До таких вiзитiв я давно звик. Джейк частенько ввалювався до моєї невеликої квартирки, як до себе додому, i вiдразу лiз у холодильник, прекрасно знаючи, що в мене, як у справжнього «гомо совєтiкуса», завжди знайдеться чим закусити.

Бо мав бiлясте, «їжачком», волосся i майже прозорi очi. По носi й руках розповзлося дрiбне руде ластовиння.

— Знаєш, Майкле, цього хлопця я добряче лупцював у дитинствi! — сказав Джейк, наминаючи грiнки (знаючи про можливiсть таких вторгнень, я завжди тримав напоготовi грiнки, густо политi часниковим соусом, — кращого делiкатесу для старого Джейка не iснувало). — Я, щоправда, цього зовсiм не пам’ятаю. Батьки розповiли. До речi, татуньо нашого друга ще крутiший вiд мого!…

Батьки Бо Дерiка мешкали в найпрестижнiшому районi Санта-Барбари, були мiльйонерами й шалено любили свого єдиного спадкоємця. Вiн виявився непоганим хлопцем, незважаючи на те, що був зразковим студентом унiверситету, жив в особняку, подарованому предками, i щодня мiняв сорочку.

Коли Бо Дерiку подарували «Сесну», Джейк байдикував десь на Сицилiї, i подiю довелося вiдзначати в колi малознайомих менi однокашникiв бiдолахи Бо — вiн вважав за потрiбне запросити мене на цю бiсову вечiрку.

Тепер уже неможливо вiдновити в пам’ятi хронологiю того вечора. Пам’ятаю, що я сидiв на низькiй кушетцi в оточеннi батареї пляшок i менi було неймовiрно нудно вiд довгих розмов цiєї платиново-дiамантової молодi. Аж занадто їхня балаканина тхнула серiальним «милом». Я не розумiв змiсту їхнiх жартiв, а вони балдiли вiд власних дотепiв i нагадували менi тетерукiв на сонячнiй галявинi.

Зрештою я вирiшив напоїти «шмаркача Бо», а потiм висловити все, що я думаю про їхнiй сраний капiталiзм. Звичайно, я був не в найкращiй формi, i на цiй вечiрцi вочевидь не вистачало Джейка. Хто-хто, а вiн змiг би поставити усiх на вуха! Бo дивився на мене тихими овечими очима, а я лiпив йому щось незрозумiле про «мамину спiдницю», «тарiлочку з голубою каймою» i «гiвняну масову культуру, вiд якої врятуватися можна тiльки суїцидом». I всiляко вихваляв бродягу-Джейка, що п’є «вогненну воду» на берегах Сицилiї.

Рожеве обличчя Бо Дерiка поступово набувало яскраво-червоного вiдтiнку, вуха побурiли, як перестиглi помiдори. А потiм вiн запропонував парi: «Сесна» без проблем долетить до Сицилiї.

Навiть якби вiн запропонував зробити кiлька обертiв навколо Мiсяця, я був би в захватi й погодився б летiти хоч на вiдьминiй мiтлi. Аби лише не сидiти в задушливiй квартирi-студiї серед прищавих санта-барбарцiв.

— Молодець, старий! — сказав я, поплескуючи Бо по вузькому плечу. — Це класна iдея! Це могло спасти на думку тiльки справжньому бiйцевi.

Цього було достатньо, щоби Бо щез у кiмнатi й вибiг звiдтiля за хвилину в повному екiпiруваннi, протверезiлий i готовий до подвигiв. Ми юрбою вивалилися з будинку й рушили до новенької «Сесни», що стояла посеред стриженої галявини, яка нагадувала льотне поле. Перед самою посадкою тверезiшi громадяни вiльної країни хапали нас за руки, начебто можна було стримати те, що вже почалося в наших головах, як снiгова лавина.

Бо вдягнув шолом, другий простягнув менi. Запрацював двигун, i ми злетiли у свiтанок, що наближався, залишаючи за собою вогнi великого мiста.

