— Росiя? — байдуже запитав я швейцара, який вийшов покурити.

— Здається нi… — спроквола вiдповiв той. — Схоже, чехи…

Потiм я пiшов до пабу. За два роки, що минули тут, у мене виробилися свої маршрути, i вони майже завжди були однаковi: робота — паб чи ресторан — сон — Марiя де Пiнта — сон — робота. Траплялися, звичайно, й винятки, коли, скажiмо, приїжджав Джейк. Але пiсля нашої першої зустрiчi вiн приїжджав рiдко — всього пару разiв, i то на два-три днi. Нас роз’єднала загибель Бо, хоча ми обоє були цинiками й намагалися не говорити про сумне. Я навiть жодного разу не запитав, як поживають батьки Дерiка й чи знайшли його тiло… Менi було задосить свiдчень у мальтiйськiй полiцiї. Певен: якби я повернувся в Лос-Анджелес, у мене була б купа неприємностей. Я навмисно не пiшов у паб Венетто (менi не хотiлося нi з ким розмовляти), а зупинився в ресторанi з грецькою кухнею i замовив анiсову горiлку «Узо».

I думав про те, що я — кiнь у шорах. Менi раптом захотiлося зими, снiгу, хуртовини й вiтру. Дивно… дивно. Чому я тут? Адже я був не з тих, хто виїхав у пошуках ситого життя. Це було б занадто просте пояснення. Теоретично я розумiв, що слiд чогось прагнути, як Ед, одержимий iдеєю знайти свого сокола, чи як Дмитрик iз його пошуками йєтi, чи як Сергiй, який побудував дiм i наклепав трiйко дiточок. Але коли я почав «прагнути» вхопити Бога за бороду, то зрозумiв, що суть життя — не в цьому. Ще там, на батькiвщинi, я чесно намагався в’їхати в потрiбну колiю: тiльки-но з’явився закон про приватне пiдприємництво — я, пройшовши купу iдiотських iнстанцiй i оформивши ще бiльшу купу рiзних паперiв, вiдкрив малюсiнький вiдеозал у пiдвалi ЖЕКу. Спершу справи рухалися непогано. А потiм я стараннями «браткiв» три мiсяцi провалявся в лiкарнi з усiлякими травмами, а зал «випадково» згорiв. Але я ще сiпався i почав вирощувати печерицi. Потiм торгував книжками. Дiапазон моїх подальших занять вразив би самого Остапа Бендера. Нарештi Сергiй улаштував мене в техдирекцiю якогось видавництва, i я зайнявся програмуванням та налагодженням комп’ютерiв.

I почав знемагати. З кожним днем я все гострiше вiдчував, що всерединi мене оселилося тремтiння — iнакше я не мiг охарактеризувати цей стан. Мене трусило, як у лихоманцi, це був дрiж чекання. Менi здавалося, що я сиджу в закритому вагонi, який нiкуди не їде, але його хитає з боку в бiк, чути стукiт колiс, гуркiт паротяга, а за вкритим пилом вiкном — той самий тужливий пейзаж. Нiч i вiтер переслiдували мене. Iнодi менi здавалося, що я — пес, який бiжить на запах i не розумiє, що йому потрiбно насправдi. Я повинен був рухатися, бiгти щодуху, вiдчуваючи, як тече пiд ногами стрiчка дороги. Куди? Хто не вiдчував цього, той нiколи не зрозумiє мене. Я загорявся моментально вiд будь-якої пiдкинутої iдеї, i якби в той час менi здибався який-небудь злодiй у законi й запропонував пограбувати банк чи музей, — зробив би це запросто, з «любовi до мистецтва», щоб угамувати тремтiння. Зрештою, я згодився на пропозицiю Сергiя… Потiм, до моєї втечi з Вашингтона, замиготiв калейдоскоп, скельця в якому спершу комбiнувалися вигадливо, поки я не зрозумiв, що ця унiверсальна дитяча забавка має всього десяток неповторюваних комбiнацiй, а потiм — усе складається однаково…

