5

Виснажлива, безглузда громадянська війна на півдні України нарешті закінчилася. Донедавна сором’язливо замовчувалася роль махновців в перемозі більшовиків. Неабияк дошкуляючи денікінським тилам на півдні України, махновці створили сприятливі умови для перемоги Червоної армії над білогвардійцями, але самі попали в скруту. Значну частину анархістської армії викосив тиф, а її залишки радянське командування запхало на польський фронт, подалі від рідних місць. Мавр зробив своє, мавр може іти собі…

У Олександрівську швиденько відбудовували мости; розгорнули активне будівництво, аби відродити заводи і фабрики, повернути у місто робітників, що порозбігалися по селах в пошуках хоч якого заробітку.

Олександрівськ було перейменовано на Запоріжжя. Багато вулиць поміняли свою назву. Нові часи – нові герої. Базарна перетворилася на вулицю Анголенка, Московська – на вулицю Кірова, Соборна – на проспект Леніна, звісна річ.

Агата призвичаїлась до роботи на заводі, тільки з однолітками не дуже роззнайомилась. Після зміни вони зграйкою – і хлопчаки, і дівчата – неквапно поверталися додому, безтурботно базікали, а декотрі й фліртували. Агата ж чим швидше бігла додому – всю зміну одна думка не давала спокою, чи все гаразд дома. З дітьми, що залишалися на самоті під наглядом трохи старших за себе, таки частенько траплялися більші або менші негаразди. З одним сусідським хлопчиком стався просто жахливий випадок – воно, сердешне, ковзнуло в отвір нужника і захлинулося. (Прими, Господи, його безневинну душу!).

Тендітну, досі ще привабливу Агату не могли не вгледіти заводські парубки. Якось один з них після роботи пристосував свою ходу до швиденьких кроків Агати і спробував завести розмову:

– Поспішаємо? Дома чекає мати, аби насварити?

– Дитина.

– А що, і дитина є в наявності?

– Є. П’ятеро.

Можна пробачити парубку його отетерілий вигляд і не дуже чемну мовчанку після такої новини. Агата не дуже прагнула вивертати душу перед співробітниками, тому й мало хто знав подробиці її позаробочого життя. А зовнішністю, вишуканою поведінкою, тихою чемною мовою вона вирізнялася серед заводських простуватих дівчат. На своєму особистому житті Агата поставила хрест ще там, у Гатчині, перед наглухо забитою труною чоловіка.

Зараз її хвилювала одна-єдина турбота: поставити дітей на ноги. Але якщо попередній залицяльник тільки викликав у Агати необразливу усмішку, то наступний мало не вивернув душу.

На землях Запоріжжя цього літа через небувалу посуху стався величезний неврожай. А слідом прийшов голод. Він спричинився не стільки через природні катаклізми, скільки через безголових чиновників. Сотні тисяч пудів зерна і десятки тисяч пудів сала гнили на складальних пунктах. Свійські тварини тисячами стояли без нагляду і корму, поки від них не залишалася шкіра та кістки, а далі вони просто гинули. Зерно, призначене для посівної, більшовики у своїй дурості зсипали в одну купу озиме з яровим і зробили неможливою посівну кампанію. Боже милосердний! Чи часто Ти спостерігаєш за тим, що там коїться на землі?

Селяни – народ завбачливий і, крім Бога, сподіваються на свій селянський глузд. На випадок аж ніяк не рідкісної в цих краях посухи кожен мав свій страховий запас посівного зерна. Але у цей період у завбачливу діяльність селян колодою вклинилася більшовицька політика «воєнного комунізму». Кінцевим наслідком такої політики став дефіцит продуктів харчування. Аби ж то тим дефіцитом харчувались ті, хто його скоїв! Аби ж то їм довелося харчуватися котами, собаками, трупами людей, юшкою з шкіряних ременів. Та ні ж бо, навпаки! Замість нести відповідальність за свою недолугу та грабіжницьку політику, уряд подвоїв податковий тиск на Україну – мовляв, на користь голодуючих Поволжя.

Так, дійсно, посуха спричинила голод в багатьох південних губерніях Росії, в тому числі і в Поволжі, і в Південній Україні.

Але якщо з Поволжя влада цього року продподаток вилучила повністю, то на Україні він був значно збільшений. Самий великий податок біло нав’язано на селянство Запоріжжя – це була помста за махновський рух. За невиконання продподатку з волостей і сіл масово бралися заручники і привселюдно страчувалися. Москва застосувала голод як засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, що на півдні України був особливо живучий. Остаточно знищити його каральними акціями не вдавалося, то більшовики запровадили терор голодом. Ату їх! Ату! Військові частини конфісковували харчи навіть у тих, хто потай намагався провезти їх з північних губерній на південь. Селяни мало сказати голодували, вони божеволіли від голоду! Їли вже кору дерев, стебла соняшника, траву. Збільшилися випадки вбивства для продажу людського м’яса. Голодні люди мимоволі ставали канібалами.

Незважаючи на пасивний опір офіційної влади, міжнародні добродійні організації здійснювали допомогу голодуючим України будь-якими шляхами: відкривали кухні та їдальні, переправляли продуктові пакети і одяг на приватні адреси. А власний уряд в цей же час ще й експортував зерно з України. Саме вчасно.