Унизу ще висiв сiрий серпанок, але варто було лiтаку прорвати його невидиму мембрану, як на нас насунулися потоки золотого свiтла, такi щiльнi й вiдчутнi, що менi захотiлося висунути з кабiни голову й освiжитися пiд ними, як пiд душем. Лiтак набирав висоту. Це була двомоторна турбогвинтова «Сесна-421», славний «коник» для польотiв середньої дальностi. Бo не сумнiвався, що Атлантику iз дозаправкою в Мемфiстi ми перескочимо без проблем. Я не встиг озирнутись, як лiтак опинився за хмарами — вони вже були внизу, пiд нами. Небесне бойовище постало перед моїми очима: хмари клубочились, набирали найвигадливiших форм, якi здавалися менi войовничими. З густої молочної пiни раз по раз виринали голови коней i вершникiв, слонячi бивнi, шиї верблюдiв i лускатi хвости гiгантських драконiв. Усi вони, як на картинах Босха, зливалися в одну тривожну й водночас величну бiомасу, яка символiзує пожирання одних iстот iншими. Я чiтко бачив римського легiонера, що гине, настромлений на списа; чиїсь руки, що виштовхують останнiм запеклим ривком на поверхню стихiї скорчене тiльце дитини; архiпелаг, оточений триголовими чудовиськами; череду бiзонiв, що здiймають клуби небесної пилюки; крислате дерево, у кронi якого ховався грифон. Картини постiйно змiнювалися.

— Якщо змерз — одягни рятувального жилета! — крикнув менi Бо. Вiн неклiпно дивився в далечiнь i виглядав по-дорослому солiдно.

У жилетi менi стало теплiше. Через годину-пiвтори краї хмар порожевiли, i картина «битви» згладилась, округлилась i втратила агресивнiсть. Тепер пiд нами пiнився полуничний коктейль, i тонкi променi сонця нагадували соломинки, що стирчать у келиху. Рiвномiрний гул заколисував, i я блаженно заплющив очi. Тут, у хмарах, я мiг би жити вiчно.

Я прокинувся вiд того, що Бо когось голосно вилаяв по рацiї.

— Проблеми, Бо?

— Дрiбницi. Незабаром будемо над Середземним! Звiсно, зустрiчi з полiцiєю не уникнути… Зате подивись, яка краса!

Тепер небо було зовсiм рiвне, як чистий аркуш паперу, i тiльки зрiдка на чималiй вiдстанi один вiд одного здiймалися невисокi пагорби.

— Бо! — заволав я. — Це — небесний цвинтар! Ось де ховають праведникiв!

— Хотiв би я лежати тут! — закричав Бо. — Краса!

— Може, вийдемо, поблукаємо?…

Небо пiд нами справдi нагадувало твердiнь. Здавалося, що на цьому майданчику можна грати в гольф.

— Спочатку вип’ємо кави! — запропонував Бо i простягнув менi термоса.

Ото молодець! Збираючись, вiн не забув прихопити iз собою не тiльки термос iз кавою, але й канапки. Снiданок у хмарах — це було чудово!

Через яких-небудь пару годин ми розповiмо про це Джейковi (якщо Бо пощастить нормально приземлитися). Але про це поки що думати не хотiлося…

Над Ґiбралтаром «Сесна» знизилась, i пiд нами простяглася iнша стихiя — така ж хистка, як i повiтря. Менi стало неспокiйно. Безкрайньому водному просторовi не було кiнця-краю. Я з цiкавiстю поглядав униз. Море виглядало, як фарбований шифон: мiлководдя вiдливало жовтизною, що плавно переходить у насичену блакить, i весь цей простiр у свiтлi сонця був укритий золотою сiттю, що рiвномiрно колихалася на водi. Хребти рифiв, що подекуди виступали над поверхнею моря, нагадували спини доiсторичних тварин.

Обличчя Бо стало зосередженим, мотор покахикував. Ми летiли дедалi нижче.

— Бо, ти збираєшся сiсти на воду? — не витримав я.

Вiн не вiдповiв, навiть не повернув голови.

«Бiс iз тобою, впертюху!» — подумав я i знову заплющив очi.

Не знаю, скiльки минуло часу (я задрiмав), коли холодне повiтря зi свистом увiрвалося в кабiну. Бo щосили штовхнув дверцята з мого боку i вп’явся в моє плече. Спершу я подумав, що вiн хоче втримати мене, i не вiдразу зметикував, що рука його — вiдштовхує.

— Майкле, старий! — веснянкувате обличчя Бо було зовсiм сiрим. — На тобi жилет… Стрибай!