…Й ось тепер я знову вiдчув це тремтiння. Воно було ледь уловимим, нагадувало легке поколювання, як перед початком застуди. I все-таки я твердо впевнився, що це було те саме тремтiння. Фiзично я був зовсiм здоровий. Кам’яний острiв стискував мене ззовнi, вiн став менi тiсний, як пiджак, на два розмiри менший. Гнаний тремтiнням, я мiг оббiгти цей острiв за день. Навпроти ресторану, в якому я сидiв, була площа, за нею — набережна, за нею — бухта, оточена скелями. Пейзаж раптом став менi затяжкий. Серце билося, мов дзвiн. Я кинув на стiл грошi за потрiйну порцiю «Узо» i вискочив на дорогу. Єдине мiсце, де я мiг заспокоїтися, була Мнайдра. Хвилин за двадцять я вже йшов довгою брукованою стежкою до мегалiтичного храму. Навколо не було жодної душi, тiльки залишки кам’яних укрiплень та малесенькi келiї-будки з круглими бiйницями, в яких колись ховалися мисливцi в засiдцi на дичину. Навiть полювання — ця пристрасть, що пахне кров’ю, — було тут напiвiграшковим: мисливцi тихенько сидiли в засiдках i лiниво пiдстрiлювали довiрливих качок. Та й на кого було полювати, якщо у великiй кiлькостi тут водилися тiльки кролики? Великий Магiстр, який заснував столицю Мальти в чотирнадцятому столiттi, лицар де Ла Валлетт, примудрився вмерти пiд час полювання на цих нiкчемних iстот! Полювання вимагає простору…

Я ввiйшов у храм i розлiгся пiд вiдкритим небом на травi. Навколо здiймалися стiни, складенi з iдеально пiдiгнаних багатотонних брил. Я заплющив очi й розкинув руки. За переказами, тут, у цьому магiчному мiсцi, душа здатна вiдокремитися вiд тiла, — отож я хотiв послати її в подорож на тисячi миль. Я не помiтив, як заснув.

Коли я прокинувся, була четверта пополуднi, i я вже лежав у тiнi, але з дивного овального отвору в стiнi до храму проникав тонкий i гострий, як голка, промiнь свiтла. Три тисячi столiть пiдряд у визначений час вiн уповзав у храм, рухався по ньому й танув, щоб завтра повторити той самий шлях… Що це могло означати? На що вказував цей свiтловий перст? Хто прорахував траєкторiю його пересування з точнiстю до мiлiметра? Я пiдставив пiд промiнь долоню, й вона засвiтилась, як пергамент iз стародавнiми письменами, блакитними сплетеннями вен. Якби я мiг прочитати, що там написано…

З Мнайдри я повертався цiлковито спокiйним. Сьогоднi вирiшив цiлий вечiр просидiти вдома, зайнятися прибиранням та обiйтися без вечерi, — хiба що купити в супермаркетi консервовану шинку i хлiб. Мiсiс О’Тулл сидiла у своєму крiселку при порозi й перемовлялася з усiєю вулицею — адже сусiднi будинки розташованi на вiдстанi витягнутої руки. Я привiтався.

— До вас заходив Еджiдiо-акула! — повiдомила господарка, вiдштовхуючись однiєю ногою в розшитому бiсером домашньому капцi вiд грiшної землi. Крiсло заходило ходором, мiсiс О’Тулл запосмiхалася. Видно, бадьора бабуся в такий спосiб змiцнювала свiй вестибулярний апарат. — Може, посидите зi мною? Хочете кави? — Вона вказала на стiлець, що стояв поруч. Я спостерiгав, як вона наливає каву в маленьку порцелянову фiлiжанку. — Прошу!

Я вже звик пити каву наперстками, а в мiсiс О’Тулл вона була особливо мiцною.

— Я все хотiла запитати, Майкле, як вас кликали на батькiвщинi?

— Михайло…

— Михайло… — задумливо повторила вона. — Колись я знала одного вашого спiввiтчизника… Його звали Пiтер.

— Петро?

