— Та ви уважно почитайте Указ. Там же ясно сказано: «Міністерству правди та Міністерству справедливості організувати всенародне обговорення… з широким висвітленням у засобах масової інформації…». Тобто ми мусимо працювати спільно. Ви організовуєте й проводите заходи, а ми — висвітлюємо все це в засобах масової інформації. Що тут незрозумілого?! Давайте комп’ютер та будемо працювати. Бо сьогодні п’ятниця. До кінця роботи менше двох годин, а спільний наказ і план заходів ще треба підписувати у держсекретарів.


Чарівна кароока Валерія з департаменту конституційних реформ, чимось дуже схожа на стиглу соковиту вишеньку, як досвідчений кутюр’є кроїла і перекроювала план, над яким Грабовський морочився до глибокої ночі. Бігала пальчиками по клавіатурі, щось вирізала, додавала і переставляла місцями. А він, затамувавши подих, роздягав її очима й від того отримував майже сексуальне задоволення. Дівчина ж ніби шкірою відчувала це, зрідка зиркала у відповідь і якось загадково посміхалася. Скільки те тривало, невідомо. Та коли Валерія запропонувала вичитати роздруківки, й тим повернула Грабовського на грішну землю, відчув щось схоже на світлу образу. Так, ніби у нього маленького відібрали улюблену іграшку. Прийшовши до тями, перечитав щойно народжений спільний наказ двох міністерств та план, у якому до його тексту було подописувано, що за оприлюднення заходів відповідальне Міністерство правди.

Приємна несподіванка з минулого

Коли виходили з міністерства, набрався сміливості й запропонував Валерії підвезти її додому.

— Тільки мені на Осокорки, на дачу.

— Гаразд, поїдемо на Осокорки. Заодно й покупаюся, бо спека нестерпна.

На диво швидко вибрались на Набережне шосе, Південним мостом перетнули Дніпро і при першій нагоді звернули праворуч. Туди, де понад самісінькою рікою розкинулось чималеньке дачне селище. Раніше тут тісно тулилися один до одного схожі на шпаківні дерев’яні садові будиночки. А тепер на їхньому місці все частіше виростають чималі кількаповерхові котеджі.

— І де ж ваша дача?

— Он та, — тицьнула пальчиком у бік шикарної споруди, складеної з імпортної червоної цегли. З тієї, кожна штука якої транспортується у окремій целофановій упаковці.

— Кучеряво живете.

— Там ще й басейн порцеляновий у дворі.

— І чиє то все: татове, чи, може, чоловікове?

— Колись було чоловікове. Тепер моє. А він після розлучення «успадкував» нашу міську квартиру.

Машину поставили в гараж і через внутрішні двері перейшли в будинок.

— Що будемо пити?

— Мені чогось холодненького без алкоголю. Не хочу ризикувати. Бо даїшники у п’ятницю ввечері дуже прискіпливі.

— Сьогодні вже ніхто нікуди не поїде, — в її голосі вчувалися владні нотки юної, але вже досвідченої жінки, яка добре знає собі ціну й уміє владарювати над чоловіками. — У мене велике свято, а ви мій єдиний і дуже бажаний гість.

— День народження?

— Більше. Я, нарешті, зустріла чоловіка, в якого ще школяркою закохалася з першого погляду.

— І хто ж той щасливець?

— Ви.

— Як то?

— А хіба ви мене не пам’ятаєте? — відповіла запитанням.

— Ми були знайомі?

— Колись давно ви врятували мене від згвалтування. Ви нас підвозили на своїх «Жигулях». Мене і двох п’яних качків.

…Господи! Кого він тільки не підвозив за останній десяток років аби якось звести кінці з кінцями! Вивчив нічну столицю як своїх п’ять пальців. Ресторани і нічні клуби, більярдні і казино — всі ті злачні місця, де уночі можна підхопити вигідного пасажира. Скільки разів возив підпилі компанії. Траплялися й п’яні молодики з дівулями, які, спокусившись на дармове пригощання, потім мусили тілом відробляти за з’їдене й випите. Хіба всіх запам’ятаєш!

— Невже не пригадуєте? — Наполягала вона. — Років із вісім тому. Весною…

— Не пам’ятаю.

— А от я назавжди запам’ятала той перший по-справжньому теплий і сонячний день останніх шкільних канікул. Ми з подругою поїхали гуляти на Хрещатик. На майдані Незалежності познайомилися з хлопцями. Надвечір пішли в ресторан. Маша першою зрозуміла, чим те може закінчитися. Тож пішла в туалет і не повернулася. А після її втечі хлопці мене ні на мить нікуди не відпускали. І на вулиці, і в машині скільки плакала, скільки намагалася переконати, що неповнолітня, що треба додому, що мені погано, — ніщо не допомагало.

І раптом йому пригадалося, як підвозив двох бритоголових із зарюмсаною, схожою на школярку дівулею. На Контрактовій площі біля нічних кіосків попросили зупинитися. Один пішов по випивку, а другий залишився стерегти дівку.

— Ну чого ти плачеш? — по-своєму заспокоював її. — Не бійся. І задоволення отримаєш, і ще й грошей тобі дамо.

