— Ти? Я тебе не чекала сьогоднi…

Вона почала старанно поправляти i без того дбайливо зачесане волосся, начебто це допомогло б їй стати привабливiшою.

— А?… — вказала очима на букет, що його я тримав у руках. Я геть забув про нього i квапливо поклав квiти їй на колiна.

— Це тобi. Квiти.

Обличчя її просяяло. Вона занурила його в букет, i я подумав, що, мабуть, вiн пахне бензином i пилюгою. Потiм вона рвучко звелася, притримуючи комiр нiчної сорочки, немов соромлива школярка.

— Я зараз. Тiльки в душ… Я не знала, що ти прийдеш…

Так, саме так було завжди. Душ, чистi простирадла, що їх вона старанно перестеляла, вибираючи бiлоснiжнi, з мережкою, вимкнена лампа i ввiмкнутий магнiтофон iз заспокiйливою музикою. Все, як у повiльному пiдводному царствi…

— Зачекай. Не йди. Побудь, — я вклав її назад у лiжко, сiв у крiселко навпроти. — Я незабаром пiду. Уже пiзно, а завтра в мене божевiльний день.

Вона присiла на край лiжка i дивилася на мене телячим поглядом. Ще бракувало, щоб вона склала руки на колiнах, як слухняна учениця.

— Ти хочеш поговорити? — я бачив, що губи її пересихали. Вона боялася розмовляти зi мною. Вона завжди цього боялася… Їй здавалося, що покiрнiсть i мовчазна вiдданiсть — усе, що потрiбно чужинцю, який вiдбився вiд зграї. — Про що?

Настрiй мiй мiнявся щопiвгодини. Зовсiм недавно я хотiв побачити її, обсипати квiтами так, щоб жовтi пелюстки застрягли у волоссi, впасти обличчям у колiна дiвчини, яка невiдомо за що полюбила мене, i просити прощення, i говорити про те, що я не гiдний її кохання, i викликати в неї гнiв чи сльози, може, навiть ляпаса чи божевiльнi прощальнi поцiлунки. Але тьмяна лампа, згадка про душ i перестелення простирадел навiяли на мене геть iнший, аморфний стан.

— Скажи, навiщо я тобi? — нарештi запитав я. — Чому ти досi не кинула мене? Хiба в тебе не було на оцi кого-небудь гiдного… усього цього? — Я обвiв рукою її кiмнату — чистеньку i простору, з грацiйними статуетками божкiв i ельфiв на поличцi.

Вона дивилася на мене зляканими очима.

— Знаєш… — продовжував я. — Ед вважає, що ти схожа на Б’янку Борджiа й Мону Лiзу в однiй особi… От за кого тобi треба вийти замiж, народити дiтей i все таке…

Мiй язик уже почав заплiтатися. Чи то вiд утоми минулого дня, чи вiд питва.

— Ти хочеш сказати, що… — голос її зривався. — Що ми бiльше не будемо зустрiчатися?

— А навiщо? Хiба ти щаслива зi мною? — мовив якомога безтурботнiше.

Вона встала, накинула пеньюар i знову сiла на лiжко.

— Зараз уже не знаю… — нарештi почувся здавлений голос. — Напевно, це важко назвати щастям. Але… хто знає, що це таке? Адже я не винна, що… люблю тебе таким, який ти є. А ти нiчого не почуваєш. Думаєш, я цього не помiчала? — Очi її нарештi зблиснули, голос цiлком вирiвнявся й у кутиках вуст означилася гiрка складка. — Чи знаєш ти, чи можеш зрозумiти, як змiнив мене? У мене було зовсiм iнше життя. I от у ньому з’явився ти… I менi захотiлося згаснути разом з тобою. У твоєму згасаннi були якась особлива сила, i таємниця, i пристрасть. Менi здавалося: ще трiшки, i я пiзнаю щось дивне, нескiнченне, якийсь прихований змiст у цьому перебiговi часу. Тепер я зовсiм нiчого не чекаю, а ти — не збожеволiв, не постригся в ченцi, не зробив нiчого такого, заради чого варто було б згасати поруч iз тобою. Ти живий, а я вмерла… Ото й усе. Але я не можу не любити тебе. Хiба це залежить вiд нашої волi? Я стала для тебе тягарем, ти хочеш пiти… А що робити менi?