Агата стала худенька, як очеретинка. Не тільки зайвий кусень – зайву крихту хліба віддавала дітям.

Якось у парадні двері постукали. Агату це здивувало, бо двері ніколи не зачинялися на замок, а сусіди приходили один до одного, коли заманеться. Ще більше Агата здивувалася, коли побачила на порозі Семена Аркадійовича. Це був працівник з їхнього заводу, робив кимось в конторі серед начальства. Агата не знала напевне, ким. Він зняв чорний фетровий капелюх і пригладив рештки волосся навколо чималої лисини.

Вдягнений був урочисто: в чорну пару. Пухкі щічки туго підпирав білий комірець. Гість почав вести схвильованим голосом (знайдіть мені хоч одного чоловіка, що дійсно не хвилюється під час першого освідчення):

– Шановна хазяйка, вибачте за вторгнення. Воля ваша вказати мені на двері, але послухайте мене бодай кілька хвилин. Зробіть таку ласку.

Не треба було мати десять голів, щоб добрати куди він хилить. Агата заклякла від подиву – так не в’язався цей добродій з обраною роллю. Він був огрядний, підстаркуватий, дещо пихатий. Агата здивувалася, що він взагалі знає про її існування!

Не почувши заперечень, гість продовжив трохи сміливіше:

– Я досить знаю про Вас: кілька років як вдова, п’ятеро дітей, рідних в місті не маєте, ледве зводите кінці з кінцями. І крім того, Ви ж… із наших?

Агата довго не могла второпати, на що той натякає, доки не майнула думка: «Він же єврей!».

Агата звикла вважати себе щирою українкою. Хоча насправді якась дещиця єврейської крові в неї таки була. Розповідали, що дідусь ще парубком бував в Одесі. Одного разу він повернувся не один – за його рукав трималося налякане змарніле єврейське дівча десь років п’ятнадцяти.

Де воно прибилося, що там трапилося із рідними – ніхто не знав. В її очах назавжди застиг жах, а спокійно вона себе відчувала, тільки вчепившись в рукав дідуся і наполовину заховавшись за його спину. Дідусь її кохав до нестями.

Але їх щастя було надто коротким – бабуся померла під час пологів, залишивши по собі гарненьку міцненьку дівчинку. Це була Агатина мама. Дідусь оженився вдруге на місцевій дівчині.

І хоча жили вони дружно, понароджували спільних дітей, дідусь до кінця життя час від часу ходив на кладовище до могили коханої. В ці хвилини за краще було його не чіпати.

– Ви не перейматися, перлино моя. Ваших діточок я любитиму так, як своїх, коли вони у нас з’являться, – правив далі гість все більш сміливо. – Житимете, як у Бога за дверима. З цього хліву я вас, звісно, заберу. І голодувати вам не доведеться, і одягну Вас, як красуню мальовану.

Семен Аркадійович поклав на стіл продовольчий пакет від «Джойнта»[22], а з кишені витяг згорточок з паперу і поклав поряд з продуктами. Цупкий папір поволі розгортався, відкриваючи вміст. Агата, як заворожена, дивилась на стіл. Але погляд її прикипів не до продуктів, хоча від голоду шлунок мало не заплівся в вузол. В папері, згорнувшись маленькою коштовною змійкою, виблискувало на сонці кольє. Її власне кольє.

Агата не забула про своє горе. Але вона виокремила для нього якусь часточку серця, розмістила там весь свій біль і законопатила в цей куток бодай найменшу шпаринку, аби біль не міг вирватись на волю. Інакше жити було б не сила. А зараз цей захисний панцир було брутально зруйновано, і пекучий біль знову поглинув Агату по маківку. Агата не мала як стримати сльози, що мимоволі побігли з очей, тому відвернулася до вікна і вперлася чолом в шибку.

– То можу я отримати відповідь негайно?

Господи, хоча б він вже замовк! Невже хоч хтось зможе заступити Станіслава в її серці?! Агата не спромоглася нічого відповісти, тільки похитала головою не обертаючись.

– Ви маєте час подумати, серце моє.

Грюкнули, двері. Гість пішов.

Агата нарешті обернулася і мимоволі глянула на стіл. Продукти залишилися, але кольє вже не було. Може, й на краще. Як було б поводити себе в іншому випадку? Невідомо.

Спустилася Діна. Вона завжди серцем відчувала, коли Агаті зле.

– Мамусю, рідна! Що трапилося?

– Нічого, дитинко. Просто спогади наплинули. Вже все минуло. Клич дітей – поїмо смачненького.

От повернути харчі Агату вже ніяка сила б не примусила.

Кілька днів потому Агата стріла Семена Аркадійовича біля заводу. Той мовчки поглядом запитав: так чи ні? Агата також мовчки похитала головою: ні. Їй здалося, що Семен Аркадійович аж трохи зіщулився, як від ляпасу. Важко отримувати відмову з будь-якого приводу, а тим більше тоді, коли ти зізнався жінці про свою повну капітуляцію перед нею. Роман закінчився, так і не розпочавшись.