Від цих слів дівчина зайшлася справжніми риданнями. Схоже, що вона лише тепер усвідомила всю невідворотність розплати за легковажність. Тим часом біля кіосків спалахнула бійка і другий пасажир, вихопивши з кишені ножа, поспішив на підмогу товаришеві. А Грабовський, скориставшись моментом, дав по газах.

— Куди тобі їхати?

— На Троєщину. Тільки у мене грошей нема.

— Які там гроші! Дякуй Богу, що легко відбулася…

І ось на тобі, зустрілись. Та ще й де!

Сеньйорита Вишенька як подарунок долі

Поки пригощалися вином із канапками, стемніло. Тож купалися вже поночі. В невеликому басейні плавати затісно. Та Грабовський не шкодував про те. Уже від одного усвідомлення, що поруч з ним чарівна і апетитна Сеньйорита Вишенька, як він подумки назвав її, коли вперше побачив у стінах міністерства, ставало якось радісно і тепло на душі. Її близькість пробуджувала бажання кохати і бути коханим. Ще сьогодні вранці Грабовський навіть мріяти не міг про таке. Він цілував її мокре обличчя, гарячі припухлі губи, набубнявілі хіттю вишеньки сосків, плаский живіт…

А потім вони довго «обживали» велике, мов футбольне поле, ліжко, кохаючись чи не на кожному його квадратному дециметрі. А що тих дециметрів було тільки трішечки менше, ніж самої кімнати, то приємної роботи їм вистачило на всі вихідні, ще й залишилося на майбутнє.

Перша перемога С. Б

Ще вчора увечері ніщо не віщувало «грози». Вкотре зідзвонилися з організаторами прес-клубу, уточнили список учасників. Завізували той список у начальника адміністративно-господарського відділу (так у міністерстві офіційно називається завгосп) Лаврентія Павловича Ґазди. Ще задовго до дев’ятої ранку передали завірений завгосповим кучерявим підписом документ охороні. А коли у схожому на акваріум міністерському «передбаннику» вже почали збиратися знімальні групи і пишуча братія, у хол на першому поверсі влетіла, розлючена, мов та фурія, Софія Борисівна.

— Хто вам дозволив цю самодіяльність?! — накинулася вона на свого головного конкурента Василя Петренка. — Навіщо ви влаштували цей балаган, коли Міністр вранці зайнятий в уряді?! — Софія Борисівна верещала так, що навіть за скляною стіною «передбанника» доводилось затикати вуха.

— Не забувайте про субординацію, — тихо і спокійно втрутився Грищенко. — Чому ви напосілася на начальника відділу, коли поруч директор його департаменту? За прес-клуб домовлявся я. Учора ввечері і міністр, і держсекретар підтвердили, що зустрінуться з пресою сьогодні о дев’ятій. Що тут неясного?

— А ви взагалі мовчіть! З вами буде інша розмова і в іншому місці! — верещала Софія Борисівна.

І невдовзі та розмова відбулася. Невідомо, про що говорив міністр з Грищенком, але хвилин за десять повернувшись від начальства, Роман Михайлович вибачився перед гостями і запропонував, якщо ті бажають, прийти на прес-конференцію о сімнадцятій.

Урок інформаційної блокади

Але на цьому неприємності не закінчились. По обіді Грищенку зателефонувала Софія Борисівна й заявила, що зайнята іншими справами, а тому готувати на вечір прес-реліз доручає їм. Всі необхідні довідки вона передає Зоєю.

— Ви колись писав прес-релізи? — запитав у Грабовського Роман Михайлович, поклавши слухавку.

— Доводилося. Й не раз.

— Тоді швиденько за роботу!

З паперів, які принесла Полозова, виходило, що люди зовсім байдужі до того, які зміни до Конституції пропонує її гарант. Мовляв, із понад двох тисяч пропозицій і зауважень до президентського законопроекту, переданих на опрацювання міністерству справедливості, лише сім надійшло від громадян. Решта — від органів місцевого самоврядування і державної влади, політичних партій, громадських організацій та трудових колективів. Довелося ліпити прес-реліз із того, що є. А щоб не ганьбити гаранта Конституції, вирішили цифри взагалі не називати.

За півгодини до початку прес-конференції подзвонила Софія Борисівна й повідомила, що прес-реліз міністр забракував. Довелося Антонові бігти до «конституційних реформаторів» за свіжою інформацією.

— Вас «взули» як немовлят, — співчутливо мовила Валерія, глянувши на довідку, яку передала Софія Борисівна. — Це дані двотижневої давності. Треба було підійти до мене по свіжі.

— Але ж ми домовлялися на роботі зайвий раз не світитися. От я й не ризикнув підходити, — пояснив Грабовський. — Бо конфлікт з С.Б. перемелеться, а тобі назавжди запам’ятають роман з удвічі старшим чоловіком.

Сеньйорита Вишенька враз спохмурніла. Певно сподівалась почути щось набагато приємніше. Може слова кохання, які вже давно висіли на кінчику його язика, але ніяк не могли злетіти?


Довідка, яку дала Валерія, рясніла справними цифрами. Там зокрема, йшлося про те, що серед авторів п’яти з половиною тисяч пропозицій до доленосного законопроекту, було майже чотири тисячі небайдужих громадян України. Взагалі ж в обговоренні взяло участь понад двісті тисяч людей… Але переробляти щось було вже пізно.