погану новину. Війна примусила евакуюватися майже усе російське населення Варшави. В глиб Росії від’їжджали установи, учбові заклади, робітники, службовці.

…Споконвічний острах Європи перед Росією завжди отруював свідомість правлячих кіл центральних європейських держав. Європа охоче допомагала ще Наполеонові в його нашесті на Росію, сподіваючись побачити її крах, але замість цього був побитий сам великий імператор.

Терміново почали вишукувати інші країни, що невдоволені Росією, аби допомагати їм з усіх сил. Польща виявилась саме такою.

Більшу частину Польщі було окуповано Німеччиною та Австро-Угорщиною.

Неабиякий шматок ще підпорядковувався Росії. Ніяка з трьох імперій не мала змоги втримати за собою всі польські землі. Аби гарантовано послабити Росію, монархи Німеччини і Австро-Угорщини про людське око оголосили створення самостійного Польського Королівства. І відразу в обидва вуха польських націоналістів почали вдувати думку про відродження Польщі в розмірі Речі Посполитої – «від можа до можа», від Балтійського моря до Чорного. Лідером польських націоналістів був маршал Юзеф Пілсудський – ярий націоналіст, для якого усе російське було вкрай вороже, на сумлінні якого згодом опиняться померлі в таборах російські солдати – десятками тисяч!

Миттєво забувши, як ото жити за панування будь-якої іншої держави, Пілсудський мріяв приєднати українські, білоруські та литовські землі. Почалася гра на патріотичних відчуттях населення: загарбницькі прожекти маскувалися міркуваннями про захист своїх історичних земель. В інформаційній боротьбі проти Росії за мовчазної підтримки Європи уживалися всі заходи, навіть відверта брехня. Усіляко пропагувалися «наукові» ідеї про європейське походження поляків і монголоїдне – росіян. Аби виправдати свої імперські замахи щодо України, її землі оголошувалися історичною провінцією Польщі; українська мова – діалектом польської, а російська – спотвореним татарським наріччям.

Відверта наукова неспроможність таких вивертів мало кого турбувала.

Роздмухувалась вже забута образа на Богдана Хмельницького. Явно – за те, що привів Україну в обійми Росії, потай – за те, що не раз і не два побивав польську армію і зіграв неабияку роль в розпаді Речі Посполитої. Повсюдно лунало гасло: «Відновімо історичну справедливість!»

Така рясна сівба не могла не дати сходів. Польський обиватель, що вже стомився від наслідків війни і не надто додивлявся, з чиєї провини вона точиться, дуже охоче перевернув свій гнів на присутніх росіян.

У Варшаві учорашні доброзичливі, приязні і миролюбні сусіди почали ставитися до прибулих росіян вкрай вороже, вбачаючи в їх присутності першопричину своїх власних страждань.

– Люба, ми маємо терміново виїхати з Варшави.

– Коли?

– Чим швидше. Росіянам залишатися в місті стає небезпечно.

– Може, якось обійдеться? Ти ж поляк!

Агаті аж ніяк не кортіло зніматися з обжитого місця, маючи на руках п’ятеро дітей, останньому з яких ледве виповнився місяць.

А Станіслав обійняв дружину і звично занурився обличчям в її волосся. Не став сперечатися, не став наголошувати, що він – підданий Росії і, як і інші залізничники, був на військовому становищі. А сам подумки оцінював, що з речей можна забрати з собою, а що з нажитого доведеться лишити назавжди.

Невдовзі вся родини їхала потягом «Варшава – Санкт-Петербург» в зворотному напрямку. Була зима, але, на щастя, в вагоні було тепло, навіть жарко. Чоловік пояснив Агаті, що в вагонах температура не регулюється: або опалюють, або ні.

Діти, наче ґавенята, сиділи в теплому купе і дивилися, як за вікном поступово зникає запорошена снігом Польща, а наближається їх вітчизна, якої вони в житті не бачили.

3

Новим місцем призначення Станіслава було містечко Гатчина, що під Санкт-Петербургом. Ще за часів Новгородського князівства[15] в цій місцині намостили гаті, аби між озерами прокласти зручний шлях, отож назва і залишилася.

Довоєнна Гатчина – це не лише вотчина кількох коронованих поколінь, казкові парки і палаци, рідкісні тварини в імператорських мисливських угіддях. Гатчина бачила багацько технічних новинок: попри віддаленість від великої води в озерах Гатчини випробували не тільки кораблі, а навіть й підводного човна; мешканці Гатчини чи не найперші побачили на вулицях міста справжнє диво – автомобіль; напередодні Першої світової тут таки була Офіцерська школа пілотів.

Тільки Гатчина бачила випробування оригінального витвору електричного транспорту – повітряну монорельсову залізницю, але згодом революція і громадянська війна примусили про цей винахід забути навіки…

Потяг трохи притишив швидкість, їдучі повз містечко. Проїхали зупинку «Тетянино».

Звідсіля зазвичай транспортували поранених до шпиталю, а назву платформа отримала на честь однієї з дочок Миколи ІІ, Тетяни, що опікувалася лікарями та сестрами милосердя.

На початку Першої світової війни другій дочці останнього російського імператора Тетяні ледь виповнилося сімнадцять. Можна нескінченно сперечатись про особисту відповідальність її батька за перебіг війни, про його дипломатичну короткозорість, про політичну слабкість, а от сама Тетяна, попри юний вік, виявила потужні організаторські здібності, а заразом – і неабиякий талант хірургічної сестри. Часто-густо класові уподобання заважають роздивитися живу людину, але ж не випадково з чотирьох дочок залишила по собі добру пам’ять лише одна.