Як на один день це було занадто! Голова менi йшла обертом. Охопив безмежний жаль до Марiї.

— Вибач, — тупо сказав я. — Я думав, що зможу… Менi треба було залишитись одному. Але це… це iнодi так важко.

— Ти дуже дивний. Тому я й полюбила тебе. Ти не такий, як iншi. Менi було добре з тобою, не перепрошуй, — вона кволо посмiхнулась. — Але це — мої проблеми. Я справлюсь, от побачиш.

— Може, одружимося? — раптом мовив я i сам злякався. Серце моє застукало, начебто в нього, як у барабан, застукотiли лапками сотнi механiчних зайцiв. Вона знову посмiхнулась i заперечливо хитнула головою.

— Нi. Я знала, що цього нiколи не станеться. Хiба ти досi не зрозумiв, що тобi — пора?… Хiба моя країна пiдходить для тебе? Хiба це тобi потрiбно?

— Марiє! — зiскочив я з крiсла, сiв бiля її нiг i взяв її руки у свої (це дуже нагадувало сцену з жiночого роману, але менi було начхати!). — Я не знаю, що менi потрiбно… Може, якийсь час. Ти могла б дати менi час?

Вона знову хитнула головою з боку в бiк.

— В тебе його й так було забагато. Я не хочу зв’язувати тебе нi часом, анi жодними обiцянками й зобов’язаннями. I не хочу чекати. Це боляче. Можеш iти. Iнодi будемо пити каву, якщо випадково зустрiнемося в мiстi, так?

Я поцiлував її долоню й пiднявся з колiн. Нiчого не мiг додати до того, що вона вже сказала. Був їй вдячний.

— Майкле… — покликала вона, коли я вже тупцював на порозi. — Це — через iншу жiнку… чи просто так?

Вона знову перетворилася на ту пiдозрiливу Марiю де Пiнта, яку я добре знав до цiєї нiчної розмови.

— Ти — найкраща жiнка в Мальтi! — сказав я. — А я — повний кретин! Вважатимемо, що ти дала менi час на роздуми?!

— Вiчнiсть! — вiдповiла вона. — Я даю тобi на роздуми цiлу вiчнiсть, Майкле! Усе. Iди. Я хочу спати!

Я зачинив за собою дверi, прекрасно знаючи, що вона вткнулась обличчям у подушку.

Вiдчуття втрати не полишало мене всю дорогу до будинку Стефанiї О’Тулл, але я був упевнений, що вчинив правильно.

Я зайшов у кiмнату i позирнув на годинника: спати менi залишалося зовсiм недовго. Я лiг, не роздягаючись — на це в мене вже забракло сил.


***

Я майже не спав. Перед очима поставали картини моїх коротких побачень iз Марiєю де Пiнта, її легенькi, майже невагомi дотики. Може, я даремно все це затiяв? Де я знайду ще жiнку, готову зустрiчатися з прибиральником-чужоземцем? Можна було б спробувати iз Сiбiллою, але я вже пробував. У неї купа залицяльникiв, та й розмови про кiно мене стомлювали.

Одне слово, як завше, не виспався. I на перекличцi в пана де Пiро куняв. Кiмнати вирiшив прибирати почергово. Першим було помешкання комiвояжера-американця. Я вiдiмкнув номер, прочинив балконнi дверi й завмер: зверху долинали голоси, люди — чоловiк i жiнка — говорили знайомою менi мовою. Я не мiг не прислухатися, тим бiльше, що тональнiсть розмови обпекла мене — так чоловiки й жiнки можуть говорити тiльки там, звiдкiля я приїхав.