«Сесна» стрiмко знижувалась у цiлковитiй тишi.

— Стрибай же, Майкле! — худорляве рученя Бо налилося свинцем i запрацювало, як поршень. — Це — Середземне… Берег десь поруч. Ми все-таки долетiли. I я… я виграв парi…

Потiм усе вiдбувалося стрiмко й непоправно. Я вилетiв iз кабiни, як корок iз пляшки, i полетiв униз, у золоту мережу, в палючу синяву. «Сесна» ковзнула понад косою, як пiрнальник, що стрибає зi стартової тумби. Це я ще встиг помiтити, перш нiж надi мною зiмкнулися хвилi.

Потiм, скоряючись iнстинктовi самозбереження, я, мов павук, погнав нагору, нiчого не тямлячи й люто вiдгрiбаючи ногами й руками тонни води. Її було забагато…

Коли мене виштовхнуло на поверхню i моя голова, наче кавун, безпомiчно заколихалася на водi, «Сесна» вже вiддала душу морському боговi. Вона безшумно й моторошно пiшла пiд воду i, найiмовiрнiше, вже була глибоко пiдi мною, а золота сiть моря знову розмiрено коливалася, заслiплюючи мене.

Пiсля перших секунд повного ступору, впродовж яких я зовсiм нiчого не вiдчував, настав страх. I я зрозумiв, чому для гостроти сприйняття в романах часто додають до цього слова означення — «нелюдський», — тому що вiдчуття, яке повiльно охоплювало мене вiд кiнчикiв пальцiв на ногах, не мало жодної схожостi нi з чим, що менi доводилося переживати ранiше. Страх скував мене. Не паралiзованим залишалося тiльки серце, воно билося на весь усесвiт i здiймало хвилю, як гвинт моторного човна. Принаймнi так менi здавалося. Насправдi море було спокiйним, теплим, погода — сонячною, вiтру не було. Можна було подумати, що я заплив сюди з власної волi (плавав я непогано) i будь-якої хвилини можу повернутися на берег, на пляж, у штовханину людських тiл, у галасливе курортне неробство… Але, хоч як я крутив головою, — на всьому обширi, що був доступний моєму оку, не було навiть самотнього рифа. А ще я виглядав Бо Дерiка, хоча це було марно.

«Ти влип, хлопче, — сказав я собi. — Ти влип так серйозно, як нiколи. Що ти будеш робити? Думай… Варiантiв небагато. Найбезнадiйнiший: тебе врятують, пропливаючи повз, аборигени племенi мумба-юмба, i ти станеш їхнiм бiлим королем. Iмовiрнiше: через двi години ти збожеволiєш, через три — почнеш люто гребти до мiражу, що нагадує берег iз кiосками «Пепсi-коли», ще через годину, просолившись i розкиснувши, вирушиш до щасливчика Бо, який чекає вiд тебе обiцяний ящик коньяку «Хеннесi», тому що парi вiн таки виграв…»

Може, все це станеться й пiзнiше — через добу чи двi. Я не знав, скiльки можна витримати у водi — менi це тiльки належало довiдатись… Я спробував мобiлiзувати всю свою холоднокровнiсть. Зрештою, треба пiти з життя гiдно, шкода тiльки, що це вiдбуватиметься повiльно. Я розмiрковував, чи треба скинути одяг i кросiвки, але потiм подумав, що цього робити не варто — в одязi дiя морської солi буде не така вiдчутна. Я перевернувся на спину. Вода пiдтримувала мене, нiби я лежав у гiгантськiй калюжi олiї. Важливо було не думати про кiлометри глибини, що пiдi мною, про морських потвор, про те, що сталося з тiлом Бо Дерiка та його «Сесною», з якою вiн не захотiв розлучитися. Не думати про життя, що вирує внизу, — про зграї риб, водоростi, пiдводнi печери… Час вiд часу я роззирався навсiбiч у надiї побачити корабель, човен, надувний матрац, риф, обгортку вiд морозива… Що-небудь. Час перестав iснувати. Напевно, я ненадовго знепритомнiв чи впав у транс, тому що, коли знову змiг мiркувати, сонце стояло низько над водою, i дикий страх змусив мене люто запрацювати руками: я боявся ночi на водi, крiм того, тiло моє розкисло, свинцевi кросiвки тягли донизу. Потрiбно було припинити цей жах…