— Так, так. Це було в 42-му. О, вiн пережив безлiч пригод — воював в Iспанiї, був у французькому Опорi, а сюди втрапив у складi транспортних вiйськ союзникiв, якi привезли нам харчi. Менi тодi заледве виповнилося двадцять, i я дивом уцiлiла в божевiльних бомбуваннях — за пiвтора року Великої облоги нас бомбували три тисячi разiв! Уявляєте, ми — старшi люди, жiнки i дiти — мiсяцями не виходили з фортечних пiдвалiв. Там було вогко, темно, ми стояли й сидiли, тiсно притулившись одне до одного, а якщо в когось не витримувало серце — виносили труп за порiг…

Я й ранiше зауважував, що всi старi стiни у мальтiйських фортецях поцяткованi вм’ятинами вiд куль i снарядiв. Це, мабуть, найперше, що впало менi в очi в цiй маленькiй благополучнiй i дуже акуратнiй країнi. Повiрити в те, що тут, у райському куточку свiту, велися запеклi бої, було нелегко.

— Коли облогу зняли, — продовжувала мiсiс О’Тулл, — я й познайомилася з Пiтером — вiн винiс мене з пiдвалу (я була зовсiм знеможена) i годував iз ложечки, як дитину… В мене загинули всi рiднi, i я була зовсiм безпорадна. Коли вiн нiс мене, я мрiяла, щоб це не скiнчилося нiколи… Потiм я водила його в нашi церкви i зруйнованi храми. Пiтер був допитливий, говорив, що нiколи й уявити не мiг, що опиниться так далеко вiд рiдної домiвки. У Валлеттi, у храмi святого Iоанна, вiн побачив надгробок одного з Великих Магiстрiв i заплакав: там були зображенi його спiввiтчизники. Здається, їх називають «запорожцями»…

— Я був теж вражений, коли побачив запорожцiв на барельєфах ваших церков. Хоча, зрештою, в цьому немає нiчого дивного: цi хлопцi воювали в багатьох iноземних армiях. А запорожцi, зображенi на надгробку, — турецькi бранцi, галерники, повторно взятi в полон мальтiйськими лицарями. Жоден iз них не повернувся на батькiвщину.

— Пiтер був дуже схожий на тi зображення… — задумливо мовила мiсiс О’Тулл. — Усе так переплутано в цьому життi… Як ви гадаєте?

Я посмiхнувся.

— Коли вiн вiд’їжджав, я вмовляла його залишитися. Утiм, це саме говорили йому й англiйцi. Вони казали: якщо вiн повернеться — його розстрiляють. А вiн не вiрив. Можливо, просто хотiв повернутися, а там — як уже буде…

— Ви були в нього закоханi?

Вона хвилину помовчала.

— Коли ми розсталися, я пiшла в монастир бенедиктинок у Рабатi. Менi нiчого бiльше не хотiлося. А потiм якось усе налагодилось. Якось… Я пiшла з монастиря, не встигнувши, слава Богу, прийняти постриг i дати обiтницю. А як ви гадаєте, Майкле, його справдi розстрiляли, коли вiн повернувся?

— Найiмовiрнiше — так… Вам треба було його втримати, мiсiс О’Тулл…

— Що ви! Вiн був таким… таким одержимим. Вiн би тут умер вiд туги. А ви, ви, Майкле, — хiба вам не хочеться повернутися?

— Нi. Дякую за чудову каву, дорога Стефанiє, i за цiкаву розповiдь. Шкода, що нам рiдко вдається ось так посидiти… — я звiвся й навiть поцiлував їй руку.

— Так у чому ж проблема? — хитро посмiхнулася бабуся. — Я завжди на своєму мiсцi, коли ви повертаєтеся вчасно. Хоча це буває так рiдко…

Я тiльки-но переступив порiг, як зателефонував Еджiдiо-акула. Вiн був збуджений, розповiдав, що вкотре напросився на гостину до старого Кретьєна й тепер уже впевнений, що той ховає золотого сокола пiд шарами фарби.

— Залишилося тiльки довести це! — говорив Ед, захлинаючись вiд хвилювання.