— Куди це нас занесло? Тут навiть немає пристойного пляжу! Чому я повинен жити в цiй висотцi? Де море? Саме лише камiння!!! А цiни! Тут усе втричi дорожче, нiж у Штатах! — голосом примхливої дитини говорив вiн.

— Що ж поробиш? Може, переїдемо на Ґозо… Там, кажуть, є пляж… — тьмяним утомленим голосом вiдгукнулася дружина.

— На фiга менi цей Ґозо? Взагалi, на фiга менi ця дурнувата країна?

— Ну, заспокойся… Що-небудь придумаємо…

— Ось ти i думай! А я пiшов до бару.

Давно я такого не чув! Це була сiмейка на кшталт багатьох, знайомих менi з колишнього життя, в якому всiм заправляла звичка. Я навiть мiг уявити зацькований погляд жiнки й розлюченi круглi очi її чоловiка. Зазвичай такi неодмiнно знiмають свiй вiдпочинок на вiдеокамеру, ходять на прем’єри модних мюзиклiв i збирають бiблiотеку, в якiй корiнцi книг повиннi гармонiювати з кольором шпалер. Я раптом зрозумiв, чому мене iнодi так дратувала Марiя — вона могла б бути саме такою дружиною, покiрною й уярмленою. I саме зi мною, генетичним тираном, вона б набула такий зацькований погляд. Добре, що цього не станеться… Я давно не чув цiєї мови й не припускав, що вона викличе в мене таку реакцiю: я розлютився. Пiднятись би поверхом вище, увiйти й згребти цього пришелепкуватого в оберемок! Стоп. Як кажуть американи, це їхнi проблеми.

Я взявся до роботи й доволi швидко прибрав свої номери. Причому сьогоднi в кiмнатi мого кривдника був iще бiльший бедлам, нiж ранiше. Але я прибрав тут iз особливою стараннiстю.

У 713-му мене чекав сюрприз: iз минулого дня там нiчого не змiнилося. Навiть постiль залишилась iдеально чистою й не зiм’ятою. Все лежало на колишнiх мiсцях. Тiльки бiля порога стояли кросiвки, а черевичкiв на високих пiдборах не було. Зрозумiло: вона в готелi не ночувала. Мене раптом охопили ревнощi. Ось як! Виглядає, що вона тут не самотня? Отже, така, як усi?!

Потiм я захвилювався: раптом iз нею щось сталося? Я уявляв неуважну мрiйницю в окулярах, iз розгубленим поглядом i незграбними рухами. З нею могло статися все що завгодно! Я ще раз ретельно перевiрив номер — мiг-бо визначити на око, чи ночував у ньому гiсть. Професiйна спостережливiсть мене не пiдвела. Сьогоднi вночi тут i муха не пролетiла. Мене затiпало, як бабусю, що загубила в супермаркетi внука.

Я швидко закiнчив роботу, переодягся i спустився в хол. На рецепцiї сидiв Скотт Вайль.

— Послухай, Скоттi, — сказав я. — Панi з 713-го залишала ключ?

— Залишала, а що?

— Коли?

— Вiдкiля менi знати? Я заступив на змiну зранку.

— О шостiй?

— Так.

— I ключ уже був тут?

— Так… А що тебе турбує?

I справдi, що мене непокоїло? Я й сам не мiг вiдповiсти на це просте запитання.

— Просто… менi здається, якщо гiсть зник, про це слiд повiдомити вiдразу… Всяке буває…

— Та годi тобi! Ти що, найнявся до них (Вайль кивнув на групу туристiв бiля входу) нянькою? I взагалi, не шукай зайвого клопоту. Я знаю, що це за дама. Будь певен, у неї все гаразд.

— Ти знаєш?! — Я навiть задихнувся. — I хто вона?

— Ну, не те що знаю, — затнувся Скотт. — Чув, що про неї говорив старший менеджер: вона приїхала у справах до Асрi, начебто хоче налагодити постачання нашого «Шардоне» у свою країну. А бiльше нам знати не належиться…